На головну сторінку

Михайло Юліанович Брайчевський




Перейти до списку пісень >>

Дати життя: 06.09.1924 - 23.10.2001

Біографія

http://www.greatukrainians.com.ua/country/ukraine/708.html

http://prostir.museum/persons/ua/?id=44#



Доба мистецьких і наукових містифікацій?


"Романтичні" літературні містифікації ― нові зразки "громадянської доброчесності".


Нездорова схильність ― веління часу? Друга половина XVIII і початок XIX ст. були добою літературних містифікацій, що становили одну з цікавих особливостей тодішнього інтелектуального життя. Це не зовсім звичайне явище насправді було глибоко вмотивованим і обумовленим. Воно визначалося аж ніяк не схильністю до нездорової сенсації, а було свого роду велінням часу, подиктованим тенденціями, напрямком історико-культурних зацікавлень тодішнього суспільства. Насувалася епоха романтизму з його підсиленим замилуванням у вітчизяній старосвіччині.

XVII ст. позначене пануванням класичних (або краще — псевдокласичних) традицій в літературі найбільш розвинених країн (Франція, Англія). Вік Корнеля й Расіна, Буало й Лафонтена шукав свої ідеали в греко-римському світі й тільки там бачив справжнє джерело, високі зразки громадянської доброчесності.


Проблеми свого часу ― на "матеріалі" володимирових часів. В інших країнах, серед них і в Росіі, класицизм забарився до XVIII ст. і химерно зливався з передромантизмом. Херасков, Сумароков та їх побратими пера, при всій вірності класичним канонам, зверталися насамперед до давньоруських сюжетів. Навіть Феофан Прокопович, що своєю велетенською постаттю відкриває століття, проблеми свого часу ставив на матеріалі володимирових часів.


Історія "власного народу", пануюча мода, "рідний духом" світ "варварства"? Знамениті ― поети й археологи? На кінець XVIII ст. інтерес до історії власного народу стає пануючою модою.

В Англії пробудженню цієї моди сприяла діяльність таємничого автора "Уоверлі", за яким ховався сер Вальтер Скотт, знаменитий поет і археолог. В своїх численних романах він з археологічною точністю відтворював шотландську (та й не лише шотландську) старовину. В руїнах феодальних замків, брязкоті лицарського обладунку, строкатих строях, прикрашених тисячолітніми гербами, читачеві відкривався зовсім новий, незвіданий, а разом з тим — близький і рідний коли не часом, то духом світ. І він являв не менш складний сувій величних і монолітних характерів і постатей, ситуацій і виявів справді високої соціальної напруги, відгомін яких не треба було шукати в далекому й химерному Лаціумі чи Лакедемоні. Бо кожне село, кожний куток будь-якої, навіть напівварварської (і особливо — напівварварської!) країни демонстрував відчутні сліди цієї напівзабутої минувшини.


Барди й трубадури, "благородні" свої розбійники ― замість чужих героїв? Замість холодних і чужих героїв давно загиблої античності — суворих Гораціїв, Леонідів, Брутів; замість прекрасних (але позбавлених плоті) Аспазій та Олен на сторінках поем і новел, романів і балад з'явилися веселі королі й барони, хоробрі лицарі і благородні розбійники, мудрі блазні і меткі стрільці з лука, товсті прелати і озброєні дворучним мечем гевали, а місце напівлегендарного Гомера заступили срібнобороді барди і замріяні трубадури з лютнею під пахвою.


"Привабливий світ" демонології, некромантів. А разом з ними на сторінки красної літератури наринула дивовижна прадавня демонологія з відьмами, привидами, чаклунами, вовкулаками та іншим чортовинням; таємничий і саме тим привабливий світ астрологів, алхіміків і некромантів; жахливі троллі в глибоких підземних льохах і вогнища інквізиції.


Нахил до жахливого ― "подарували" світу? Англійська література кінця XVIII і початку XIX ст. дала не самого тільки Вальтера Скотта, а й Чаттертона, Уолпола і Макферсона, а далі — Байрона, Шеллі, Кітса, поетів "Озерної школи" з їх яскраво вираженим нахилом до жахливого. Німеччина — поряд з велетенськими постатями Шіллера і Гете — ієнське коло романтиків: братів Шлегелів, Новаліса з його "Офтердінгеном", неповторного фантаста Людвига Тіка, гейдельберзький гурток невтомних збирачів фольклору — Арніма, Брентано, а надто — братів Грімм, Вільгельма й Якова, що подарували світу незрівняну чарівність середньовічної казки.


Елегійний сум революційного пориву? Франція, що пройшла через найвеличніше соціальне потрясіння — Велику революцію; яка пережила найвище піднесення творчих сил народу і найстрашніший крах ідеалів і сподівань в падінні наполеонівської імперії, знайшла в собі сили, щоб породити не тільки Шатобріана з його елегійним сумом за безповоротно втраченим аристократичним раєм, але й титанічний революційний порив Віктора Гюго.



