На головну сторінку

Микола Костянтинович Зеров




Перейти до списку пісень >>

Дати життя: 26.04.1890 - 03.11.1937
Місце народження: в повітовому місті Зінькові на Полтавщині в багатодітній сім'ї вчителя місцевої двокласної школи

Біографія

УРЕС (Укр.рад.енц.сл.:)


ЗЕРОВ Дмитро Костянтинович (н. 20. IX 1895, м. Зіньків, тепер Полт. обл.) — укр. рад. ботанік, акад. АН УРСР (з 1948), засл. діяч.н. УРСР (з 1965). Праці присвячені питанням систематики, флористики та філогенезу спорових рослин, проблемам болотознавства, ботаніч. географії, палеоботаніки тощо.


ЗЕРОВ Микола Костянтинович (26. IV 1890, м. Зіньків, тепер Полт. обл.—13. X 1941) — укр. рад. поет і літературознавець. Брат Д. К. Зерова.

Належав до літ. групи "неокласиків". Автор збірки поезій "Камена" (1924), літературно-критичних праць "Нове українське письменство", "Леся Українка" (1924), "До джерел" (1926). Перекладач з латин, і франц. поезії.

Редактор ряду видань класиків.



ШС (Шевч.сл.:)


ЗЕРОВ Микола Костянтинович (26.ІУ 1890—13.Х 1941)— український рад. літературознавець, поет і перекладач.

Належав до правого крила літ. угруповання "неокласиків".

Творчість Шевченка розглядав у курсі укр. л-ри, який він читав у Київ. ун-ті, в працях "Українське письменство XIX в." (1928), "Поетична діяльність Куліша" (1927), не розкриваючи глибоко ідейну революц. сутність спадщини укр. поета.

В періодичній л-рі 1924 виступав з нагоди виходу в світ видань "Революційні поезії" Шевченка (К., 1921).

Переклав вірші про Шевченка (з рос. — П. Бутурліна "Шевченкова могила", з польс.— А. Сови "Шевченкові", Б. Залеського "Тарасова могила").



УРЕ (Укр.рад.енц.:)


ЗЕРОВ Дмитро Костянтинович [8 (20).ІХ.1895, м. Зіньків, тепер Полтав. обл.—20.ХІІ.1971, Київ] — український рад. ботанік, акад. АН УРСР (з 1948), засл. діяч науки УРСР (з 1965).

Закінчив Київ. ун-т (1922).

В 1920—57 викладав в ньому.

З 1921 працював також в системі АН УРСР; 1946—63 — директор, з 1963 — зав. відділом Ін-ту ботаніки АН УРСР.

Здійснив ряд експедицій (УРСР, Кавказ, Алтай, Пд. Урал, Зх. Приуралля). Праці 3. присвячені питанням систематики, флористики та філогенії спорових рослин, болотознавства, бот. географії, палеоботаніки, розвитку бот. науки на Україні тощо.

Нагороджений орденом Леніна.

Держ. премія УРСР, 1969.


ЗЕРОВ Микола Костянтинович [14(26).ІУ.1890, м. Зіньків, тепер Полтав. обл. — 13.Х.1941] — український рад. літературознавець, поет і перекладач.

Брат Д. К. Зерова.

Закінчив Київський університет (1912).

Літ. діяльність почав 1912. Належав до літ. групи "неокласиків".

За редакцією і з статтями 3. вийшли збірки "Нова українська поезія" (1921), "Байка в українській літературі" (1931), твори А. Свидницького, Ю. Федьковича, М. Черемшини, І. Франка, Я. Щоголева та ін.

В окремих працях і віршах 3. виявились хибні ідейні тенденції.

Перекладав з римської, франц., англ., польської та ін. л-р, лат. вірші Г. Сковороди.

Тв.: Вибране. К., 1966.



ЕУ (Енц.укр-ва:)


Зеров Дмитро (*1895), видатний сучасний ботанік, проф. Київ. Ун-ту (з 1933), д. чл. АН УРСР (з 1948), дир. Ін-ту ботаніки АН УРСР. 3. працює в ділянці систематики і фльористики рослин (зокрема мохів), болотознавства і палеоботаніки; ред. багатомовного вид. "Фльора УРСР" і "Укр. Ботанічного Журналу". Гол. праці: "Торфові мохи України" (1928), "Визначник сфагнових (торфових) мохів України" (1935), "Болота УРСР. Рослинність і стратиграфія" (1938) й ін.


Зеров Микола (*1890), історик літератури, поет і перекладач, родом з Зінькова на Полтавщині; освіту дістав на іст.-філол. фак. Київ. Ун-ту. В роки визвольних змагань редаґував бібліографічний журн. "Книгар". Крім наук. й письменницької діяльности, був проф. укр. літератури в Київ. Ун-ті (пізніше Ін-ті Нар. Освіти). Заарештований на весні 1935, був засланий з 10-літнім терміном ув'язнення на Соловки; з весни 1938 р. доля невідома.

Автономізм мистецтва є наріжним каменем іст.-літ. й крит. концепції 3. З одного боку, вона являє собою цілковитий і безкомпромісовий розрив з народницьким утилітарним трактуванням літератури, а з другого — противагу офіц. марксистсько-соціологічному тлумаченню і плянуванню мистецтва. Боротьба 3. проти протеґованих згори примітивізму та антикультурности тривала до розгрому нац. укр. культури в 1929—30 рр.

Вбачаючи в насаджуваній на Україні сов. культурі новий різновид провінційної залежности від Москви, він кинув (як і М. Хвильовий) гасло европеїзму, підкресливши споконвічну належність України до евр. культ. циклу, а також гасло походу до античних першоджерел — основ кожної самостійної евр. культури.

Літ. діяльність 3. як поета і перекладача стоїть у цілковитій гармонії з його ідейними й теоретичними постулятами. Клясицист і парнасист за своїм мист. уподобанням, він став метром київ. неоклясичної школи і, культивуючи в своїй ориґінальній творчості насамперед сонет і олександрини, дав високі зразки цих віршових форм.

Його перу належать численні переклади з латинської поезії (Горацій, Верґілій, Овідій, Марціял, Катулл та ін.). Велику увагу 3. присвятив також сонетові в чужомовних літературах, створивши зразкові переклади сонетів Ередія, Ронсара, Дю-Белле, Міцкєвіча, Буніна та ін.

3б. поезій і переклади: "Антологія римської поезії" (1920); "Камена" (1924, 2 вид. 1943); переклад "Мазепи" Ю. Словацького (1925); вид. за кордоном: "Sonnetarium" (1948); "Catalepton" (1952); "Corollarium" (1958); іст.-літ. праці: "Нове укр. письменство" (І, 1924); "До джерел" (1926, 2 вид. 1943); "Від Куліша до Винниченка" (1928).

