На головну сторінку

Микола Іванович Костомаров




Перейти до списку пісень >>

Дати життя: 16.05.1817 - 19.04.1885
Місце народження: с. Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії

Біографія


ЕУ (Енц.укр-ва:)


Костомаров Микола (1817—85), історик, публіцист і письм., син дідича-росіянина і укр. селянки-кріпачки, народився в с. Юрасівці, Острогозького пов. на Вороніжчині.

Вчився у Воронізькій гімназії і Харківському Ун-ті, який закінчив 1837 р.

Перша магістерська дисертація К. ("О причинах и характере Унии в Западной России", 1842) викликала протест з боку церк. влади і була знищена, друга — "Об историческом значении русской народной поэзии" дала йому ступінь магістра (1844).

В 1844—45 pp. К. викладав історію в рівенській і І київській гімназіях, а 1846 р. був призначений адьюнкт-проф. Київського Ун-ту по катедрі рос. історії.


У Києві 1846 р. К, разом з В. Білозерським, М. Гулаком, П. Кулішем, Т. Шевченком та ін. заснував Кирило-Методіївське Братство.

К. був автором програмових творів К.-М. Б. ("Книги Битія українського народу", "Правила" і 2 відозви), де висловлено ідеї укр. нац. відродження, демократії, укр. месіянізму та панславізму.

Після розгрому К.-М. Б. рос. урядом 1847 p. K. був засуджений на рік ув'язнення в Петропавлівській фортеці в Петербурзі й заслання до Саратова, де він перебував на обов'язковій канцелярській службі до 1856 р.


1859 р. К. переїхав до Петербурґу, де був обраний проф. ун-ту по катедрі рос. історії.

1862 р. К. вийшов з ун-ту й відтоді присвятив себе виключно наук. діяльності.

К. помер і був похований у Петербурзі.


Наук. спадщина К. величезна. Він — автор фундаментальних праць з іст. України 16—18 вв., зокрема монографій

"Богдан Хмельницкий" (І вид. "Отечественные Записки", 1857, І—VII; II вид. — 2 тт., 1859; III вид. — 3 тт., 1876),

"Руина" (1879—80),

"Мазепа" й "Мазепинцы" (1882—84),


розвідок

"Гетманство Выговского",

"Гетманство Юрия Хмельницкого",

"Павел Полуботок",

"Богдан Хмельницкий — данник Оттоманской Порты"

та ін.


Ці праці сперті на великому документальному матеріялі, що його К. як чл. Петербурзької Археографічної Комісії зібрав у моск. та петербурзьких архівах і частково видав у зб. "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России".


К. належить також низка праць з історії Росії. Іст. монографії і статті К. видав "Литературный фонд" у Петербурзі (останнє вид. у 8 книгах, 1903—06).

К. написав також "Русскую историю в жизнеописаниях ее важнейших деятелей" (1874—76), де найбільше уваги присвячено укр. іст. діячам (укр. мовою видано в "Правді" і окремо "Руська історія в життєписах її найголовніших діятелів", 3 тт. 1875—77; нове укр. вид. "Укр. історія в життєписах її найзнаменитіших діячів", 1918).


К. — основоположник народницького напрямку в укр. історіографії.

Вважаючи метою іст. науки дослідження минулого людської громади, народу, К. у своїх іст. монографіях, історіософічних розвідках ("Мысли о федеративном начале в древней Руси", "Две русские народности", "Черты народной южно-русской истории" — всі в "Основі" 1860—61 pp.) і публіцистичних ст. ("Правда москвичам о Руси", "Правда полякам о Руси", "Україна" — лист до ред. лондонського "Колокола" 1860 р.) обстоював самостійність укр. нації й окремішність укр. іст. процесу, який, на його думку, є втіленням вільнолюбного дем. духу укр. народу.


Ці ж ідеї покладені в основу етногр. праць К., який вважав, що "етнограф повинен бути сучасним істориком, а історик у своїх працях повинен викладати стару етнографію" ("Об отношении русской истории к географии и этнографии").


К. опублікував низку етногр. студій ("Об историческом значении южнорусского народного песенного творчества", "История козачества в южнорусских народных песнях" та ін.) і був ред. 3, 4 і 5 тт. "Трудов" етногр.-статистичної експедиції П. Чубинського на Правобережну Україну.

Частину етногр. праць К. перевидав окремою зб. M. Грушевський 1930: "Етногр. писання М. Костомарова".


Численні публіцистичні ст. К. друкувалися в журн. "Основа", "Отечественные Записки", "Современник", "Вестник Европы" та ін. періодичних вид. 1860— 80-их pp.

Частково їх перевидав М. Грушевський у зб. "Науково-публіцистичні і полемічні писання М. Костомарова" (1928).

Я. Пеленський


Як письм. К. належить до харківської школи романтиків.

Зб. поезій (під псевд. Ієремія Галка) "Укр. баляди" (1839) і "Вітка" (1340) містять твори на іст. теми з старокнязівської доби ("Митуса", "Ластівка") й Гетьманщини ("Дід пасічник"), в яких К. підкреслює безперервність нац. традиції аж до сучасности; філос., історіософічні й любовні вірші в нар.:-) дусі.:-))

Мова поезій К. характеризується, з одного боку, широким використанням словника й фразеології нар.:-) пісні, з другого — намаганням підносити:-) її до рівня:-)) літературної:-))).


Іст. драми "Сава Чалий" (1338) і "Переяславська ніч" (1841) становлять цікаві спроби в стилі "високої трагедії", вони не відтворюють ні іст., ні побутового тла, а характер драматичного напруження й загибель героїв у фіналі свідчать про значний вплив В. Шекспіра.

Завдяки слабій сценічності драми К. не лишили помітного впливу на дальший розвиток укр. театру, що мав нахил до етнографізму.

Менше значення має проза К. рос. (повість "Кудеяр", 1875) і мішаною мовою (з укр. діялогами) — "Черниговка" (1881).


Бібліографія праць К. в зб. "Литературное наследие Н.И. Костомарова". П. 1890.


Література:

Драгоманов M. M.I. Костомаров, ж. Світ 1—2, Л. 1881. (2 вид. Л. 1901);

Памяти Н.И. Костомарова, КСт. V. К. 1885;

Антонович В. Костомаров, как историк, ibid.;

Литературное наследие Н.И. Костомарова. ІІ. 1890;

Грушевський М. Укр. історіографія і M. Костомаров, ЛНВ, V. Л. 1910;

Крип'якевич І. Археографічні праці Костомарова, ЗНТШ, т. СХХVІ-СХХVІІ;

Автобиография H.И. Костомарова. М. 1922;

Дорошенко Д. Микола Іванович Костомаров. Ляйпціґ 1924;

Грушевський M. Костомаров і новітня Україна, ж. Україна III. К. 1925;

Рубач М. Федералистические теории в истории России, Русская историческая литература в классовом освещении, II. М. 1930;

Етнографічні писання Костомарова. К. 1930.