"Ціла ідейна платформа" ― ціла зграя спритних шахраїв, "гуманістів".


"Романтизм охопив всі сфери". Зацікавлення у хатній старовині. Та справа, звичайно, не обмежувалася красним письменством. Ішлося про щось незрівняно серйозніше й універсальне за своїм розмахом. То була ціла ідейна платформа, світогляд, система мислення і відчуття. Романтизм охопив всі сфери духовного життя, підкоривши собі всі творчі потенції людського хисту — від науки про минуле до архітектури включно.

Зацікавлення у хатній старовині надзвичайно сприяло поступу історичного знання. XVII, в значній мірі і XVIII ст. погано знали європейське середньовіччя і дивилися на нього очима ідеологів Ренесансу. Історія континенту від Аларіха й Одоакра, які з радісним завзяттям варварів громили Рим, до Данте і Джотто, які удалися до його відтворення, здавалася глибоким проваллям — "чорною ніччю, освітленою спалахами вогнищ інквізиції". Тисячолітня культура від Алкуіна до Миколи Кузанського вважалася культурою готичною, напівдикунською, що не варта й найменшої уваги.

Численні хроніки й документи тих часів спокійно вкривалися порохом на полицях монастирських книгосховищ і даремно чекали на увагу дослідників: останніх значно більше приваблювали твори Геродота і Фукідіда, Тіта Лівія чи Амміана Марцеліна.


Прагнення до пізнання ― "вітчизняної історії"? Тепер становище почало мінятися докорінно і рішуче. Інтерес до вітчизняної історії визначало насамперед прагнення до її пізнання. Із здивуванням Європа довідалася, що вмерлі цивілізації Греції і Риму вона знає набагато краще, аніж саму себе. Втрачене треба було повернути, загублене — віднайти, згаяне — надолужити. Почалася глибока й тотальна переоцінка цінностей. Злива відкриттів затопила учених, що заходилися коло розробки вітчизняної джерельної спадщини.

На світ божий витягалися середньовічні хроніки, акти, юридичні кодекси. Археологія, що доти цікавилася переважно засипаними попелом Помпеями і Геркуланом, раптом помітила середньовічні городища, храми і статуї. Об'єктом підсиленого вивчення стають твори романського й готичного мистецтва, геральдичні і нумізматичні старожитності тощо. Оформляються так звані допоміжні історичні науки і все це увінчується виробленням нового, більш адекватного, більш точного і достойного погляду на минуле власних предків.


Цілі школи професійних фальсифікаторів. Попит породжує пропозицію. Варто було з'явитися новому зацікавленню, як заворушилася ціла зграя спритних шахраїв і пройдисвітів, ладних забезпечити його в будь-який спосіб. Інтенсивні пошуки вітчизняної старовини спричинилися до її фальсифікації. Колекціонерам стали пропонувати не лише автентичні рукописи і монети, а й їх підробки. Виникли цілі школи професійних фальсифікаторів, які набили руку в цій справі — настільки, що й самі часто-густо не вміли відрізнити справжнє від імітації.


Літературні містифікації "гуманістів". Разом з тим з'явилося і складніше явище — літературна містифікація. Власне не виникла, а відтворилася: щось аналогічне було й за доби Відродження, але тоді підробляли античних авторів — такою була мода. Так, 1498 р. Анніус де Вітербе опублікував твори Фабія Піктора, Семпроніуса, Катона та ін., нібито знайдені в Мантуї. В 1519 р. де-Булонь видав підроблені книги Валерія Флакка. В 1583 р. вийшла в світ публікація невідомих творів Цицерона — автором її був Сигоніус, гуманіст і визначний знавець латинської мови; його підробка була викрита лише через два століття.



Фальшивки ― для ідеологічної і політичної боротьби.


Небезпечні впливи античної ідеології? Таких фальсифікацій з'являлося чимало. Поряд з тим (як зустрічна реакція) фабрикувалися й твори ранньохристиянських авторитетів, що мали протистояти небезпечним впливам античної ідеології. Так, 1499 р. Жан Горланд підробив твори св.Бернарда, в 1532 — Тихоніус — невідомі послання апостола Павла.

Це були містифікації "в лоб", — документи, які безпосередньо використовувалися в ідеологічній боротьбі епохи; своєрідна підробка речових доказів. Вони відзначалися примітивністю методу і не витримали іспиту часом; жодного сліду в історії літератури вони залишити не змогли.


Підробляють фольклор і середньовіччя ― поети чи заробітчани? На відміну від цього, фальсифікації другої половини XVIII — початку XIX ст. створювалися на рівні не лише тодішньої науки, а й красного письменства, що розвивалося дуже швидко. Але тепер підробляти стали не Овідія чи Марка Аврелія, а фольклор і середньовіччя.

Поруч з ремісниками, що займалися виготовленням фальшивих рукописів уже відомих творів, з'явилися поети, прозаїки, драматурги, які виготовляли саму літературу.