В. Державин


Зерова Марія (*1902), міколог та фітопатолог; наук. співр. Ін-ту Ботаніки АН УРСР; праці про грибні хвороби каучукових рослин і зелених насаджень та з систематики грибів.



1924―2007

М.К. Зеров. Нове українське письменство. К., 1924.

Українське письменство ХІХ в. Конспект лекцій проф. М.К. Зерова. 1927–28 акад.рік.

М.К. Зеров. Твори: В 2 т. К.: Дніпро, 1990. ― Т. 2: Історико-літературні та літературознавчі праці / Упоряд. Г.П. Кочура, Д.В. Павличка. К.: Дніпро, 1990. 601 с.

Микола Зеров. Українське письменство XIX cт. Від Куліша до Винниченка: Лекції, нариси, статті. / Нариси з новітнього українського письменства. Науково-ідеологічний центр ім. Дмитра Донцова. Cogito: навчальна класика. Дрогобич, Видавнича фірма "Відродження" 2007. 568с.



Досліди з історії укр. літ-ри.


Староукраїнська культура й реліґія приявлюється в давніх передхристиянських святах — реліґійних, господарських і побутових, що досі тривають в Українського народу в зв'язаних зі Святочними часами народних піснях і в уривках давніх обрядів. Хоч зараз велика частина Українського народу, — особливо нове покоління, що виросло на повоєнних руїнах, — не здає собі справи з провідних думок цих Свят, але інтуіційно відчуває повагу і святість давніх традицій. І все-таки увесь нарід держиться досі старовіцьких Святочних звичаїв і поведінок. Сю інтуіційну свідомість чогось величного й Святого, переказаного предками і зв'язаного зі старовіцькими обрядами, піддержують злучені з Святочним часом пісні, — ось як: Колядки, Щедрівки, Гаївки і т. д., — і в них-то найбільше міститься народних традицій, як реліґійних, так господарських і суспільних, поданих у мітичному вигляді.

...Відтворити з тих традицій образ давньої Української віри і культури. Ця віра триває досі, хоч не є висловлена догматично, а давня Українська культура є в основах сучасного життя народу. Нарід жиє старими ідеями — а інтеліґенція народна переходить над ними до порядку денного, не здаючи собі справи з їх культурної ціни і сили, не розуміючи психіки народу і будучи в постійній з ним дисгармонії; не цінить культурного давнього дорібку, який мав колись свою стійність і міг би бути вихіснуваним і сьогодня, хоч інші зараз життєві й культурні обставини й поняття. (Кс. Сосенко)


Критично-бібліографічні огляди 40-х: Костомаров, Куліш, Пипін і Спасович, Кошовий.

Дослідна робота в галузі історії укр. літ-ри розпочалася досить пізно ― пізніше, ніж студіювання української історії та фольклору. Коли за початок історичних студій вважати історіографічні нариси кінця XVIII в., а фольклору ― збірник "Малороссийские песни" М. А Цертелєва 1819 р., то перші історично-літературні роботи належать до 80-х рр. XIX ст.

Правда, в 40-х рр. маємо критично-бібліографічні огляди:

1) І. Галки (М. Костомарова), що в своєму творі "Обзор сочинений, писанных на малорусском наречии", уміщенім в альманасі "Молодик" за 1844 р., розглядає Котляревського, Квітку, Гулака-Артемовського і Шевченка.

2) П. Куліша, що в "Основі" за 1861 р. містить свій "Обзор" з характеристикою Климентія, Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Гулака-Артемовського і закінчує питанням про етнографічний реалізм у повістях Гоголя-сина.

3) Є ще огляд укр. літ-ри в "Історії слов'янських літератур" О. М. Пипіна і В. Д. Спасовича (2 тт., 1879-81).

4) Ряд цих начерків закінчують "Відчити з історії русько-українського письменства XIX в." О. Кошового (О. Я. Кониського) у журналі "Світ" за 1881 рік, чч. 1, 2, 8-9 та 10.


М. Петров про провінціяльний відгомін літ-ри російської ― невдоволення укр. кіл у 80-х.

У 80-х же роках професор Київської духовної академії М. І. Петров (1840-1921) розпочинає друкувати свої "Очерки истории украинской литературы". Костромич Петров, попавши на працю до Києва, зацікавився місцевою старовиною і, зокрема, старою українською літературою, що великою мірою була зв'язана з Академією.

1881 р. він видав "Очерки малорусской литературы преимущественно драматической" ХVІІ-ХVIII в. (друге видання 1911 р.).

Далі Петров перейшов до студій над літературою укр. відродження, тобто літературою XIX в. Нариси ці друкувалися в журналі "Исторический вестник", а потім 1884 року вийшли окремою книжкою. Текст книжки і журнальних статей не тотожний. В окреме видання не ввійшли деякі з друкованих начерків (наприклад, розділ про Свидницького: "Исторический вестник". ― 1882. ― IX).

Книга Петрова викликала деяке невдоволення серед укр. кіл: Петров уважав укр. літ-ру за провінціяльний відгомін літ-ри російської, добачаючи в ній безладну мішанину скороминущих смаків та мистецьких течій, а тому й ділив її на ряд епох відповідно до літ-ри російської.


Відповідь Дашкевича Петрову ― польські впливі і місцеві літ. традиції.

Друга велика робота ― це рецензія на працю Петрова проф. М. П. Дашкевича (1852―1908). В укр. науці працю Дашкевича ставлять звичайно вище від праці Петрова. Заслугою Дашкевича вважають те, що він підкреслює вплив польської літ-ри та місцеві укр. літературні традиції. Корисна вона і з огляду на велике багатство бібліографічного матеріялу.


Довідковий матеріал Огоновського 1887―1894. Пізніше закінчив свою працю професор Львівського університету Ом. Огоновський (1833―1894), шеститомну "Історію літератури руської", що виходила з 1887 по 1894 р.

Франко невисоко цінив Огоновського як історика літератури, і справді, його історія ― то збірка довідкового матеріялу, і шукати там якихось узагальнень годі. У своїх оцінках Огоновський цілковито залежить від авторів, що подавали йому ті або інші матеріяли, і рідко коли підноситься до критичної їх оцінки. Таке, приміром, його ставлення до Марка Вовчка, що зложилося під впливом сторонничих інформацій.


Пізніші праці Лепкого, Франка, Єфремова, 1909―1911. Пізніше (1909―1910) з'явилися праці Б. Лепкого та І. Франка.

Одночасно з ними вийшла "Історія українського письменства" С. О. Єфремова, що витримала чотири видання: 1911, 1912, 1917 та 1923 р. Ця книга притягла велику увагу і викликала багато рецензій.


Дорошенко про трактування укр. літ-ри у Єфремова, 1911.

Найбільшою розміром і найгострішою тоном серед тих оцінок була стаття Вол. Дорошенка (ЛНВ. ― 1911. ― Кн. XXII). Характеризуючи трактування укр. літ-ри у Єфремова, Дорошенко вказує на три чинники, що його зумовили:

1) загальний світогляд автора;

2) його погляди на історію літ-ри та її завдання;

3) ті звички, які виробилися у нього як у літературного критика і які він уніс і до своєї історії.