Чижевський Д. Історія укр. літ-ри. Нью—Йорк 1956;

Doroshenko D.A. Survey of Ukrainien Historiography, The Annals of the Ukrainien Academy of Arts and Sciences in the U.S. тт. V—VI. ч. 4 (18) — 1, 2 (19—20). Нью-Йорк 1957;

Полухін Л. Формування іст. поглядів М.І. Костомарова. К. 1959.



УРЕС (Укр.рад.енц.сл.:)


КОСТОМАРОВ Микола Іванович (16.V 1817, с. Юрасівка, тепер Ворон, обл.— 19.IV 1885) — укр. бурж. історик, письменник, публіцист.

Був членом Кирило-Мефодіївського товариства, де належав до ліберально-буржуазного крила.

Заарештований 1847, був висланий до Саратова. В 1859—62 — професор Петерб. ун-ту, співробітничав у журналі "Основа".

У працях К. про Б. Хмельницького та його добу, про І. Мазепу, про С. Разіна наведено значний документ. матеріал.

Позитивно оцінюючи возз'єднання України з Росією, К. суперечливо характеризував діяльність Б.Хмельницького, рушійною силою нар.-визв. війни 1648—54 вважав козацтво, а селянству відводив другорядну роль.

К. виявив і опублікував немало цінних істор. документів 17 ст.

В таких працях К., як-от:"Дві руських народності" (1861), "Завдання українофільства" (1882) — знайшла вияв бурж.-націоналістич. концепція "безкласовості" і "безбуржуазності" укр. нації.


К.— автор збірників поезій, кількох драматичних ("Сава Чалий", 1838; "Переяславська ніч", 1841, та ін.) і прозових творів ("Кудеяр", 1875; "Чернігівка", 1881), в яких К. з поміркованих бурж.-ліберальних позицій критикував феод.-кріпосницьку дійсність.

Певне історико-літературне значення мають переклади К. творів Дж. Байрона, В. Шекспіра тощо, статті про творчість І.П. Котляревського, Т.Г. Шевченка, М.В. Гоголя.



УРЕ (Укр.рад.енц.:)


КОСТОМАРОВ Микола Іванович [4 (16).V 1817, с. Юрасовка, тепер Ольховатського р-ну Ворон. обл.—7 (19).IV 1885, Петербург] — укр. і рос. бурж.-ліберальний історик, етнограф, письменник, чл.-кор. Петерб. АН (з 1876).

Позашлюбний син поміщика і кріпачки.

В 1836 закінчив Харків. ун-т.

У 1844—45 учителював у гімназіях Ровно і Києва, з 1846 — ад'юнкт-професор Київ. ун-ту.

В 1847 заарештований за участь у таємному Кирило-Мефодіївському товаристві, одним із засновників якого він був.

За вироком суду 1848—56 перебував на адм. засланні в Саратові.

Після амністії переїхав до Петербурга.

В 1859—62 — професор Петерб. ун-ту.

Один з організаторів і співробітників журн. "Основа" (1861— 62), редактор збірника "Акты Южной и Западной России".

Автор праць переважно з вітчизн. історії.

Ряд істор., етногр. і публіцистичних праць К. вперше опубліковано в революц.-демократичних та ін. прогресивних журналах ("Современник", "Отечественные записки").

Окремими виданнями вийшли в світ монографії з історії України

"Богдан Хмельницький" (1857),

"Руїна" (1879—80),

"Мазепа" (1882).


Діячі рос. революц. демократії підтримували виступи К. на захист укр. мови, культури, його полеміку проти шовіністичної польс.-шляхет. та великодерж. рос.-монархічної історіографії, разом з тим критикували його реліг. містицизм, ліберальну обмеженість і націоналістичні елементи в світогляді.

Ряд консервативних, антинаук. положень істор. концепції К., зокрема його твердження про "безкласовість" укр. нації, взяла на озброєння укр. бурж.-націоналістична історіографія.


Літ. творчість К. (літ. псевд.— Ієремія Галка) пов'язана з розвитком укр. романтизму. Більша частина його поезій увійшла до збірок "Укр. балади" (1839) та "Вітка" (1840). Найзначніші прозові твори укр. мовою — повість "Сорок літ" (1840), "Казка про дівку Семилітку" (надруковано 1860), а також казки "Торба", "Лови" (1843).

У кращих творах К. звучить співчуття до трудящого народу, повага до його істор. минулого, чуються ноти соціального протесту (істор драма "Кремуцій Корд", 1862; рос. повість "Син", що звеличує С. Разіна, 1859).

Багато віршів пройняті притаманними прогресивним романтикам мотивами прометеїзму, тираноборства.

Проте основною в його творчості була ідея класового примирення, у деяких творах виявилась ідеалізація давнини. Консервативні погляди К. на істор. минуле виразно відбились у драмі "Сава Чалий" (1838), трагедії "Переяславська ніч" (1841) і повістях рос. мовою "Кудеяр" (1875), "Чернігівка" (1881).


К. перекладав укр. мовою "Краледворський рукопис", твори Дж. Байрона, У. Шекспіра.

К. був одним із перших укр. літ. критиків.


Безперечний вплив на формування літ., істор. і сусп. поглядів К. мала творчість Т.Г. Шевченка. Особисте знайомство з поетом-революціонером відбулося 1846 в Києві. Зустрічалися вони й у Петербурзі (1859—61).

В питаннях суспільно-політичних між Шевченком і К. були досить значні розходження. Поет-революціонер хоч і присвятив К. один із своїх віршів, але осуджував його царистські ілюзії й ліберальне культурництво.

Все краще в творчій спадщині К. позитивно оцінювали революц. демократи М.О. Добролюбов, Д.І. Писарєв, М.Г. Чернишевський. Його творами цікавилися К. Маркс, В.І. Ленін, Г.В. Плеханов, О.М. Горький, В.В. Воровський, А.В. Луначарський.


Тв.:

Собрание сочинений. Исторические монографии и исследования, кн. 1—8, т. 1—21. СПБ, 1903—06;

Автобиография. М., 1922; Твори, т. 1—2. К., 1967.


Літ.:

Маркс К. Стенька Разин. "Молодая гвардия", 1926, № 1;

Полухін Л.К. Формування історичних поглядів M.І. Костомарова. К., 1959;

Capбей В.Г., Шаблиовский Е.С. Н.И. Костомаров в историографическом наследии Карла Маркса. "Вопросы истории", 1967, № 8;

Попов П.M. M.I. Костомаров як фольклорист і етнограф. К., 1968;

Шаблиовский Е.С. Н.И. Костомаров в годы революционной ситуации (1859—1861 гг.). В кн.: Революционная ситуация в России в 1859—1861 гг., т. 5. М., 1970;

Сарбей В.Г. Костомаров Николай Иванович. В кн.: Славяноведение в дореволюционной России. Биобиблиографический словарь. М., 1979.

В.Г. Сарбей, Є.С. Шабліовський.



ШС (Шевч.сл.:)


КОСТОМАРОВ Микола Іванович (літ. псевд.— І є р е м і я Галка; 16.V 1817— 18.IV 1885) — укр. і рос. бурж.-ліберальний історик, письменник, етнограф і публіцист.