Явище переступило через невинний мотив і пішло далеко вперед. Авторами містифікацій, що мали світовий резонанс, менш за все були заробітчани; мета, яку вони переслідували, могла бути різною, але в кожному випадку головною рушійною силою був літературний хист. Вважати містифікаторів просто диваками було б необережно: їх породила епоха.


Досягти успіху шляхом нормальним ― ненормально? Що могло примусити справжнього автора роману або поеми видати її за твір іншої особи? Шаблонної відповіді на таке питання бути не може: кожна історія має свої особливості. В одному випадку на це штовхало розчарування в можливості досягти успіху нормальним шляхом. В другому — зневіра у власних силах. В третьому — побоювання негативної реакції з боку читача. В четвертому — погоня за сенсацією. В п'ятому — бажання зацікавити видавця. В шостому — прагнення перевірити свої стилізаторські здібності.

Траплялися звичайні жарти і кпини, а іноді літературна містифікація підносилася до рівня політичної боротьби, як це було у випадку з Краледвірським рукописом.


Підробка давнини ― фактор "культурного життя". Але якими б внутрішніми стимулами не керувалися фальсифікатори, — в одному всі вони могли бути цілком упевнені: в тодішніх умовах будь-який твір, підписаний іменем кількасотлітньої давності або ж записаний десь у народного співця, буде зустрінутий з неослабною увагою і гарячим співчуттям; він неодмінно знайде шлях до широкої читацької аудиторії і так чи інакше стане фактором культурного життя.



Класики-вчителі містифікацій. Освіта ― омана?


Дж. Макферсон, учитель ― містифікатор. Кожен з містифікаторів мав свою долю і свої особливості. Серед них траплялися люди, позначені неабияким літературним хистом, а то й просто талановиті. Автором знаменитого "Оссіана", з яким так любили порівнювати "Слово о полку Ігоревім" перші його читачі, був шотландський учитель Джеймс Макферсон.


Володарі "дум" ― барди. Його підробка належить до числа найвидатніших і протягом багатьох десятиліть тримала освічену публіку в омані і переконанні щодо реальності як самих поем, так і їх легендарного автора.

Популярність легендарного шотландського барда була надзвичайною — тривалий час він був володарем дум у всій Європі.


Захоплення Оссіаном ― напередодні самогубства. Згадаємо гетевського Вертера, який в час останнього побачення з Лотою, напередодні самогубства, з захопленням читає коханій свої переклади із Оссіана.


Жорстоке фіаско легальної белетристики. А між тим справжній автор поем був невизнаним літератором-невдахою. В молоді роки Макферсон випробував свої літературні здібності на ниві звичайної, легальної белетристики, але зазнав жорстокого фіаско.

Після провалу поеми "Горець" він вирішив вдатися до містифікації. В 1759 р. Макферсон передав англійському ученому-фольклористу Джону Хому кілька уривків старовинної кельтської поезії в перекладі на англійську мову. Наступного року ці переклади були надруковані і зустрінуті з ентузіазмом як в самій Англії, так і в інших країнах.

Успіх надихнув автора на дальшу містифікацію. Він поїхав у Шотландські гори — збирати нові матеріали і в 1762 р. випустив в світ книгу поем, нібито складених Оссіаном — сином шотландського короля Фінгала, що жив у VIII ст.


Тіні померлих героїв набирають моди, пасують до ідеології і смаків. Вплив оссіанівської поезії на європейську літературу кінця XVIII — початку XIX ст. був надзвичайний. Стилізації Макферсона дуже пасували до ідеології і смаків зароджуваного романтизму. В них читач знаходив все, що набирало моди: яскравий колорит шотландської старовини, незвичні звичаї та обряди, тіні померлих героїв, що блукають серед диких скель; тумани, гірські потоки і т.п.

Все це було активно підхоплено, і немає, здається, такого поета в літературі європейського романтизму, який би так чи інакше не відбив в своїй творчості вплив "оссіанізму".


Оригіналів не дочекалися ― Пушкін та інші. Деякий час автентичність опублікованих Макферсоном творів не викликала сумніву, але поступово почали висловлюватися і скептичні думки (С. Джонсон). Поступово підозри перетворювалися на впевненість. Від Макферсона зажадали тих давньокельтських оригіналів, на які він посилався. У відповідь на це з'явилася об'ява в пресі, що оригінали передані видавцеві поем і кожний, хто бажає, може ознайомитися з ними. Але були то не справжні рукописи, а "копії" кельтських текстів, виконані рукою самого Макферсона та його секретаря. Дійсних оригіналів так і не дочекалися.

Це було початком кінця: уважне дослідження кельтських текстів остаточно виявило фальсифікацію. Мова і метрика їх не відповідали справжній давньошотландській літературі; до того ж містифікатор припустився деяких фактичних помилок, цілком характерних для людини XVIII ст.