Перше: наближення до рос. суб'єктивістичної школи. Загальним своїм світоглядом С. Єфремов, на думку Дорошенка, наближається до так званої рос. суб'єктивістичної школи в соціології, найвидатнішим представником якої був М. К. Михайловський. "Суб'єктивісти, як відомо, недооцінюють матеріяльного, зокрема соціяльно-економічного, чинника в житті людства. З'явища літературні трактуються у них самі по собі, незалежно від тих життєвих обставин, що їх викликали. Замість історії літературного розвитку дається просто характеристика літературних творів, перейнята публіцистичним духом".


Друге: погляд на літ-ру як визвольну й демократичну. Погляд на укр. літ-ру як на визвольну й демократичну веде до того, що поле досліду в Єфремова звужується. Цілий ряд імен і літературних фактів (патріотичні оди початку XIX в., писання Ол. Корсуна тощо) лишаються поза розглядом.


Публіцистичний ухил ― даєш ударно-популярні книги.

Цьому закидові Дорошенка не можна відмовити в слушності, що ж до його зауваг про оціночно-критичний і публіцистичний характер праці Єфремова, то:

а) публіцистичного ухилу тоді саме й сподівалися від начерку укр. письменства, сподівалися ударно-популярної книги; і

б) ухил у критичні оцінки випливав сам собою з відсутности наукових розробок. Ухил цей властивий багатьом навіть новішим оглядам.


Канон укр. письменства Єфремова.

Позитивною рисою книги Єфремова є, на думку Дорошенка, її прекрасний, живий, талановитий виклад. Додамо: не тільки виклад. Книга Єфремова має велику цінність як підсумок многолітньої критичної та історико-літературної роботи. Вона дала канон укр. письменства, установила список авторів і творів, належних до історико-літературного розгляду, приділила кожному явищу певне місце в історично-літературному процесі. Цей канон тільки помалу переробляється тепер залежно від нових матеріялів та нових поглядів на історично-літературні явища.

На критику Дорошенка Єфремов відповідає двома фейлетонами, що ввійшли до книги "За рік 1912" (с. 70-90).


Накидання схеми соц.-ек. розвитку на літ-ру.

Всі нові історичні огляди укр. письменства орієнтуються на соціологічний метод, хоч ніде не йдуть далі зовнішнього застосування літературних фактів до накиданої в загальних рисах схеми соціяльно-економічного розвитку громадянства.

Першим з оглядів вийшов "Підручник історії укр. літ-ри" О. Дорошкевича (Київ, 1924 та 1927). Огляд нового письменства ― від Котляревського до 1917 р. ― займає коло двох третин книги. Найцікавіші сторінки присвячено аналізі ранньої укр. прози. Доба Котляревського викладена занадто конспективно. Останні 70―80 сторінок ― це критичний огляд найновіших явищ літературних. У другому виданні є короткий, але уважно складений бібліографічний покажчик головної літ-ри з окремих питань.

Книжка В. Коряка "Нарис історії укр. літ-ри" ще не закінчена. Вийшов 1-й випуск (Харків, 1925), що доводить нову літ-ру до Шевченка включно. Соціологічна аналіза Коряка часом поверхова та спрощена: автор бере літературний твір (наприклад, "Наталю" М. Макаровського) і на його підставі дає соціяльну та економічну, характеристику доби. Літературний матеріял набуває значення лише ілюстрації даних формул соціолога.


Оцінку робіт Дорошкевича й Коряка дано в рецензії К. Копержинського ("Україна". ― 1926. ― Кн. II—ІІI. ― С. 209-218).

Найновіший із оглядів ― харківського історика літератури А. Шамрая. Призначений він для широкого споживача, містить ряд цікавих історично-літературних спостережень та характеристик. На жаль, не можна цілковито покладатися на його фактичну сторону.

З рецензій заслуговує уваги рецензія М. Марковського ("Україна". ― 1927. ― Кн.ІV).



І. П. Котляревський (1769 ― 1838).


Біографії Котляревського.


Пієтет провінціяльного патріота і вчителя Стеблін-Каменського. Найдавнішу спробу біографії Котляревського дав С. П. Стеблін-Каменський, учитель Полтавської гімназії, у своїх "Воспоминаниях о Котляревском". Автор "Воспоминаний" ставиться до Котляревського з пієтетом провінціяльного патріота й полтавського старожила, який пише про приятеля свого батька. Тому й постать письменника біограф намагається змалювати в ясних тонах, підігрітих суб'єктивною симпатією, і в творах Котляревського вбачає відбиток місцевого полтавського життя, пояснює сюжет "Наталки Полтавки" та "Москаля-чарівника" дійсними фактами полтавської хроніки, мовляв, "содержание "Наталки Полтавки" и "Москаля-чарівника" взято автором из местных преданий".


Об'єднання всіх відомостей і курйози Стешенка. Крім Стебліна-Каменського, біографічні дані про Котляревського маємо в роботах Вадима Пассека (1841), К. Сементовського (1847), А. Терещенка (1867) і об'єднання всіх відомостей у роботі І. М. Стешенка ― "Иван Петрович Котляревский, автор украинской Энеиды". Стешенко піддає критичній перевірці відомі до нього факти з життя Котляревського і в багатьох випадках спростовує твердження попередніх біографів. Так, приміром, Стешенко спростовує поширену думку, що Котляревський ще в семінарії знав французьку та польську мови, твердить, що з цими мовами письменник обізнався за свого вчителювання у поміщицьких садибах. Друге Стешенкове спростування стосується шкільного однокашництва Котляревського та Гнєдича, твердження цілком неправдивого хоч би вже тому, що Котляревський був старший за Гнєдича на цілих п'ятнадцять років.


Курйози: популярність "Енеїди" у запорожців і Наполеона. Але поруч позитивних моментів у критичній біографії Стешенка трапляються й курйози. До таких курйозів належить відомий переказ про популярність Котляревського серед запорожців та про те, що Наполеон, повертаючися з Москви, разом з іншими цінностями взяв і примірник "Енеїди", який потім знайдено було в бібліотеці імператора на острові Святої Гелени. Ці відомості Стешенко запозичив у Стебліна-Каменського, а разом і думку, що Котляревський ще замолоду "бывал на сходбищах и играх народных" і збирав етнографічні матеріяли "как бы приготовляя себя к предстоящему труду" ― твердження, що його дехто з наступних дослідників прийняв цілком, не звертаючи уваги на обережний вираз Стебліна-Каменського: "как бы приготовляя себя к предстоящему труду". Таким чином в етнографічну роботу Котляревського внесено певну планомірність і скерованість літературну. Ці риси ослабляють критичність Стешенкової біографії автора "Енеїди". У кожнім разі, роботи наведених авторів дають змогу відтворити до певної міри картину життя Котляревського, установивши хронологічну канву його життя.