Один із засновників і діячів Кирило-Мефодіївського товариства, в якому стояв на помірковано ліберальних позиціях, один з авторів його програмних документів і відозв.

Весною 1847 К. заарештовано в справі т-ва. Після річного ув'язнення в казематі "Третього відділу", а потім у Петропавловській фортеці його вислано до Саратова. Тут К. познайомився з М. Чернишевським.

З 1858 К. жив у Петербурзі. Співробітничав у журн. "Современник", був одним з ініціаторів видання журн. "Основа".

Брав участь у роботі Київської археографічної комісії та археологічних з'їздів.

В цілому як історик К. стояв на ідеалістичних позиціях.


Вже 1840—43 К. знав Шевченкові вірші. В "Огляді творів, написаних малоросійською мовою", опублікованому в альманасі "Молодик на 1844 год", він наголошував на народності поезії Шевченка, розуміючи під народністю близькість до фольклору.

Особисто познайомилися Шевченко й К. навесні 1846 в Києві. К. висловив своє захоплення демократизмом поета, його патріотизмом, співчуттям справі слов. єднання.

Проте К. з бурж.-ліберальних позицій осуджував заклики Шевченка до революц. повалення царизму і ліквідації дворянсько-кріпосницького ладу. Шевченко присвятив йому вірш "Н. Костомарову", позитивно оцінював ті твори К., в яких історик наголошував на ролі народних мас у визвольній боротьбі. Водночас Шевченко критикував К. за ідеалізацію минулого України, за проповідь класового примирення на основі християнського "братолюбства".

Повертаючись влітку 1857 з заслання, поет відвідав у Саратові матір К.— Т. Костомарову. Листувався з ученим (збереглося 5 листів К. до Шевченка і 1 — Шевченка до К.).

Влітку 1858 Шевченко й К. зустрілися в Петербурзі; 1859—60 не раз бували один у одного.

В 1859—69 К. був професором Петерб. ун-ту. Поет відвідував лекції К., разом з ним працював над організацією недільних шкіл. У своїх рецензіях і статтях К. підкреслював демократизм і громадян. спрямованість поезії Шевченка, вказував на її світове значення, але обходив її революц. сутність.


У період назрівання революц. ситуації 1859—61 розходження в суспільно-політичних питаннях між М. Чернишевським, Шевченком і М. Добролюбовим, з одного боку, і К. — з другого, посилилися, хоч він і осуджував деспотизм і сваволю царизму. Послідовно-революційна програма дій M. Чернишевського і Шевченка лишалася для К. чужою й неприйнятною, його подекуди дратувало зближення Шевченка з революц.-демократичними діячами.

У спогадах К. писав: "Хоч багато що єднало мене в долі з Шевченком, однак я не можу похвалитися особливою до нього близькістю" (Шевченко Т.Г. Кобзар, т. 2. З додатком споминок Костомарова і Микешина. Прага, 1876, с VI).

Ще виразніше писав про взаємини з Шевченком К. у листі до М. Семевського: "Взагалі той помилився б, хто став би думати, що я був особливо з ним близький і дружній; навпаки, моя дружба з ним обіймала незначний час у нашому житті.. Зі мною він незрівняно менше був дружнім і одвертим, ніж з багатьма іншими. Зближення моє з ним було майже виключно літературне, тоді як декотрі були до нього близькі не як до малоруського поета, а просто як до людини" (Т.Г. Шевченко в воспоминаниях современников. M., 1962, с. 154).


Протягом 60—70-х pp. К. виступав зі статтями й доповідями про творчість Шевченка, оцінюючи її як всенародний скарб. У "Спогаді про двох малярів" (1861), у книжці "Поэзия славян. Сборник лучших поэтических произведений славянских народов в переводах русских писателей" (СПБ, 1871) та в "Споминках про Шевченка" в празькому виданні "Кобзаря" (т. 2, 1876) К. підкреслював, що улюбленою для поета була ідея визволення народу від поміщицького гніту. В останні роки життя К., незважаючи на загрозу репресій, читав на публічних вечорах твори Шевченка, хоч коментував їх з бурж.-ліберальних позицій. Згадуючи свої зустрічі й розмови з поетом, К. підсумовував: "Як про людину можу сказати, що знаю його як особу бездоганно чесну, яка глибоко любила свій народ і його мову, але без фанатичної неприязні до всього чужого" (Шевченко Т.Г. Кобзар, т. 2. З додатком споминок Костомарова і Микешина. Прага, 1876, с. XII).


Революц. демократи Шевченко, М. Чернишевський, М. Добролюбов, О. Герцен підтримували виступи К. проти самодержавства й кріпосництва, проти великодержавницьких реакц. концепцій.

Однак вони критикували його за ліберальну обмеженість, націоналістичні збочення, ігнорування фактору класової боротьби в дослідженні соціальних рухів.

Концепцію К. про "безкласовість" і "безбуржуазність" укр. нації взяли на озброєння укр. бурж. націоналісти.

Прогресивні, демократичні діячі Росії й України належно оцінили увагу К. як історика і літератора до діяльності нар. мас в історії, його певну опозиційність до самодержавного ладу.


Тв.:

Воспоминания о Шевченко.— (Из автобиографии). — (Из воспоминаний о Т.Г. Шевченко). — Письмо М.И. Семевскому. В кн.: Т.Г. Шевченко в воспоминаниях современников. М., 1962;

З листа до редактора "Русской старины". В кн.: Матеріали до вивчення історії укр. літ-ри, т. 2. К., 1961.


Літ.:

Зайончковский П.А. Кирилло-Мефодиевское общество. М., 1959;

Мацапура M. Шевченко і Костомаров. "Україна", 1963, № 6;

Шабліовський Є.С. Шевченко і Костомаров. В кн.: Збірник праць п'ятнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1968:

Попов П.M. M. Костомаров як фольклорист і етнограф. К., 1968;

Шабліовський Є.С., Бородін В.С. М.І. Костомаров — автор анонімної рецензії на "Кобзар" 1860 року. "Радянське літературознавство", 1969, № 4.

Є.С. Шабліовський.



"КНИГИ БИТІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ".


104.І Україна буде... (республікою) в Союзі...

Вір мені, це буде, буде, буде... (М. Костомаров.)


Книги буття росіянина для українців за польським зразком?

Котляревщина знову і знову?


Автором "Книг" був Костомаров.


"Библейским тоном о славянской федерации".


Він сам посвідчив про те в автобіографії: "Около того времени (наприкінці 1840 р.) я написал небольшое сочинение о славянской федерации, стараясь усвоить по слогу библейский тон".


Містифікація "перекладача" та "вченого-дослідника". На допиті 1847 року він, з мотивів зрозумілих, уперто відрікався свого авторства, намагаючися представити себе тільки як перекладача та вченого-дослідника. "В бытность на Волыни", поясняв Костомаров, йому потрапив до рук твір, видимо, якогось польського автора, писаний наполовину українською, наполовину польською мовою. Костомаров переклав його польську частину, а потім, перечитуючи "Ріеłgrzymki" ("Паломництво" (пол.).) Міцкевича і зауваживши, що його укр. твір є "скалок з Міцкевича", переписав його вдруге, щоб зробити детальне зіставлення. Говорив Костомаров, що твір цей відомий ще під назвою "Подністрянка" та що приписується його графові де Бальмену (очевидно, Якову, забитому 1845 р.), і в нових своїх зізнаннях заплутався сам.