Наявність містифікації була очевидною вже в першій половині XIX ст. (про що, зокрема, писав О.С.Пушкін), але ще в 60-ті роки століття Оссіан знаходив захисників (М. Арнольд, Д.К. Шерп, В.Ф. Скін, А. Клерк та ін.).



Муляр за фахом підробив кілька народних пісень.


На початку XIX ст. у Макферсона знайшовся наслідувач з менш щасливою долею. Це був Алан Кенінгам, муляр за фахом. Він підробив кілька шотландських народних пісень, які теж спочатку викликали ентузіазм фольклористів, але надалі дуже скоро були дезавуйовані і забуті.



Невитравний слід містифікацій. "Народні балади" Чаттертона.


Одна з найбільш визначних літературних містифікацій XVIII ст. належала геніальному англійському поету Томасу Чаттертону, який прожив дуже коротке життя (він вкоротив собі віку, не маючи й 20 років), але залишив по собі невитравний слід: на думку критики це був найталановитіший англійський письменник після Шекспіра.

Чаттертон народився 1752 р. в Брістолі — старовинному приморському місті. Його батько був кліриком кафедрального собору, а дядько — паламарем Редкліфської церкви. Дитинство хлопчика, що відрізнявся особливою вразливістю, було тісно зв'язане з пам'ятками готичної старовини, — і цим значною мірою пояснюється його рання зацікавленість в британському середньовіччі. Незвичайні здібності хлопця виявилися ще в дитинстві: у 8 років Томас був уже неабияким знавцем староанглійської мови. Маючи 11 літ, він уже друкував свої вірші в місцевій пресі, а через кілька років створив свою знамениту "Роуліану" — збірку балад, стилізованих у дусі поезії XV ст. — і приписав її вигаданому середньовічному поету Роулі. Цей поет волею Чаттертона мав жити в Брістолі в період війн Білої та Червоної троянд і бути придворним співцем багатого брістольського купця Кенінджа — фундатора Редкліфської церкви, в якій, нібито, і був знайдений рукопис віршів.

Балади, написані Чаттертоном, відзначалися величезним літературним хистом і майстерною стилізацією. На перший раз, коли 1767 року юнак наважився показати їх знавцям, ніхто не запідозрив підробки. Навіть чудовий знавець середньовіччя, Горес Уолпол (який, до речі, сам займався містифікацією і видав свій роман "Замок Отранто" за середньовічний італійський рукопис) перші надіслані йому уривки сприйняв за чисту монету. Лише друга підбірка викликала в нього підозру; він відразу повідомив про це автора і той негайно взяв рукопис назад. Але 1769 року одна з поем була все ж таки надрукована, а наступного року, не маючи засобів для життя, геніальний хлопець заподіяв собі смерть.

Доти видавці та експерти мали справу з текстами, що становили, за твердженням автора, копії з середньовічних рукописів. Вірші й мова були стилізовані настільки бездоганно, що лише найкращі спеціалісти (та й то лише в деяких уривках) побоювалися підробки. Але палеографія виявилася юнакові не під силу, і коли після його загибелі "оригінали" стали відомі ученим, місця для сумніву вже не було: містифікація стала очевидною. Але тим більше вона викликала захоплення і здивування; залучений до експертизи Семюель Джонсон (якому належить честь викриття Оссіана) заявив: "Це — найдивовижніший юнак з числа тих, кого мені довелося пізнати. Треба дивуватися, як цей хлопчик міг створити подібні речі!"



Містифікатори ― просвітники ХVІІІ ст. подекуди йдуть попереду.


Французька література теж знає чимало аналогічних фальсифікацій.

Ряд підробок, зокрема, належить просвітникам середини XVIII ст., які не залишилися осторонь цієї своєрідної моди, а подекуди навіть ішли попереду.


"Знаменита поетеса" Сафо Монтеск'є. Так, Шарль-Луї Монтеск'є ще 1729 р. надрукував поему, стилізовану в дусі давньогрецької поезіі, приписавши її невідомому послідовнику знаменитої поетеси Сафо. Рукопис тої поеми, нібито, був знайдений в книгозбірці одного з грецьких монастирів. Цей твір мав величезний успіх і був перекладений на багато європейських мов.


Зіграти на гуманізмі й шляхетності сентиментальних адресатів ― вирішив Дідро. Дені Дідро виступив автором однієї з найдивовижніших містифікацій, що мала цілу історію і минула кілька стадій.

Первинний мотив, що спонукав знаменитого енциклопедиста на такий крок, мав надто приватний, навіть особистий характер. Один з друзів і співробітників письменника, маркіз Круамар, несподівано кинув Париж і виїхав до свого маєтку в Нормандії; всі спроби повернути його назад залишилися марними.