Біографічна канва. У поміщицьких садибах ― "собирает предания".


Народився Котляревський 1769 року в родині канцеляриста полтавського магістрату. Дід письменника був дияконом Соборної церкви в Полтаві. На підставі одного з формулярних списків Стешенко твердить, що Котляревський був дворянин, але чи "потомственный", чи "по хресту", невідомо.

1781 р. Котляревський вступає до Новоросійсько-словенської семінарії, заснованої для сербських переселенців, що була тоді у Полтаві. Чи закінчив Котляревський семінарію, чи ні ― невідомо. Про семінарське життя письменника знаємо, що ще на шкільній лаві його прозвано було "рифмачем".

1789 р. Котляревський вибуває з семінарії й вступає до штату Новоросійської канцелярії.

1793―96 рр. ― працює як домашній учитель у поміщицьких садибах, де й "собирает предания, как бы приготовляя себя к предстоящему труду".

На зиму 1794―95 рр. припадає початок розробки "Енеїди". Цю дату беремо з листа Котляревського до Гнєдича, датованого 1821 роком, з приводу обрання його членом "Вольного общества любителей российской словесности". В листі Котляревський точно зазначає, що "Енеїду" писав 26 років.

Року 1804 Котляревський вступає на військову службу, зискує довір'я начальства й дослужується чину капітана. Року 1805 Котляревський пише "Оду до князя Куракина" ― дуже популярного в свій час у Полтаві генерал-губернатора, який упорядкував місто. Ода хвалебна, але без сервілізму й у жартівливому тоні виконана.

1808 року письменник залишає військову службу. На рік 1809 припадає вихід у світ першого авторового видання "Енеїди" (видано коштом полтавського повітового маршалка С. М. Кочубея в Петербурзі, друге видання твору).

1810 року Котляревський дістає посаду "надзирателя" в "Доме воспитания детей бедных дворян", підлеглому "приказу общественного призрения", де служив Стеблін-Каменський, батько біографа.

За війни 1812 року Котляревський бере участь у формуванні козацького "ополчения" проти Наполеона.

У Полтаві тоді був генерал-губернатор Лобанов-Ростовський, аматор мистецтва, що дуже кохався в театрі. Котляревський був ухожий до нього і брав, не без успіху, участь в аматорських виставах ("Сбитенщик" та "Кутерьма" популярного на той час Я. Б. Княжніна).

1815―1816 р. письменник, на думку Стешенка, закінчує V та VI пісні "Енеїди", але з листа до Гнєдича видно, що VI пісню він ще не завершив остаточно.

На 1817 рік припадає діяльність Котляревського у театрі, заснованому в Полтаві з ініціятиви генерал-губернатора М. Г. Рєпніна (Волконського), що запросив трупу Штейна, в якій грав молодий Щепкін. Письменник займає місце директора й завідує репертуаром.

1817―1818 р. з'явилися з-під пера Котляревського "Наталка Полтавка" та "Москаль-чарівник". Є відомості, нібито для Щепкіна написано й деякі ролі в цих п'єсах. (Надруковано "Наталку Полтавку" 1838 року, "Москаля-чарівника" 1841).

1821 р. письменника обирають у члени "Санкт-Петербургского общества любителей русской словесности".

1827 р. Котляревський одержує почесну посаду "попечителя богоугодных заведений", де тримає себе досить незалежно. (Матеріяли у збірнику "За сто літ"). 1831-1832 роки приносять хворобу Котляревському, і незабаром ― 1834 р. ― він подає прохання про відставку, а р. 1835 залишає службу, одержавши пенсію ― 600 карбованців, ― "обеспечившую его совершенно" (Стеблін-Каменський).

Тоді ж продає "Енеїду" Волохінову.

Умер Котляревський 31 жовтня 1838 року. Поховано його на Старому кладовищі в Полтаві. Промову над труною виголосив Стеблін-Каменський.


Характер життя ― задля служби ― в місті. Про характер життя Котляревського маємо чимало відомостей, і всі вони дають картину побуту дрібномаєтного дворянина, що живе ― задля служби ― в місті.

Цей "человек светлых убеждений" (Стеблін-Каменський) "жил по своему вкусу": любив веселу компанію, що часто збиралася у нього і розважала себе картами, анекдотами та традиційною чаркою.


Вплив рос. літ-ї традиції та франц. письменників. Але поруч з тим у домі Котляревського є прекрасно дібрана бібліотека французьких письменників ― правда, невелика ― та російських періодичних видань: "Северная пчела", "Сын отечества" та ін. Котляревський почуває себе провінціяльним літератором, тому стежить за літературним життям столичним і підтримує зв'язок з ним. Бували у Котляревського ― Гоголь, Маркевич, Свиньїн, Ізмайлов; в їх присутності Котляревський поводиться стримано, мов не хоче скомпрометувати себе перед високими гостями.

Ці дані про літературні зв'язки Котляревського особливо важливі для вияснення впливу російської літературної традиції на творчість письменника.



Котляревський і Осипов: переробка чужомовних зразків.


З перших рядків поеми Котляревського виясняється, що його "Енеїда" є переробкою чужомовного зразка. Таким зразком для Котляревського була "Энеида" Осипова, дві перші пісні якої вийшли в світ 1791 року.

Народжений року 1751, Осипов у юнацькі роки вступає солдатом до лейб-ґвардійського полку, де, діставши чин офіцера, і залишається до 1780 року. Хворість змушує його покинути військову службу, і він влаштовується перекладачем при поштамті. В цей час, крім звичайної урядової праці, Осипов, працює над виданням найрізноманітнішої літератури: від куховарської книги до французького роману. Біля нього також збирається невеличкий літературний гурток, члени якого навіть складають елегію на смерть Осипова. Свою поему Осипов присвячує патронові по службі Шишковському.


О. Я. Єфименко в статті "Котляревский в исторической обстановке" (у збірці праць ученої "Южная Русь") так характеризує залежність "Енеїди" Котляревського від "Энеиды" Осипова. " "Энеида" Котляревского так относится к "Энеиде" Осипова, как живой цветок к жалкому тряпичному изделию ". Одначе зіставлення цих двох творів примушує нас зм'якшити таке твердження.