"Закон Божий" від слідчих ІІІ відділу ― міністру освіти Уварову. Слідчі III відділу передали "Книги буття", чи, як вони їх називали, "Закон Божий", на експертизу міністра народної освіти графа С.С. Уварова.

Міністр визнав "Книги буття" ― "произведением злонамеренным и опасным". Першу частину, "в коей говорится об европейских народах", він характеризує як майже буквальне запозичення "из Леменне, Мицкевича и других писателей этого рода, соединивших революционные идеи с мистическим бредом".

Що ж до другої половини, то вона, на думку Уварова, є твір цілком оригінальний. "Тут трепещет, так сказать, сердце сочинителя, слог оживляется и сила бешеного негодования обнаруживается на страницах, в коих он описывает родимый край в его мнимом угнетении".


Перша публікація укр. тексту. Укр. текст "Книг буття" вперше опубліковано 1918 року при статті П. Зайцева "Книги битія", як документ і твір у квартальнику "Наше минуле", ч. І.

Рос. текст, конфіскований у Гулака, ще дожидає видання.

Потребу детальних студій над цим пам'ятником порушив 1911 р. В.І. Семевський, але його спроба подати "Книги буття" в цитатах, зіставляючи з твором Міцкевича, призвела до конфіскації кн. 5-6 "Русского богатства".



Порівняння текстів Костомарова й Міцкевича.


Яке відношення межи текстами Костомаровського та Міцкевичевого твору?

Погляд миколаївського міністра Уварова ми вже знаємо.

В.І. Семевський зазначив, що буквально спадаються вони лише в небагатьох місцях.

Сам Костомаров клав наголос саме на розходженнях з Міцкевичем, посилаючися на свій примірник "Книг народу польського" з власноручними нотатками на полях.

На розходженнях між обома авторами настоюють і П. Зайцев, і автор нової розвідки про братство 3. Гуревич. Міцкевичу властивий містицизм, сподівання чуда, його "Книги" ― розпачливий псалом, тоді як твір Костомарова скоріше ― "бойовий політичний маніфест" (хоч і не цілком позбавлений релігійно-містичної форми).


Покарання неволею у Міцкевича – Костомарова. Що форму "Книг буття" взято в Міцкевича, стає ясним з порівняння перших параграфів:


Міцкевич:

На початку була віра в єдиного Бога і була вольність на землі, і не було законів, тільки воля Господня, і не було ні панів, ані невольників, тільки патріярх та діти їх.

Але потім люди зреклися Бога єдиного, і поробили собі ідолів, і поклонялися їм, і забивали на честь їх офіри криваві, і воювали на славу ідолів своїх.

А тому послав Бог на ідолославців кару найтяжчу ― тобто неволю.


Костомаров:

§1. Бог создав світ: небо і землю, і населив усякими тварями, і поставив над усією твар'ю чоловіка, і казав йому плодитися і множитися... щоб кожне племено шукало Бога... і поклонялись би йому всі люди, і вірували в нього, і любили б його, і були б усі щасливі.

§2. Але рід чоловічий забув Бога і оддався дияволу, і кожне племено вимислило собі богів... І стали за тих богів битися, і почала земля поливатися кров'ю, і на всім світі сталося горе і біднота, і хороба, і нещастя, і незгода.

§3. І так покарав людей справедливий Господь потопом, війнами, мором і найгірше неволею.


Костомаров ― "розтягнений та деталізований" Міцкевич? У "Книгах буття" ми бачимо лише розтягнений та деталізований переказ перших тверджень польської пам'ятки.

Від параграфа 4 до 7 у Костомарова йде коментар до них, а в §§ 8-18 викладається історію пророків та давнього Ізраїля. Далі знову тексти сходяться.


Міцкевич:

І коли, провадячи війни, поневолювали одні одних, попали всі разом у неволю імператора римського.

Імператор же римський себе назвав богом і оповістив...


Костомаров:

§19. І так покарав Господь рід чоловічеський: що найбільша часть його, сама просвіщена, попалась в неволю до римських панів, а потім до римського імператора.

§20. І став римський імператор царем над народами і сам себе нарік богом.


Переказ історії основоположника християнства. Потім в обох пам'ятках викладається історія основоположника християнства, причому і в одному, і в другому християнська наука коментується як найбільше заперечення римської політичної системи.

Небезпекою державною умотивовано і смерть Христову.

§§21-32 доволі близько переказують §§13-23 Міцкевича.


Походи, війни во славу Христову за Міцкевичем. Починаючи з §24 у Міцкевича, йде короткий виклад середньовічних походів і війн во славу Христову.

В обох пам'ятках вина за спотворення щиро християнського духу падає на королів: Костомаров, §§33-37; Міцкевич, §§29-30.

Далі укр. твір знову розходиться з польським: в українському йде коментар до викладеної в попередніх параграфах історії Греції та Ізраїля; в польському ― мова про ті ідоли (політичні принципи), що королі вимислили для новоєвропейських народів.


"Ідоли" народів Міцкевича й Костомарова.


Міцкевич:

§31. Так зробили королі ідола для французів і назвали його честь, а був то ідол той самий, що за поганських часів звався золотим тельцем.

§38.1 англійцям зоставив король ідола, якого назвав "пануванням на морі" і торгом, був то ідол той самий, що давніше називався Мамоною.

§40.1 поклонялися народи ідолам своїм.

§47. ...плавали за море з наказу королівського та билися за факторію, за тюк бавовни і мішок перцю.


Костомаров:

§51. Хоча французи були хрещені, одначе менше шанували Христа, ніж честь національну, і се їм ідола такого зроблено; а англичани кланялися золоту і Мамоні; а другі народи так же своїм ідолам; і посилали їх королі і пани на заріз за шматок землі, за табак, за чай, за вино; і табак, і чай, і вино стали у них богами; речено ― "І де же сокровище, там і серце ваше..."


Тільки де-не-де Костомаров орудує образами польського твору, напр., параграф про егоїзм (Міцкевич, §§75-80; Костомаров, §§48-49).



Національні історії Міцкевича і Костомарова.


Але справжнє розходження між авторами починається там, де вони доходять до викладу своєї національної історії.


Праведний народ Міцкевича. У Міцкевича народом праведним, що поклоняється Христові духом і через те у своєму політичному устрої здійснює ідеал свободи, а в зовнішній політиці заповідь Христової самопосвяти для добра інших, ― є народ польський.