Тоді Дідро наважився вдатися до надзвичайних засобів: добре знаючи характер свого приятеля, він вирішив зіграти на його гуманізмі і шляхетності. Він написав йому листа від імені вигаданої дівчини — черниці Сюзани Сімонен, яка, ніби, була ув'язнена в монастирі, але втекла звідти. Адресатка просила у Круамара захисту і поради. Галантний маркіз не залишився глухим і почалося тривале листування. Круамар писав листи на адресу такої собі мадам Маден (ніби довіреної Сюзани), а та пересилала їх, не розкриваючи, Дідро. Відповіді складав сам енциклопедист від імені самої дівчини або ж опікунки. Жодних сумнівів щодо автентичності цих листів не виникало. Круамар просив міфічну Сюзану описати своє життя. Дідро охоче відгукнувся на це і створив цілий роман. Врешті-решт справа зайшла надто далеко: маркіз запросив дівчину до себе в замок.

Не знаходячи іншого виходу з цієї ситуації, містифікатор вирішив розрубати Гордіїв вузол і позбавитися вигаданої героїні. В черговому листі, написаному від імені мадам Маден, Круамара було повідомлено про наглу смерть нещасної дівчини. Сентиментальний адресат кинувся до уявної авторки листа, яка навіть не здогадувалась, яку роль вигадав для неї Дідро, і містифікація вийшла назовні.



Підробка "поезії трубадурів":-) ― містика-ілюмінанта.


Але більш характерними були французькі підробки романтичного напрямку.

В 1802 р. історик і філолог Фабр д'Олів'є, містик і послідовник вчення ілюмінатів, видав два томи незнаної доти поезії трубадурів, — вірші, написані "окситанською" мовою (яка в дійсності ніколи не існувала і була скомпонована талановитим мовознавцем з провансальської та деяких південних діалектів французької). Але ця містифікація не мала успіху і навіть не викликала жодної дискусії.



Літературні ошуканства фантастичних авторів Меріме.


До числа найбільш своєрідних літературних ошуканств належать два виступи знаменитого французького письменника-романтика Проспера Меріме — автора "Кармен" і "Хроніки часів Карла IX". Його твори, приписані вигаданим авторам, позначені печаткою справжнього таланту і художнього хисту. Вони не є стилізаціями у власному розумінні слова; натомість фантастичні автори самі по собі являють визначні художні образи і виступають перед нами, як літературні персонажі з власним характером і біографією. Вдаючися до містифікації, Меріме не мав перед собою жодної поважної мети, через що його витівки набирали характеру своєрідної гри, не претендуючи на щось понад перший ефект сенсації.


Франкенштейн Меріме ― Клара Газуль, черниця, акторка, літераторка. В 1825 р. П. Меріме створив Клару Газуль — іспанську актрису, якої в природі ніколи не існувало. Він наділив її біографією досить романтичною. Майбутня артистка-письменниця ніби виховувалася у падре Медрано — слідчого інквізиційного суду в Гренаді. То була людина сувора і безжальна, справжній цербер. Якось він захопив дівчину на місці злочину: Клара писала листа коханому. Після цього в неї залишалась одна дорога — в монастир, але їй пощастило втекти звідти; вчорашня черниця стала акторкою і автором одноактних п'єс. Для себе Меріме залишив скромну долю перекладача: перебуваючи в Англії, він познайомився з Кларою і одержав від неї її твори. Випускаючи в світ "Театр Клари Газуль", автор не дотримувався особливої конспірації. Справжнє авторство п'єс було відоме надто багатьом особам, причетним до літературного гуртка, членом якого був Меріме. Містифікацію ніхто не сприйняв серйозно і "проблеми Клари Газуль" не виникло.


"Місцевий колорит" ― не вистачає грошей. Значно химернішою була друга містифікація письменника, до якої він вдався через два роки. Історія її була такою. Меріме і один з його друзів вирішили поїхати на Схід в пошуках пресловутого "місцевого колориту", що так високо цінувався романтиками. Але на подорож не було грошей. "Тоді, — зізнається Меріме, — я надумав описати спочатку нашу мандрівку, продати книгу, а гонорар витратити на перевірку того, чи не надто ми помилилися".


"Народна творчість" однієї ночі ― "південнослов'янський" фольклор. На себе він ладний був взяти складання віршів, які можна було б видати за південнослов'янський фольклор. Оскільки друзі письменника висловлювали сумнів щодо його можливостей в цьому роді, він, під'юджений недовірою, справді протягом однієї ночі написав п'ять-шість поезій, стилізованих під народну творчість. Успіх заохотив на продовження справи, і кінець-кінцем на світ з'явилася ціла книжка з екзотичною назвою "Гузла".


Романтичні "народні балади" міфічного співця Меріме ― про дику країну, страсті кохання, розбійників і вбивство. В передмові, доданій до книги, читач міг довідатися, що пропоновані його увазі вірші є перекладами південнослов'янських народних балад. Подорожуючи по Балканах, перекладач зустрівся в Далмації з чорногірським поетом Іакінфом Маглановичем, слухав його пісні, виконувані речитативом під акомпанемент національного музичного інструмента гузли, і записав їх. Далі розповідалася біографія міфічного народного співця, сповнена класичних аксесуарів романтичної поетики. Тут були всі найпоширеніші мотиви: дика, незнайома для Франції екзотична країна; сильний, самобутній характер героя; викрадення і втечі; гарячі страсті і бурхливе кохання; розбійники, що ховаються в горах і вбивство на сердечному ґрунті.