Котляревський в основу свого твору покладає план Осипова і далі всі головні епізоди Верґілієвої поеми переказує за поемою Осипова: нема ні одної Верґілієвої риси, яку б він вніс у своє оповідання незалежно від російської "Энеиды". Всі картини Котляревський подає нам у тій версії, в тому гумористичному освітленні, яке він знайшов у Осипова. В Осипова він запозичає і велику частину характеристик. І не тільки характеристики, не тільки гумористичні коментарі з приводу тих чи інших епізодів, але й вирази, порівняння, влучні афоризми, кмітливі спостереження, веселі "словоизвития", макаронічні промови — багато дечого, що ставиться на кошт стилістичного хисту Котляревського, часто-густо є звичайним собі перекладом з Осипова. Отже, був з Осипова не безталанний версифікатор, а середньої руки майстер, в якого окремі сцени й характеристики дано блискуче. Віршова техніка йому дається дуже легко, вплив її, безперечно, позначається й на Котляревському. Але, наслідуючи Осипова, переказуючи і перекладаючи його, Котляревський не стає слугою свого літературного зразка, а де в чому навіть і перевищує його.


В одних випадках, де його зразок занадто багато слів витрачає на фактичне оповідання, Котляревський стискає його. У других випадках, де осиповська канва дає простір його уяві, він поширює рамки оповідання, вносячи в нього силу живих конкретних подробиць. У третіх — він цілком покидає свій зразок, віддаючися потужній течії власної образотворчости, і тоді складає свої найяскравіші, найталановитіші сторінки. Взагалі Котляревський — більший художник, ніж Осипов.

Осипов більше версифікатор, він дає легкий вірш, але не може конденсувати своїх образів, тоді як Котляревський дає яскраві образи і, підсилюючи епітетами, робить їх більш рельєфними та пластичними. У виразах Котляревського більше іронії, що підсилює враження й дає розмаїтіший вислів. В Осипова надто мало національного колориту: так, його спроба надати Дідоні та її двору колорит російсько-поміщицької старосвітчини — слабенька. Котляревський, обставивши цю сцену аксесуарами характеру національно-побутового, зробив її живим документом певної доби. Але головна перевага Котляревського над Осиповим та, що він зумів надати своїй "Енеїді" характер широкої побутової картини, єдиним замислом освітлити гумористичні епізоди бурлескної поеми.

Блюмавер виправдує свої жартівливі вихватки сатиричною метою, Котляревський ― повнотою побутового показу укр. життя. Травестія ж Осипова не має виразного художнього завдання, вона не сатира, а разом з тим і не побутово-описова поема.



"Енеїда" і її літературний жанр.


"Энеида" Осипова, що лягла в основу твору Котляревського, це переробка "Енеїди" австрійського письменника Алоїза Блюмавера (прихильника реформи Йосифа II), твір якого є сатира, вістрям проти католицького духівництва направлена.


Першоджерело усіх "Енеїд" — поема рим. письменника. Першоджерело ж усіх "Енеїд" — поема римського письменника І ст. до н.е. Публія Верґілія Марона. Селянин, уродженець Мантуї, стає центральною фіґурою римської поезії і завдяки цьому вибивається у впливові люди. Щедро обдарований і втягнений у середовище придворного життя, він почуває себе не на місці. Людина, що має нахил до філософії та ідилічного життя, що з такою любов'ю оспівує працю хліборобів ("Ґеорґіки") та побут пастухів ("Буколіки"), береться за героїчну поему, яка має зміцнити імперію й Августа. Патріотична ідея (Рим — друга Троя, і влада його не матиме кінця) зливається в ній з ідеєю династичною. Цезар Авґуст, зв'язаний з Асканієм Юлом, родоначальником династії Юліїв, отже, являється ніби законним і дідичним владарем Риму.


Травестії і зневага Блюмавера — Осипова — Котляревського. Коли ми звернемося до Блюмавера, Осипова та Котляревського, то побачимо, що багато з того, що знаходимо у Верґілія, у них зовсім немає. Це не переклади, а травестії, тобто "описание шуточным и даже низким слогом тех самых происшествий, кои прежде по важности своей были описаны слогом высоким" (означення Остолопова в його "Словаре древней и новой поэзии"). А раз мета написання твору інша, то, відповідно їй, і засоби мусять бути інші.

І дійсно, у всіх травестаторів ми помічаємо цілковиту зневагу:


    • 1. До стрижня Верґілієвої поеми — до патріотичних її ідей.


    • 2. До епічного апарату Верґілія.


      а) Травестатори або цілком нехтують заспівом, або використовують його як пародію. Котляревський — за Осиповим — зберігає його, але переводить з стилю "високого" у "низький", виводячи поважну Музу в образі старої провінціяльної панни, "од старості сварливої", з якою ніхто не женихався, не жартував,


      б) Подвійну мотивацію подій теж здебільшого поминається, травестатори задовольняються лише природним мотивуванням. Зразком може бути епізод смерті Палінура. У Верґілія Палінур гине від руки бога Сну, а в Осипова та Котляревського від того, що, прощаючися з сицілійцями, старий Палінур "нахлистався горілочки по саме нільзя".


      в) В інших випадках втручання богів зберігається, але характер йому надається різко гумористичний. Наприклад, епізод з бурею в Середземному морі: у Верґілія бурю підіймає Еол з наказу Юнони, а в Котляревського вітри — просто ледачі наймити, які розбрелися з двору Еола, через що він неспроможний одразу вволити богинину волю. Або втручання Тизифони в сварку троянців з латинцями: Тизифона котиться клубочком, як відьма в народних казках. В даному випадку з зовнішнього боку поетичні засоби Верґілія залишаються ніби непорушними, але тон взято діаметрально протилежний.


    • 3. Крім того, травестованій поемі надається більше або менше національне забарвлення та певні соціальні устремління (Блюмавер).


      Перше особливо густо використовує Котляревський і накладає на вчинки Енея й троянців густий укр. колорит: Палінур у нього Тарас, а Еней у пеклі здибує троянців Педька, Терешка, Шеліфона та інших. Троянці співають пісень "козацьких— гарних, запорозьких", а на дозвіллі розважаються "хрещиком і горюдубом". Прибувають до царя Латина і приносять старовинним звичаєм "на ралець"


      Пиріг завдовжки із аршин

      І солі ― кримки і бахмутки.


      Цю особливість "Енеїди" Котляревського Житецький називав етнографічним реалізмом. (Докладніше: "Нове українське письменство" М. Зерова, Київ, 1924.)


Драматичні твори Котляревського.


Поправник чужих літ. задумів, письменник секунд. формації.


Розгляд книги Марковського показує нам, що Котляревського радше треба вважати талановитим поправником чужих літературних задумів. З нього письменник секундарної формації. Художні замисли його повстають як відповідь на чужий літературний твір. Літературний мотив Котляревського завжди — бажання довершити недовершене іншим автором, поправити помилкове й фальшиве. Він немовби конкурує з Осиповим, побачивши у нього елементи широкої картини звичаїв, і перевершує його.


"Наталка Полтавка" проти "Казака-стихотворца": полюбилась наша малорос. кумедія? У "Наталці Полтавці" він повстає проти "Казака-стихотворца" кн. Шаховського і поправляє помилки, яких той допускається, говорячи про укр. повір'я та звичаї.