Конституція 3 травня 1791 р. ― то, на думку Міцкевича, акт свобідного волевиявлення шляхти, що хоче свою золоту свободу поширити на інші стани. Цим актом народ польський заявляє, як во дні они Христос: "Прийдіть до мене, бо я сам воля і справедливість". Цим актом він наносить удар політичній неправді, в якій живуть його сусіди Пруссія, Росія, Австрія (а на чолі цих країн стоять "три дияволи", три найзлочинніші монархи), і через те має загинути подібно до Христа та зійти до "преісподньої", тобто позбутися форм державних. Але на третій день прийде воскресіння, яке одночасно буде перемогою тих принципів, яким служив народ-месія.


§108. І два дні вже минули: один день скінчився з першим здобуттям Варшави, другий день скінчився з другим здобуттям Варшави, а третій день прийде і не скінчиться.

§109. І як з воскресінням Христовим припинилися по всій землі офіри криваві, так припиняться в світі християнському війни з воскресінням народу польського (тобто затріумфують альтруїзм і свобода. ― М. 3.).


Месіяністична віра польських поетів 30-40-х. Ця месіяністична віра властива багатьом поетам польським 30-40-х років.

Не чужий був їй Словацький, поети укр. школи, Красінський, що в своєму "Przedświt'і" ("Досвіт" (пол.).) дав їм таку поетичну формулу:


Nie umarli pośród świata,

Z świętej do świata miłości!

On nam bratem: zbawić brata

Trzeba było z win podłości,

Przyjąć na się grzechu-karę.

My przyjęli - / widziano

Śród narodów Polski marę,

Zstępującą w grób na trzy dni!

Dnia trzeciego się rozwidni

I nawieki będzie rano!.. *


Дослівний переклад з польської уривка з Красінського:


Не вмерли посеред світу

Через святу до світу любов!

Він нам брат: визволити брата

Треба було від підлости провин,

Прийняти на себе гріх-покару.

Ми прийняли - і видно було

Серед народів примару Польщі,

Яка сходила в труну на три дні!

Третього дня розвидниться,

І навіки буде світло!


Праведний народ Костомарова ― "по слову Христовому". В Костомаровському викладі таким праведним народом є народ український.

Із давніх народів до того суспільного ідеалу не наблизилися ні євреї, ні греки, "найдотепніші народи в світі" ― перші відступники від Мойсеевих наказів і виборних суддів задля царів, і були підбиті сусідами; другі були погани, не знали єдиного Бога, і через те у них залишилося рабство, і кожен рабовласник був ніби маленьким царком.

Давні вибранці людства мусили дати місце новим європейським народам, в тому числі й наймолодшому з племен ― слов'янському.

Але й слов'янські народи скоро відбилися від християнських заповітів. Польща стала країною найтяжчої неволі, бо панство там без жодного закону вішало і вбивало своїх кріпаків. Москва утворила ідола в особі самодержавного царя і довершила тим великий гріх, знищивши свобідне народоправство новгородське (те саме трактування Новгородських війн у Хом'якова: "Не говорите, то былое").


Тільки один укр. народ не любив ні царя, ні пана, не знав, "по слову Христовому", "жодної помпи панської", і коли міг утворити політичний лад по своїй уподобі, то сформував козацтво, то єсть "істеє братство".


Укр. принципи обізвалися... повстанням декабристів.

Небезпека політичних принципів старої України спровокувала війни з нею Польщі та Москви.

Політично Україна згинула, але репрезентовані нею політичні принципи переможуть: вони вже обізвалися в Польщі третємайською конституцією 1791 p., а в Москві ― повстанням декабристів.

Камінь, відкинений будівничим, ляже "во главу угла" нової політичної споруди.


"З своєї могили" озоветься ― і "почують крик її"? Народ, "найменший в народах", позбавлений державної організації, стане зразком для багатших і зорганізованіших:


§103.І встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до всіх братів своїх слов'ян, і почують крик її, і встане Слов'янщина, і не позостанеться ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні сіятельства, ні превосходительства, ні пана, ні боярина, ні кріпака, ні холопа ні в Польщі, ні в Україні, ні в Чехії, ні у Хоруган, ні у Сербів, ні у Болгар.

§104.І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою (республікою) в Союзі Слов'янськім.


Останні рядки костомаровських "Книг" позначені більшою гостротою, ніж закінчення Міцкевича і значною мірою виправдують сказане вище про їх тон бойового політичного маніфеста.



Ідеали та "старовина" Міцкевича – Костомарова.


Не будемо спинятися на дрібніших відмінах між укр. і поль. твором, зазначимо лише, що їм обом властиві:

    • євангельський демократизм, тобто тенденція виводити суспільний ідеал із християнських релігійних текстів, та
    • ідеалізовані понятття про старовину (у Міцкевича ― польську, в Костомарова ― українську), що не раз розминаються з міцно установленими фактами.

Напр., міркування Костомарова про відсутність у козацтва "пихи панської" або Міцкевичів виклад Люблінської унії як добровільної сполуки народів.


Нац. месіянізми Міцкевича – Костомарова. Нарешті, обом творам властивий своєрідний національний месіянізм. В укр. творі він виявлений слабіше, але почувається виразно.

Звучав він і в іншому творі Костомарова, в оповіданні "Панич Наталич":


Слов'янські народи збудяться з дрімоти своєї, з'єдиняться, зберуться з усіх кінців земель своїх до Києва ― столиці слов'янського племені, і представники всіх племен... засядуть на горах Київських,:-) і загримить вічовий дзвін св. Софії, запанує суд, правда, і рівність.:-))


От доля народу нашого, нерозривно зв'язана з Києвом.

Вір мені, це буде, буде, буде.:-))

Тут, у Києві підійметься завіса тайна, і виявиться невідоме.:-)


"Братчики були захоплені цим почуттям", ― пише з цього приводу М.С. Грушевський.



Відгомін у Шевченковій творчості.


Думки та ідеї братства, а головне, його ентузіязм, "апостольство Любови к ближнему", знайшли собі відгомін у Шевченковій творчості, ― хоч слов'янофільство Шевченкове і його пророцький пафос властиві були йому раніше від організації братства. Шевченко був голосом тієї самої пори, переживав ті самі настрої.


"Поетичні образи" говорінь "науковим способом"? "Що вони поміж себе науковим способом говорили, то він виповідав поетичними образами", як зазначено в "Жизни Кулиша".


"Голос воскрешающей трубы архангела" Куліша? У Куліша знайдемо й інші формулювання: Шевченко видавався братчикам "свершением" їхніх сподівань, "голосом воскрешающей трубы архангела".


(За працями М.К. Зерова)


УРЕС (Укр.рад.енц.сл.:)

"КНИГА БУТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ" ― див. Кирило-Мефодіївське товариство.


УРЕ (Укр.рад.енц.:)

"КНИГА БУТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ" ("Закон божий") — програмний документ Кирило-Мефодіївського товариства.

Осн. авторами цього документа були М.І. Костомаров і М.І. Гулак.

Складається з 109 параграфів.

Певний вплив:-) на форму й зміст "К. б. у. н." зробив твір А. Міцкевича "Книги народу польського і пілігримства польського" (1832).