Баладна "кровожерність турків"... мала успіх в ученому світі? Незважаючи на ряд недоречностей і нісенітниць (неправдоподібна кровожерність турок, що нібито садять на палі всіх християн; богемці, що викрадають дітей в Далмації і продають їх в Боснію; зрештою і сама гузла — музичний інструмент, невідомий етнографам) вигадка Меріме мала успіх в ученому світі.

Правда, дехто зразу ж викрив фальсифікацію, як наприклад, Гете, який звернув увагу на анаграму: "Guzla" — "Gazul". Але цілий ряд дослідників сприйняли книжку цілком серйозно, а німецький славіст Герхард навіть збирався зробити німецький переклад Маглановичевих балад.


Меріме гордий, що ошукав Пушкіна. Як відомо, французькому жартівникові пощастило ввести в оману такого видатного знавця слов'янської поезії, як О.С.Пушкін. Великий поет не лише повірив в автентичність "Гузли", а й зробив з французьких віршів російські транскрипції (відомий цикл "Пісні західних слов'ян"). Меріме був цим дуже втішений і, розповідаючи С. Соболевському щиросердно про свою витівку, писав: "Передайте Пушкіну моє вибачення. Я гордий і разом з тим ніяковію, що ошукав його".



Підробляється все, особливо охоче мемуари.


Об'єктом містифікацій ставали найрізноманітніші жанри: поезія, проза, драматургія, епістолярні твори — листи знаменитих осіб, як от Блеза Паскаля, Вольтера, Наполеона, Жан-Жака Руссо, короля Фрідріха Великого і т.д.

Особливо охоче підроблялися мемуари; фальсифікати цього роду приписували здебільшого особам не дуже знаменитим, але таким, що завдяки своєму становищу так чи інакше були зв'язані з "сильними світу цього". До числа найзначніших фальсифікаторів подібного ґатунку належить французький письменник Сандра де-Куртіль. Йому, зокрема, належать знамениті мемуари д'Артаньяна, які використав Олександр Дюма-старший для свого популярного роману. Крім того, він підробив мемуари байкаря Лафонтена, маркіза де-Френа, маркіза де-Монбрена тощо. Було опубліковано фальшиві мемуари генерала Дюмур'є, маркізи Помпадур, кардінала Рішельє, короля Людовіка XVIII (навіть кілька варіантів), математика Кондорсе, секретаря Наполеона Бур'єна; спогади про Марію-Антуанетту, написані, нібито, її придворною дамою, графинею д'Адемар; мемуари Софі Арну; фаворитки Людовіка XV, графині дю-Барі, і нарешті — французького ката Сансона.



Містифікації суспільства — "джерело ентузіазму": національні переклади з іноземної.


Початки "епопеї" Ганки і резонанс в науці, 1817—1819. Іноді літературна містифікація зачіпала такі важливі проблеми, що ставала фактором суспільного життя. Такою була "знаменита" історія Краледвірського і Зеленогірського рукописів.

В 1817 р. чеський славіст Вацлав Ганка, перебуваючи у відрядженні до м. Кралев Двір з метою розшукання і вивчення стародавніх рукописів, зробив знахідку, що мала величезний резонанс в європейській науці. Він виявив кілька аркушів пергаменту, на яких були записи середньовічних чеських поем та пісень.

Вісім з них належали до епічного жанру: "Забой і Славой", "Честмір і Власлав", "Ярослав", "Бенеш Германич", "Ольдржих і Болеслав", "Людиша і Любор", "Олена" та "Людек".

П'ять пісень мали ліричний характер і своїм ладом нагадували народні чеські пісні.

Ентузіазм довкола Краледвірського рукопису був тим більший, що слідом за ним з'явилися нові знахідки. В тому ж 1817 р. було виявлено "Пісню про Вишеград"; 1818 р. — епічну поему "Суд Любуші", а 1819 року — чеський оригінал "Любовної пісні короля Венцеслава", доти відомої лише в старонімецькому перекладі.


Тріумфальна хода "епопеї". З чеської літератури нововідкриті пам'ятки перейшли в інші країни.

В 1820 р. Краледвірський рукопис був виданий Петербурзькою Академією наук в російському перекладі.

В 1829 р. Ганка випустив нове видання чеського оригіналу, а 1836 року вийшов польський переклад.

В. 1843 р. з'явилося третє — факсимільне — чеське видання, а разом з тим — нові переклади на польську, німецьку, англійську (повністю); українську та італійську (в уривках) мову.