Про це виразно свідчить сцена з Возним, Виборним і Петром, в якій Петро розповідає про свої театральні враження харківські:


Виборний: Скажи ж, братику, яке тобі лучче всіх полюбилось, як каже пан возний, лицемірство?

Возний: Не лицемірство, а лицедійство.

Виборний: Ну, ну! Лицедійство...

Петро: Мені полюбилась наша малоросійська кумедія; там була Маруся, був Климовський, Прудиус і Грицько.

Виборний: Розкажи ж мені, що вони робили, що говорили?

Петро: Співали московські пісні на наш голос. Климовський танцював з москалем. А що говорили, то трудно розібрати, бо сю штуку написав москаль по-нашому і дуже поперевертав слова.

Виборний: Москаль? Нічого ж і говорити. Мабуть, вельми нашкодив і наколотив гороху з капустою.

І далі:


Виборний: От то тільки нечепурно, що москаль взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю і не знавши обичаїв і повір'я нашого.


(Докладнішу аналізу "Наталки Полтавки" та зіставлення її з "Казаком-стихотворцем" подано в "Новому укр. письменстві". Київ, 1924. С. 52–56.)



"Le soldat magicien" Котляревського — "Москаль-чарівник" д'Ансома?


"Москаль-чарівник" належить до того ж літературного жанру, що й "Наталка Полтавка". Це комічна оперета — весела з щасливою розв'язкою п'єса, прозовий текст якої тут і там розірвано вокальними номерами.

Його мотив належить до так званих "мандрівних" мотивів. Жінка, інколи невірна, інколи тільки кокетлива, в неприсутності чоловіка втягається в любовну історію, але на перешкоді їй стає випадковий і немилий свідок, що тримає в руках усі нитки дії й потім сам їх розмотує.


Дослідники, що вивчали джерела п'єси, знайшли чимало літературних творів і народних оповідань на ту саму тему.

К. Копержинський вказував на польські оперети, дехто — на російські п'єси початку XIX в.


Голодний фр. солдат ворожить, кличе чорта, вичитує мораль чоловіку й жінці. М. Дашкевич у спеціяльній статті спробував пов'язати твір Котляревського з французькою п'єсою д'Ансома "Le soldat magicien" ["Вояк–чарівник"].


Зміст останньої такий:

Мосьє Арґан, посварившися з своєю дружиною, вийшов з дому. Тим часом до мадам Арґан приходить у гості прокурор. Згодом сюди ж заходить голодний солдат. Солдата не гаючися випроваджують на другий поверх, а слугу Кріспена посилають до ресторану по вечерю.

Не встигли сісти за стіл, як несподівано повертається мосьє Арґан. Вечерю ховають у буфеті, прокурор залазить у комин. Обурений мосьє Арґан чекає під дверима. Нарешті, входить і натикається на солдата. Солдат виворожує з буфета вечерю і разом з мадам Арґан вечеряє. Мосьє Арґан не зважується їсти, боїться. Але ж треба подякувати кухареві за вечерю.

Солдат викликає з комина чорта, наказує йому прибрати вигляд прокурора і відчиняє двері, щоб той міг вийти. Ледве встигли всі заспокоїтись, як приходить по гроші власник ресторану. Його випроваджують.

П'єса кінчається тим, що солдат вичитує мораль чоловікові й жінці.


Оригінальна невірність жінки — до рук не дається? Не можна, одначе, твердити, що Котляревський черпав з джерела цього сліпо (навіть припускаючи твердження Дашкевича). Правда, у Котляревського подибуємо багато рис схожости у розвитку дії, але по-перше, невірність жінки подається у нього в пом'якшених тонах. Тетяна лише трохи легковажна, вона жартує з Финтиком, але до рук йому не дається.


Нац.питання: кавалер Финтик відбився звичаїв, а Тетяна ні. По-друге, до п'єси введено питання національні, громадські, моральні. Тетяна морально вища від свого кавалера Финтика, міцно тримається звичаю, вірна традиції, тоді як Финтик відбився звичаїв батьківських, матерньої мови, глузує з своїх рідних.

Ідилічний образ простонародного життя, таким чином, відтіняється сатиричним змалюванням півкультурного середовища — судових та канцелярських перевертнів-паничів та їхньої етичної нестійкості.


Рутина полеміки з "москалем" — велика роль "хохлів" у сенаті й міністерствах? Правда, поставивши певні питання громадського характеру, Котляревський удався до досить рутинного засобу. Свої думки він вкладає в уста дійовим особам — вони проказують довгі на ті теми монологи, — але й докір в рутинності засобів слід пом'якшити вказівкою на злободенність питань. Питання були насущні, актуальні, хвилювали автора й читача та потребували розв'язання.

У полеміці між москалем і Михайлом Котляревський відкидає закид, що, мовляв, "хохли" є ні на що не здатні, зауваженням, що "іскра дотепу" вже розжеврілася, та що українці відіграють велику ролю в сенаті й по міністерствах, що глузування над "хохлом" та його нездатністю давно вже й багато разів заперечено засвідченими фактами його обдарованости.



Котляревський у руслі Франції ХVІІІ в., а не вертепу й інтермедії.


Питання, в якій мірі Котляревський пішов за драматичною творчістю XVIII в. — вертепом та інтермедією, — розв'язати, здається, слід негативно.

П'єси Котляревського небагато спільного мають з тими немудрими та нескладними виставами, здебільшого інсценізаціями анекдотів. Ситуації в Котляревського складніші, літературні засоби розмаїтіші. Персонажі його драматичних творів — то індивідуально окремішні характери з складними переживаннями.

Тільки подекуди знаходимо риси, що в'яжуть Котляревського з творчістю XVIII в. (та й то не драматичною): книжна мова Возного, переробка сковородинського канта "Всякому городу нрав і права" тощо.

Типом своєї творчости драматичної Котляревський перебуває в руслі тих впливів, що йшли з Франції XVIII в.



Порівняння з "Простаком" Гоголя-Яновського.


"Простак в одній дії": перехитренная хитрость женщины. Сюжет "Москаля-чарівника" повторюється і в п'єсі другого тогочасного автора В.А. Гоголя-Яновського, батька російського прозаїка Миколи Гоголя. Це комедія в одній дії ― "Простак, или Хитрость женщины, перехитренная солдатом" ("Основа". ― 1862. ― Ч. 2. ―С. 19-43).

Котрий з двох авторів залежить від другого? У кого сюжет опрацьовано повніше й багатше? Перше питання поставив ще П. Куліш.


Рівень старих інтермедій: інсценізація народних анекдотів. Куліш, працюючи над біографією й творами Гоголя-сина, добре обізнався з літературною спадщиною батька, зібрав про нього багато біографічних матеріялів.

Зі слів М.І. Гоголевої Куліш записав у головних рисах зміст п'єси "Собака-вівця". Сюжет цієї п'єси доволі простий: москаль видурює у селянина вівцю. З п'єси, крім цього переказу, до нас дійшло лише кілька фраз, взятих епіграфами до "Сорочинського ярмарку" Гоголя-сина, що користався п'єсами батьковими як матеріялом.