В "К. б. у. н." є ряд прогресивних положень, зокрема про необхідність ліквідації кріпосного права і нац. нерівності, знищення дворянських привілеїв і станів, об'єднання слов'ян. народів у федеративну республіку з парламентським ладом і з наданням кожному народові рівних прав і автономії. Разом з тим автори її виходили з того, що укр. нація являє собою нібито особливу єдність, пройняту духом рівності і братерства, замовчували класовий антагонізм, який існував всередині укр. народу, і вважали, що йому нібито судилося повести за собою слов'ян до об'єднання.

Обмеженість "Книги буття" полягає також у реліг.-містичній формі викладу, в ідеалістичному тлумаченні істор. процесу, певній ідеалізації християнства, козацтва та історії України в цілому, у невизначеності шляхів здійснення наміченої програми.

Літ.: Зайончковский П.А. Кирилло-Мефодиевское общество. М., 1959,

Г.Я. Сергієнко.



КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО.


ЕУ (Енц.укр-ва:)

Кирило-Методіївське Братство (мал. О. Куриласа)


Кирило-Методіївське Братство, таємне т-во, засноване з ініціативи М. Костомарова в грудні 1845 — січні 1846 в Києві, що ставило своїм завданням перебудову суспільства на засадах християнського вчення про справедливість, свободу, рівність і братерство шляхом здійснення ряду реформ:

1) соц. (ліквідація кріпосництва і зрівняння в правах усіх станів),

2) в ділянці нац. зрівняння в правах всіх слов. народів щодо розвитку їх нац. мови й культури, м3) поширення освіти в нар. масах і

4) об'єднання всіх слов'ян в дусі тодішнього слов'янофільства в федеративній державі, провідну ролю в якій мала відогравати Україна.


До К.-М. Б. належали: М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, О. Навроцький, Д. Пильчиків, О. Петров, П. Куліш, О. Маркович, Ю. Андрузький, І. Посяда, М. Савич, Т. Шевченко й ін.

А що К.-М. Б. не дійшло до орг. вивершення в розумінні чіткого оформлення членства, його склад лишається до кінця не виясненим. Довгий час спірне питання про приналежність до нього П. Куліша й Т. Шевченка пізнішими дослідами розв'язане позитивно, але про заг. число чл. є лише одне свідчення О. Кониського, занотоване ним з уст Д. Пильчикова, за яким К.-М. Б. нараховувало (можливо, перебільшено) бл. 100 чл.


Основними документами, в яких зафіксовані погляди й програма діяльности К.-М. Б. (див. ЕУ І, стор. 470), є "Книги битія укр. народу" (в матеріялах слідства — п. н. "Закон Божий") і "Устав Слов'янського Товариства св. Кирила і Методія. Головні ідеї", написані М. Костомаровим, та записка В. Білозерського, що є поясненням до статуту.

В основу як діяльности К.-М. Б., так і цих документів лягли ідеї укр. відродження першої пол. 19 в. (зокрема помітний вплив "Історії Русів"), а також помітні впливи евр. романтизму (в тому ч. поль. визвольні ідеї, зформульовані в "Книгах поль. народу" А. Міцкєвіча), руху декабристів та тогочасного панславізму.

Орг. неокресленістю К.-М. Б. пояснюється й той факт, що братчики, єднаючись на базі спільних ідей, мали різні погляди на шляхи їх здійснення — від ліберально-поміркованого реформізму М. Костомарова й ін. до рев. закликів Т. Шевченка (посередині між ними стояли М. Гулак і О. Навроцький).


Братство не встигло розвинути своєї діяльности, бо вже в березні 1847 р. за доносом його чл. О. Петрова братчиків виарештувано й покарано засланням або ув'язненням.

Відносно помірковане покарання чл. К.-М. Б. (Т. Шевченко й П. Куліш були покарані за ін. провини), якщо зважати на його антисамодерж. характер, пояснюється, з одного боку, тим, що царський уряд хотів приховати перед суспільством наявність антиурядових настроїв, а з другого — не хотів суворими карами відштовхувати слов. рух на Заході, представники якого були пов'язані з кирило-методіївцями.

Короткочасна діяльність К.-М. Б. все ж мала відгомін серед сучасників (про що свідчить поширення антирос. проклямацій в час арешту його чл.) і особливо значний вплив на розвиток українства пізнішої доби.

Тому сов. історіографія, ніби визнаючи "прогресивність" його (боротьба проти самодержавства й нац. поневолення), негативно підкреслює "буржуазний" характер і "націоналістичні" тенденції в його діяльності (Ф. Ястребов, П.. Зайончковський). В укр. історіографії питанням К.-М. Б. присвячено багато уваги в пізніших публікаціях самих братчиків, а далі в працях О. Кониського, С Єфремова, Д. Багалія, М. Грушевського, М. Возняка, П. Зайцева й багатьох ін.


Література:

Кониский А. Жизнь украинского поэта Т.Г. Шевченка. О. 1898;

Семеновский В. Кирилло - Мефодиевское общество. Голос минувшего, чч. 10—12. 1918;

Возняк M. Кирило-Методіївське Братство. Л. 1921;

Багалій Д. Т.Г. Шевченко і Кирило-Методіївці. X. 1925;

Gołąbek J. Bractwo Św. Cyryla i Metodego w Kijowie. B. 1935;

Зайончковский П. Кирилло-Мефодиевское общество. M. 1959.

І. Кошелівець



УРЕС (Укр.рад.енц.сл.:)


КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО — таємна політ. орг-ція в Києві.

Виникла в грудні 1845 — січні 1845 за ініціативою М.І. Костомарова, М.І. Гулака, В.М. Білозерського.

Складені під впливом декабристських ідей програмні документи т-ва ("Статут і правила товариства", т.з. "Книги буття українського народу") ставили завдання ліквідації кріпосного права і нац. нерівності, скасування дворянських привілеїв, об'єднання всіх слов. народів у федеративну республіку.

В т-ві існували два напрями — революц.-демократичний (М.І. Гулак, О.О. Навроцький, І.Я. Посяда, Г.В. Андрузький), ідейним натхненником якого був Т.Г. Шевченко (член т-ва з квітня 1846), що обстоював революц. методи боротьби, і ліберально-реформістський (М.І. Костомаров, В.М. Білозерський, П.О. Куліш), який проголошував мирний шлях скасування кріпосного права та шукав угоди з самодержавством.

У березні 1847 внаслідок зради було заарештовано провідних членів т-ва. Т.Г. Шевченка було віддано в солдати, М.І. Гулака ув'язнено на три роки в Шліссельбурзькій фортеці.

Члени т-ва, що дотримувалися ліберально-реформістських поглядів, після закінчення слідства були відпущені на волю.



УРЕ (Укр.рад.енц.:)


КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО — таємна політ. антикріпосницька організація, що утворилася в грудні 1845 — січні 1846 в Києві й існувала до кінця березня 1847.

Засновниками т-ва були М.І. Гулак, М.І. Костомаров і В.М. Білозерський, до яких приєдналися О.В. Маркович, О.О. Навроцький, І.Я. Посяда та ін. У квітні 1846 до т-ва вступив Т.Г. Шевченко.