В 1845 р. граф Тун видав всі твори в німецькому перекладі у супроводі статті Павла-Йосипа Шафарика і коментарів Франтішка Палацького.


"Незвіданий духовний світ" містифікаторів — далеке минуле заговорило? Враження від тих знахідок було надзвичайне. Учений світ був вражений і захоплений: перед читачем розкривався доти незвіданий духовний світ середньовічної Чехії. Особливе піднесення, природно, захопило чеську громадськість — адже вона в той час переживала бурхливий період національного відродження. Великі основоположники славістики — Йозеф Добровський та Павло Шафарик відкрили перед своїм народом його далеке минуле, і ось тепер це минуле раптом заговорило на власний голос.

Виявилося, що Чехія мала середньовічний епос, за художніми якостями не гірший від епосу давньонімецького або старофранцузького: "Пісня про Нібелунгів" та "Пісня про Роланда" знайшли достойні чеські паралелі.


Політико-ідеологічий бік пошарпаного зшитку. Цим визначався політичний аспект того захоплення, яким відкриття Ганки було зустрінуто на батьківщині. Стільки часу ідеологи німецького імперіалізму, репрезентанти горезвісного "дрангу нах Остен" намагалися переконати слов'янські народи в їх історичній і культурній неповноцінності, — і ось тепер всі ці зусилля були зведені нанівець завдяки пошарпаному пергаментному зшитку.


Патріоти-містифікатори звитяжних перемог над іноземцями. Зміст знайдених творів мав яскраво виражений патріотичний характер.

Епічні пісні Краледвірського рукопису були присвячені звитяжним перемогам чеських феодалів над іноземцями, в тому числі — німцями ("Забой і Славой", "Бенеш Германич"), а також — над татарами, поляками та ін. Поема "Людиша і Любор" оповідала про лицарський турнір при дворі одного з чеських князів такими фарбами, що у читача не залишалося сумніву щодо високого культурного рівня чеського середньовіччя. "Суд Любуші" засвідчував наявність в ранньосередньовічній Чехії розвинених юридичних інституцій і т.д., і т.п.


Сумнівів ніяких — на рубежі XII і XIII ст. В автентичності опублікованих творів ніхто не сумнівався. Ганка подав ученому світові не лише тексти, але й рукописи, з якими він ознайомив найавторитетніших на той час спеціалістів. Головними експертами виступили кращі знавці слов'янської писемності — уже згадувані Й. Добровський та Ф. Палацький. Обидва на підставі палеографічних даних віднесли Краледвірський рукопис до кінця XIII або до початку ХІV ст. Таке визначення здавалося тим правдоподібнішим, що саме на переламі цих століть починалося піднесення чеської готичної культури, що в середині ХІV ст. знайшло свій найяскравіший вияв в правління Карела ІV.

Рукопис "Пісні короля Венцеслава" був датований ще ранішим часом — рубежем XII і XIII ст. До того був відомий старонімецький переклад тої пісні — в пергаментному збірнику кінця ХШ ст., що зберігався в Паризькій Національній бібліотеці. Ганка твердив, що цей переклад був зроблений з опублікованого ним чеського оригіналу; отже, останній в кожному разі мав існувати в XIII ст. Але найвидатнішим фактом було те, що на звороті рукопису "Пісні" виявилася одна з поем Краледвірської збірки — "Олень". Це давало підстави й для датування останньої (а заодно — і решти знайдених Ганкою творів) тим же століттям.

Таким чином, вірогідність відкриття не викликала дискусії.


Сам батько продовжує визнавати стародавність. Правда, через 10 років після виявлення перших документів, 1827 року, Йозеф Добровський висловив сумнів в автентичності "Суда Любуші" (так званого Зеленогірського рукопису), "Пісні про Вишеград" та "Любовної пісні короля Венцеслава". Але на це не звернули уваги, втім і сам батько славістики продовжував визнавати стародавність краледвірських поем.


Учений зажадав експертизи та не наважився підписатися, 1837. Минуло ще одне десятиліття, і ось відомий славіст Варфоломей Копітар в 1837 р. зажадав нової експертизи всіх рукописів, висловлюючи підозру, що вони є дуже кваліфікованою підробкою. Але заява (що, до речі, мала псевдонімний характер: учений не наважився підписати статтю своїм іменем) пройшла повз увагу наукової громадськості і ще десять років панувало переконання в автентичності поем, аж ось у 1847 р. прогримів скандал.


Національний зворотній переклад з іноземної. Цього року відомий німецький філолог, знавець античної і середньовічної літератури, Моріц Гаупт виступив на засіданні Саксонського наукового товариства зі спеціальною доповіддю про співвідношення чеського і німецького тексту "Пісні короля Венцеслава".