Гоголь-батько в композиції своїх п'єс був далеко простіший від Котляревського. П'єса "Собака-вівця" була, власне інсценізацією народного анекдоту. Характеристики дійових осіб у ній не закінчені, анекдотична основа не ускладнюється. Все це становить Гоголя-батька на одному рівні з авторами старих інтермедій.


Йому належало с. Яновщина: Гоголі мали досить землі. Друкуючи другу п'єсу Гоголя "Простак", Куліш у передмові до неї знайомить нас і з її автором.

Василь Афанасійович Яновський-Гоголь народився 1777 року. Йому належало село Яновщина на межі колишніх Миргородського, Полтавського та Зіньківського повітів; Гоголі мали досить землі і небагато кріпаків.


П'єси для міністра Олександра І ― укр.патріота у своєму роді. П'єси свої писав Василь Афанасійович для Кибинецького театру Д. П. Трощинського, що був міністром при Олександрові І, а один час полтавським губернським маршалком. Жив він у Кибинцях з 1806 по 1814 рік та з 1822-го по 1829-й.

Трощинський був укр. патріотом у своєму роді. Виявлялося це в плачі над піснею про чайку-небогу. Жив він у Кибинцях вельможно. Любив театральні вистави, для яких збудував окремий павільйон. "Устроить домашний театр, ― пише про те Куліш, ― завести собственный оркестр в те времена было делом довольно обыкновенным и не встречало ни в ком катоновского осуждения". У Трощинського ж інтерес до театру був особливо великий. Доживаючи свого віку в Кибинцях, цей поміщик-хлібосол був великим аматором мистецтва і взагалі людиною на ті часи досить культурною. Куліш іменує Кибинці "Афинами времен Гоголева отца". Для Кибинецького театру й писав свої п'єси Гоголь-батько.


Додаток до рос. репертуару ― місцевий колорит двірської служби? Репертуар театру був російський. П'єси Гоголя були тільки доповненням до нього, додатком. У них, видно, дорожили місцевим колоритом, вказівками на найближче оточення. Так, у родині Гоголів розповідали, наприклад, що персонажі в "Простакові" були списані з натури: Роман і Параска нібито існували в дійсності й належали до двірської служби Трощинського.


"Інтересні образи" і сліди ― з минулого українства? У п'єсі "Простак" багато елементів фарсу, комічних неправдоподібностей.

Герої: Роман ― надзвичайний дурень, Параска ― дуже хитра жінка. Щоб прийняти коханця-дяка, вона випроваджує чоловіка на полювання й замість хорта дає йому порося.

Дяк Хома Григорович ― це слід української літературної традиції XVIII в., слід інтермедій.

Гоголь-син через батька черпає з минулого українства до своїх творів ці інтересні образи. Дяк говорить високою мовою. Несподівано у хату Параски староста приводить на постій москаля. Повертається й Роман, каже, що порося не хотіло ловити зайця. Параска його знову випроваджує. Втручається, зрештою, солдат. Кінчається оповідання вигнанням чорта і вечерею.


Куліш про перевагу батька Гоголя і "стремления украинцев". Друкуючи текст "Простака", Куліш дає перевагу п'єсі Гоголя-батька, а не Котляревського.

Він каже: "В котором году она сочинена, нам еще неизвестно, но весьма возможно, что прежде "Москаля-чарівника" и "Наталки Полтавки". Таким образом, имя Гоголя связано с первым стремлением украинцев образовать народный театр". ("Основа". ― 1862. ― Ч. 2).

Далі Куліш зазначає, що Гоголь-батько, коли й написав цю п'єсу пізніше від Котляревського, то поступив як справжній талант, бо спромігся її геніяльно переробити. Коли ж "Простака" написано раніше від "Москаля-чарівника", то він багато художньої вартости уймає творові Котляревського.


Хто перший ― "Чумак-простак" чи "Москаль-чарівник"? Обидві п'єси Гоголя-батька були написані, мабуть, між 1822 і 1825 рр. (1822 р. Трощинський повернувся до Кибинець, а 1825 р. В.А. Гоголь уже вмер). Переносити ж дату "Простака" до років 1813―14 (до виклику Трощинського в Петербург) ніхто не наважується. Отже, твір цей написано пізніше від "Москаля-чарівника", і в Гоголеву п'єсу, як це можна побачити з порівняння обох текстів, увійшли деякі риси тексту Котляревського (репліка про вареники, пісня "Ой був та нема").

Куліш, знецінюючи п'єсу Котляревського, зазначив, що у Котляревського в ролі простака виступає чумак, "а всему миру известно, что чумаки у нас самые развитые люди", ― цим Куліш доводив неправдоподібність "Москаля-чарівника".

Але народні казки часто жертвою жінчиної невірности малюють саме чумака.


Сентенції "москаля" і цитати "простої селянки" Котляревського. Для Котляревського властиве користування літературними ефектами, його москаль сипле сентенціями, проста селянка Тетяна сперечається з Финтиком, наводячи приклади з Біблії (історія Йосифа Прекрасного).


Жарти про "дурного хохла" Гоголя-батька. У Гоголя менше літературної обробки. П'єса Котляревського тяжить у бік поважних питань, розроблених характеристик, у Гоголя-батька краще видержано тип невибагливого водевіля, звідси і деяка грубість гоголівського комізму.

Гоголь-батько ― найцікавіший з наслідувачів Котляревського в драмі, найбільший своїм хистом. Ідейним змістом він значно поступається перед автором "Москаля-чарівника", обидві його п'єси по суті обертаються в площині жартів про "дурного хохла" (Порів.: П. Рулін. Рання українська драма. ―Літературна бібліотека "Книгоспілки". ― 1927).



Критична література про Котляревського.


1. Переходова доба, втрачені кредити і шукання для романтика Костомарова.


Уподобання псевдокласичні поволі втрачають кредит. Найвидатнішою з ранніх оцінок Котляревського була та, яку знаходимо в "Обзоре сочинений, писаных на малороссийском языке" Ієремії Галки (Костомарова). Розглядаючи значення Котляревського, Костомаров називає "Енеїду" твором переходової доби, коли смаки та уподобання псевдокласичні поволі втрачають свій кредит.


Представники не цілком наважуються: вдягають клас. сюжет в романт. форму. Для доби нової, романтичної, характерні шукання національного, народного. Представники літератури мають охоту орієнтуватися на народну творчість, але ще не цілком наважуються. Висміюють старі псевдокласичні зразки, як і нові мистецькі стремління. Беруть класичний сюжет, вдягають його в романтичну форму, надають національних аксесуарів і смішать публіку. Що більша неподібність сюжету й оформлення, то краще.