Восени 1846 заг. кількість членів досягла 12 осіб.

Політ. програму К.-М. т. було викладено в "Книзі буття українського народу", "Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія" і "Записці", складеній В.М. Білозерським.

В К.-М. т. існувало два напрями: ліберально-бурж. (М.І. Костомаров, В.М. Білозерський, О.В. Маркович, О.Д. Тулуб, Д.П. Пильчиков, М.І. Савич, а також П.О. Куліш, який належав до ліберально-поміщицького табору) і революц.-демократичний (М.І. Гулак, О.О. Навроцький, І.Я. Посяда, Г.Л. Андрузький), ідейним керівником якого був Т.Г. Шевченко.

Гол. своїм завданням революц. частина т-ва вважала знищення самодержавства, ліквідацію кріпосного права, скасування станів, об'єднання слов'ян. народів у федеративну парламентську республіку з наданням кожному народові рівних прав і широкої політ. автономії.

Ліберальна частина членів т-ва виступала за соціальні реформи, мирну пропаганду його ідей, християнську смиренність. Вони проводили думку про те, що укр. нація нібито являє собою особливу єдність, пройняту духом рівності і братерства, замовчували класовий антагонізм, який існував усередині укр. народу, і вважали, що йому як спасителю-месії призначено повести за собою слов'ян до об'єднання.

У програмних документах т-ва, в літ. творах окремих його членів ідеалізувалось минуле України.

Т.Г. Шевченко, який стояв за селянську революцію і респ. об'єднання слов'ян. народів, разом із своїми однодумцями виступав проти лібералізму і бурж. націоналізму П.О. Куліша, М.І. Костомарова та їхніх прибічників, запорукою соціальної і нац. свободи вважав спільну революц. боротьбу рос, укр. та ін. народів.

Гостра ідейна боротьба в К.-М. т. відображала непримиренність і загострення класових суперечностей у період розкладу феод.-кріпосницького ладу та розвиток капіталістичних відносин на Україні в 40-х рр. 19 ст. За доносом провокатора т-во було розгромлене. К.-М. т. відіграло значну роль у розвитку суспільно-політ. боротьби на Україні.


Літ.:

Історія Української РСР, т. 3. К., 1978;

Зайончковский П.А. Кирилло-Мефодиевское общество. М., 1959;

Денисенко М.С. Кирило-Мефодіївське товариство. В кн.: З історії філософської думки на Україні. К;, 1963;

Ковмір Ю;О. Т.Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. "Укр. історичний журнал", 1966, № 3;

Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання декабристів. 1826—1850. К., 1971;

Сергієнко Г.Я. Яскрава сторінка визвольного руху (До 125-річчя Кирило-Мефодіївського товариства). К., 1971.

Г.Я. Сергієнко.



ШС (Шевч.сл.:)


КИРИЛО - МЕФОДІЇВСЬКЕ ТОВАРИСТВО — таємна політ. антикріпосницька й антицаристська організація, що утворилася в грудні 1845 — січні 1846 в Києві.

Виникла в середовищі інтелігенції, яка гуртувалась навколо Київ. та Харків. ун-тів.

Засновниками К.-М. т. були М. Гулак, М. Костомаров і В. Білозерський.

До них приєдналися О. Маркович, О. Навроцький, І. Посада, Д. Пильчиков, О. Тулуб та ін. У квітні 1846 до т-ва вступив і Шевченко. Восени 1846 заг. кількість членів т-ва, за даними слідства, становила 12 осіб.

Чимало осіб на Україні, в Росії, Польщі, Чехії, Литві й Білорусії підтримували з т-вом зв'язки.


Програмні положення К.-М. т. викладено в "Книгах буття українського народу", "Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія" та в відозвах "До братів-українців", "До братів-росіян" і "До братів-поляків".

Основним своїм завданням революційна частина т-ва вважала повалення самодержавства, скасування станів, ліквідацію кріпацтва, об'єднання слов. народів у федеративну парламентську республіку. В своїх документах члени т-ва закликали слов. народи до єднання на засадах рівності й братерства.

Учасники К.-М. т. мали намір заснувати школи з рідною мовою викладання, видавати книжки й посібники для "простого народу".

Вони мріяли про ті часи, коли "відкриється широке поприще для нашої словесності", коли мова збагатиться до такого рівня, що не тільки вітчизняна й світова історія, але навіть і точні науки викладатимуться укр. мовою. Про це писав М. Гулак у листі до О. Марковича ("Киевская старина", 1906, № 2, с. 143).


Своїми програмними настановами К.-М. т. певною мірою продовжувало розвивати республ. традиції декабристів, проте єдиної точки зору на шляхи проведення в життя цих настанов серед членів т-ва не було.

У ньому існувало два напрями — ліберально-буржуазний (В. Білозерський, M. Костомаров, О. Маркович, а також П. Куліш, який належав до ліберально-поміщицького табору) і революц.-демократичний (M. Гулак, О. Навроцький, I. Посяда, Д. Пильчиков, М. Савич, Г. Андрузький).


Ідейним натхненником революц.-демократичного напряму був Шевченко. Поет поділяв антикріпосницькі та антицаристські погляди кирило-мефодіївців, солідаризувався з їхніми намірами об'єднати слов. народи на демократич. основі. Однак він рішуче відкидав ліберально-реформістські прагнення П. Куліша, М. Костомарова та їхніх прибічників, виступав проти ідеалізації укр. нації, тверджень про її відрубність, безкласовість і месіанізм, що їх проповідувало ліберально-бурж. крило К.-М. т. Шевченко стояв за революцію й боровся проти лібералізму та бурж. націоналізму П. Куліша та його прихильників. Свої погляди в питанні свободи і єдності слов. народів поет виклав у ряді творів, зокрема в поемі "Єретик". Як послідовний революц. демократ Шевченко благотворно впливав на т-во, його творчість надихала кирило-мефодіївців.


К.-М. т. проіснувало 14 місяців. Викрите за доносом провокатора О. Петрова т-во було розгромлене в березні-квітні 1847. Учасників організації заарештували. Слідство тривало до 30.V 1847. За "височайшим" повелінням членів т-ва покарали ув'язненням і засланням у віддалені губернії. Найтяжче покарано Шевченка, в якого під час обшуку знайшли альбом "Три літа". Після ув'язнення в казематі "Третього відділу" поета-революціонера за конфірмацією заслано солдатом в Окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи І "під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати".


К.-М. т. відіграло помітну роль у розвитку й становленні громадської думки та в розвитку сусп.-політ життя на Україні. Більшовицька газета "Правда", відзначаючи ювілей Шевченка, 25.ІІ (10.ІІІ) 1914 писала, що поет належав до таємного політ. т-ва, "одним з пунктів статуту якого було визволення селян і освіта народу".