Його висновки були нищівні і категоричні: фальсифікатор чеського тексту не знав досконально старонімецької мови і тому неправильно зрозумів деякі слова і вирази німецького варіанту; але всі ці терміни і фразеологізми в XIII ст. були добре знані кожному освіченому чеху. Фальсифікатор не помітив помилки в німецькому тексті і через це припустився прикрого перекручення змісту. Таким чином, твердив Гаупт, чеський варіант "Пісні" є зворотнім перекладом німецькою тексту, причому виконаним порівняно недавно, на початку XIX ст.


Звичні і зручні "національні святині" складають зброю? Виступ професора Ляйпцігського університету справив враженння грому серед ясного неба. Тепер згадали і Добровського, і Копітара, і Міклошича, який відмовлявся визнати чеський епос. Критика підтримали інші дослідники, зокрема Юліус Фейфалік, який знову зажадав експертизи не лише рукопису "Венцеславової пісні", а й решти манускриптів, адже на звороті першого був "Олень" — одна з краледвірських поем!

Чеські учені ще деякий час намагалися чинити опір і захищали автентичність творів, на які вони звикли дивитися, як на національну святиню, але кінець кінцем змушені були скласти зброю.

В 1857 р. нарешті відбулася експертиза і підробка "Пісні короля Венцеслава" була визнана офіційно.


"Заповіт" містифікатора. Далі події розвивалися швидко і невмолимо.

Граматичний аналіз "Пісні про Вишеград" показав, що в тексті цього твору є такі форми, які не могли з'явитися в середньовічному документі; дослідження самого рукопису з'ясувало, що це був палімпсест, витравлений текст якого відносився до порівняно пізнього часу (в кожному разі — пізнішого, аніж палеографічна дата підробки). В 60-ті роки було доведено фальсифікацію головного збірника — Краледвірського. В художньому оформленні рукопису були виявлені хитро вплетені в орнаментальне мереживо слова: "Hanka fecit" — "зробив Ганка" — своєрідне самовикриття містифікатора, заповідане ним науці майбутнього.


Політичне та ідеологічне "завдання" виконано. На той час політичне та ідеологічне завдання, яке ставив перед собою чеський славіст, було виконане; чеське середньовіччя та його культура набули визнання на підставі інших, автентичних матеріалів і вже не потребували штучних засобів самоствердження.


Національний герой ― поет-фальсифікатор? Нині Ганка національний герой чеського народа і, поза сумнівом, один з найталановитіших чеських поетів початку XIX ст. Створені ним стилізації позначені великим поетичним хистом і виконані з великою майстерністю і блиском. Вони займають своє неповторне місце в історії чеської і світової літератури доби романтизму.





(За працею: М. Брайчевський. Автор "Слова о полку Ігоревім" та культура Київської Русі. [Київ, 1969] Київ. "Фенікс", 2005. 552с.)


Не знайшли пісні, але самі маєте текст чи аудіо? Додавайте її сюди або надсилайте на емейл!
Таким чином ви долучитеся до розвитку сайту та поділитеся улюбленим текстом з іншими!


Примітки:

Рокове Коло. Стежки до листків про Українські традиції.


Староукраїнська культура й реліґія приявлюється в давніх передхристиянських святах — реліґійних, господарських і побутових, що досі тривають в Українського народу в зв'язаних зі Святочними часами народних піснях і в уривках давніх обрядів. Хоч зараз велика частина Українського народу, — особливо нове покоління, що виросло на повоєнних руїнах, — не здає собі справи з провідних думок цих Свят, але інтуіційно відчуває повагу і святість давніх традицій. І все-таки увесь нарід держиться досі старовіцьких Святочних звичаїв і поведінок. Сю інтуіційну свідомість чогось величного й Святого, переказаного предками і зв'язаного зі старовіцькими обрядами, піддержують злучені з Святочним часом пісні, — ось як: Колядки, Щедрівки, Гаївки і т. д., — і в них-то найбільше міститься народних традицій, як реліґійних, так господарських і суспільних, поданих у мітичному вигляді.

...Відтворити з тих традицій образ давньої Української віри і культури. Ця віра триває досі, хоч не є висловлена догматично, а давня Українська культура є в основах сучасного життя народу. Нарід жиє старими ідеями — а інтеліґенція народна переходить над ними до порядку денного, не здаючи собі справи з їх культурної ціни і сили, не розуміючи психіки народу і будучи в постійній з ним дисгармонії; не цінить культурного давнього дорібку, який мав колись свою стійність і міг би бути вихіснуваним і сьогодня, хоч інші зараз життєві й культурні обставини й поняття. (Кс. Сосенко)





Дані додано:  19.11.2008
Відредаґовано: 27.03.2009
Переглядів: 2873



  Виправлення та доповнення     ПРАВИЛА!     ДЕ СКАЧАТИ mp3 ?!
[cховати]


  Адреса цієї сторінки: https://www.pisni.org.ua/persons/1105.html

 ВХІД
Е-мейл: 
Пароль: 
  Забули пароль?
  
  ПІДПИШІТЬСЯ! ГРУПИ У СОЦМЕРЕЖАХ
FB