Літ.:

Кирилюк Є.П. Шевченко і Кирило-Мефодіївське братство. "Вісті АН УРСР" 1944, № 3—4:

Зайончковский П.А. Кирилло-Мефоди(вское общество. М., 1959;

Денисенко М.С. Кирило-Мефодіївське товариство. В кн.: З історії філософської думки на Україні. К., 1963;

Ковмір Ю.О. Т.Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. "Укр. історичний журнал", 1966, № 3;

Бородін В.С. Твори Шевченка Б архіві кирило-мефодіївців. В кн.: Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1966;

Бородін В.С. Твори Шевченка в політичному процесі Кирило-Мефодіївського товариства та заборона й вилучення "Кобзаря". В кн. : Збірник праць сімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1970;

Сергієнко Г.Я. Суспільно-політичний рух на Україні після повстання Декабристів. К., 1971.

Є.С. Шабліовський.


КИРИЛО І МЕФОДІЙ.


УРЕС (Укр.рад.енц.сл.:)


КИРИЛО І МЕФОДІЙ — брати, проповідники православної християнської релігії, т. з. першовчителі слов'ян. Родом з Солуні (Македонія). Молодший з братів Костянтин (у ченцях Кирило, 327 — 869), старший Мефодій (бл. 815 — 885). З 863 і до кінця життя К. і М. жили в Моравії і Паннонії, де в боротьбі з католицьким нім. духівництвом проповідували православне християнство, перекладали грец. церковні книги слов. мовою, відкривали при церквах школи.

З діяльністю К. і М. пов'язаний розвиток писемності у слов. народів.

Ім'я К. і М. носило Кирило-Мефодїївське товариство.



УРЕ (Укр.рад.енц.:)


КИРИЛО І МЕФОДІЙ — брати, просвітителі слов'ян, проповідники православної християнської релігії. Молодший з братів — Костянтин (в ченцях — Кирило; бл. 827, м. Солунь, тепер Фесалоніки, Греція — 14.11 869, Рим), старший — Мефодій (бл. 815, м. Солунь — 6.IV 885). Кирило вчився в Константинополі, при імператорському дворі в Магнаврі, де його вчителем був Фотій. Працював бібліотекарем, викладав філософію в Магнаврі. З 851 займався місіонерською діяльністю. У складі візантійської місії побував у Сірії і хозарській державі. У Херсонесі (Корсуні) якийсь русин, за свідченням одного з Житій, показував Кирилові Євангеліє і Псалтир, "роусьскыми писмены писано". Мефодій рано поступив на військ. службу, потім був управителем населеного слов'янами району Македонії. Пізніше прийняв чернецтво. До монастиря, в якому був Мефодій, вступив і Кирило. З 863 брати жили в Моравії і Паннонії, де в боротьбі з католицьким нім. духівництвом, зазнаючи переслідувань папи римського, проповідували православ'я, відкривали при церквах школи. Мефодій був архієпископом Моравії і Паннонії. Перед від'їздом у Моравію Кирило розробив упорядковану слов'ян. азбуку.

Питання про те, який із двох давніх слов'ян. алфавітів винайшов Кирило, остаточно не розв'язане. Багато вчених вважає, що глаголицю, а кирилиця існувала і перед тим.

Брати перекладали слов'ян. мовою грец. церк. книги, писали й оригінальні твори. Своєю діяльністю К. і М. заклали основи слов'ян. писемності й літ-ри. З виникненням слов'ян. писемності пов'язане зародження болг. літ-ри. Давня болг. культура вплинула на духовне життя сx. слов'ян у період Київ. Русі, сприяла зародженню їхньої літ-ри. 24 травня відзначається як день слов'ян, писемності та її творців — К. і М. У Болгарії встановлено орден "Кирило і Мефодій", Міжнар. премію ім. братів К. і М. Ім'я К. і М. мала таємна політична орг-ція в Києві — Кирило-Мефодіївське товариство.

Літ.: Лавров П. Кирило та Методій в давньослов'янському письменстві. К., 1928; Георгиев Е. Кирил и Методий истината засъздателите на българската и славянска писменост. София, 1969. А.О. Білецький.



ЕУ (Енц.укр-ва:)

Апостол Константин-Кирило (з Кеніґсберзького літопису)


Кирило, св., чернече ім'я Константина (826/27—869), визначного візант. богослова, філософа і місіонера.

Родом з Салонік, К. добре знав македонську слов. говірку. Після дипломатично-місійних подорожей до арабів і до хозарів (860— 61), 863 р. К. разом із своїм братом Методієм на просьбу моравського кн. Растіслава і з доручення візант. імператора Михаїла вирушив до Моравії, щоб запровадити там слов. богослужбу. Для цього К. створив найстарішу слов. систему письма, глаголицю, й заходився коло перекладу церк. книг, насамперед євангелія-апракосу. Мова, використана (а великою мірою створена) К. для цих перекладів і відома п. н. староцерковно-слов. мови, була своєрідним компромісом між знаною йому здавна македонською говіркою й мовою слов'ян Моравії.

Праця К. була визнана й схвалена папою Адріяном ІІ.

К. був автором кількох грец. теологічних праць, а також, імовірно, поезії "Проглас" до євангелія, де він боронив право кожного народу, а зокрема слов'ян мати богослужбу своєю мовою.

Створені К абетка і перша слов. літ. мова мали вирішальне значення для розвитку укр. письма, книжної мови й літ-ри (див. ще глаголиця, кирилиця, церковнослов. мова).

Ю. Ш.



ЕУ (Енц.укр-ва:)


Методій, св. (1885), візант. політ. діяч, пізніше ігумен Олімпського манастиря, з 863 найближчий співр. свого брата Костянтина-Кирила в орг-ції слов. Церкви й перекладах церк. текстів на ц.-слов. мову, з 869 архиєп. Моравії й Паннонії.

Автор проповіді про шлюб, перекладач Біблії, зб. церк. права (Номоканон) і заг. права (Закон судний людям), можливо — автор житія свого брата Кирила.

У пізніших відписах твори й переклади М. досягли України, де мали вирішальне значення для орг-ції найстарішої літ. мови і впорядкування церк. права.



1872

Костомаров Н. История казачества в памятниках южнорусского народного песенного творчества. "Беседа". СПб., 1872; Исторические монографии и исследования, кн. УІІІ, т. ХХІ. СПб., 1905.


  ПІСНІ
НазваСлова / МузикаАльбомA Файли  Рік  #
 Кину пером, лину орлом / В. Лісовол     91
 Аби побачити пояснення малюнків у колонці "Файли", підведіть курсор мишки до малюнка.      
Не знайшли пісні, але самі маєте текст чи аудіо? Додавайте її сюди або надсилайте на емейл!
Таким чином ви долучитеся до розвитку сайту та поділитеся улюбленим текстом з іншими!


Дані додано:  23.06.2008
Відредаґовано: 28.01.2009
Переглядів: 15186



  Виправлення та доповнення     ПРАВИЛА!     ДЕ СКАЧАТИ mp3 ?!
[cховати]
1. шг (гість) 30.04.2009 16:44    
ошл
0/0



  Адреса цієї сторінки: https://www.pisni.org.ua/persons/863.html

 ВХІД
Е-мейл: 
Пароль: 
  Забули пароль?
  
  ПІДПИШІТЬСЯ! ГРУПИ У СОЦМЕРЕЖАХ
FB