Доба пародій втратила своє значення? На думку Костомарова 40-х років, ця переходова доба вже минула, і "Енеїда", як пародія, втратила своє значення. Але автор "Енеїди" добре знав Україну та її життя, і в цьому, на думку Костомарова, найбільша цінність поеми. Костомаров у творчості Котляревського відзначає етнографічний реалізм, уміння орудувати засобами народного гумору та правильну, блискучу народну мову.

Костомаров ― романтик. Він шкодує, що поему написано не коломийковим розміром, і вважає, що чотиристопний ямб не надає мові легкости.



2. Сміховина на москов. кшталт для Шевченка.

Так, видно, гадав і Шевченко, коли, готуючи нове видання "Кобзаря", назвав у передмові "Енеїду" сміховиною на московський кшталт (див. "Кобзар" Доманицького. ― 1908. ― С. 626).



3. Сміховина, "смітник на панському дворі" для Куліша?


Питання діячів-українців: де базуватися і кому служити? П. Куліш доводив цей погляд до крайности ("Основа". ― 1861. ― Ч. 1). Для нього "Енеїда" так само сміховина.

Куліш дотримувався погляду, що укр. література має базуватися на народній поезії. Наприкінці XVIII в. перед кожним діячем-українцем стояло питання: кому служити? ― Простому народові чи винародовленим вищим класам, що в культурі давно зійшли з народного ґрунту?


Котляревський опинився посередині і завагався. Котляревський опинився посередині, завагався, до кого приєднатися, не став вище "поняттів свого часу й середовища". З нього був, по суті, оповідач малоросійських анекдотів для денаціоналізованого панства. Його "Енеїда" ― "смітник на панському дворі".


Діячі "староруського" відродження і несвідомі знаряддя Куліша. У 80-х рр. Куліш цей погляд змінив. Піднісши високо ролю Шевченка, як діяча "староруського" відродження, Куліш усвідомив і велику ідею Котляревського, проте вважав, що Котляревський був тільки несвідомим знаряддям великого діла.



4. Спроби оцінити Котляревського у "Світі".


Свідомий діяч укр. слова Кониського. Спроби оцінити Котляревського подибуємо в галицькому журналі "Світ" за 1881 рік. Там О. Я. Кониський (О. Кошовий) розглядає Котляревського як свідомого діяча укр. слова.


5. Погляд у "Світі" у виданнях "Віку" ― починальники, сатирики, переднародники. Цей погляд, перейшовши через декілька критичних оглядів, набрав закінченого вигляду в передмові С. Єфремова до творів Котляревського, що вийшли у виданні "Віку" 1909 року.

Для Єфремова Котляревський є свідомий своєї праці починальник укр. літератури, сатирик, переднародник.



6. У світлі рос. письменста ― інша думка Євшана.


Котляревський чужий, "офіцерські погляди" і цинізм? Іншу думку висловлює Микола Євшан. У статті "Іван Котляревський в світлі сучасного рос. письменства" (Сборник Харьковского истор.-филолог, общества. ― Т. XVIII. ― "Пошана", ― на честь М.Ф. Сумцова) він зазначає, що Котляревський для нього є письменник несерйозний, чужий ґрунтовній і продуманій сатирі. Євшан підкреслює "офіцерські погляди" Котляревського, закидає, що жартівливий тон "Енеїди" переходить у цинізм.


"Коли б Котляревський був укр. патріот... " Коли б Котляревський був укр. патріот, він ― як гадає Євшан ― не дозволив би собі зневажливо озиватися про Січ ("Вдень п'яні сплять і крадуть вніч"), не славив би полтавської перемоги.


Мова штукарів чи штукарі мову? Висновок Євшана: "Енеїда" ― сміховина, яка не підноситься над ідеологічним рівнем свого часу, Котляревський ― не сатирик, а штукар. Ролю Котляревського Євшан пояснює тим, що той звернувся до народного слова випадково. Укр. мова винесла на собі Котляревського, а не навпаки.



Зв'язки Котляревського з укр. традиціями та рос. літератур. життям.


Укр. традиції: романси, вірші, пісні в оперетах.


Котляревський використовує укр. традицію: у своїх оперетах ― романси, вірші, пісні.


Сковорода, лірники, Котляревський ― народна пісня, зложена в ХVII―XVIII вв. Як приклад можна навести вірш Сковороди "Всякому городу нрав і права". Цей вірш, що його Сковорода склав на латинський текст "Solum curo feliciter mori"*, перейшов до Котляревського через лірників.

Отже: Сковорода ― лірники ― Котляревський. З попереднього вже знаємо, що Котляревський широко використовує укр. народну пісню, зложену в ХVII―ХVІІІ вв.


* "Дбаю про те, щоб щасливо померти" (лат.) ― слова Горація.


Побутові форми XVIII в.: "страви, стародавні вірші, школярі". Так само доволі часто подибуємо в Котляревського інтерес до побутових форм XVIII в. ― страви, стародавні вірші, школярі та ін.



Рос. літ-ра сформувала майстра і показала йому стежку.


Ямб рос. поетів і осиповська строфа. Але з другого боку: Котляревський пише "Енеїду" чотиристопним ямбом рос. поетів, строфою осиповської "Энейды".


Рос. твори Шаховського, рос. водевілі, комічні оперети. Рос. твори Шаховського дають йому основу для "Наталки Полтавки", можливо, рос. водевілі відіграли якусь ролю і в ґенезі "Москаля-чарівника". З рос. літ-ри знав Котляревський і жанр комічної оперети.


Таким чином, рос. література сформувала Котляревського як майстра. Вона, дозволяючи народний вислів у низьких жанрах, показала йому стежку до використання народної мови української.



Рос. життя втягує укр. автора?


Життя на провінції ― старий матеріял для нового оформлення? Але жив Котляревський на провінції, в міцних, не розкладених ще формах старого побуту, любив той побут, прекрасно орудував народним висловом. У Котляревському схрестилися XVIII вік український та вік XIX. Старосвітський побут дає матеріял, а нові культурні повіви приносять методи літерат. оформлення.


Деякі відомості про Котляревського-масона, його хатнє життя... Деякі біографічні відомості про Котляревського-масона, про зв'язок його з рос. письменниками, про умови його хатнього життя, про його лектуру дають змогу зважити, як сильно в його особі рос. літерат. життя втягало укр. автора.



Л.І. Боровиковський (1806―1889).


А.Л. Метлинський (1814―1870).


М.І. Костомаров (1817―1885).



Не знайшли пісні, але самі маєте текст чи аудіо? Додавайте її сюди або надсилайте на емейл!
Таким чином ви долучитеся до розвитку сайту та поділитеся улюбленим текстом з іншими!


Примітки:

Рокове Коло. Стежки до листків про Українські традиції.


Доба мистецьких і наукових містифікацій?


УРЕ (Укр.рад.енц.:)

КОТЛЯРЕВСЬКОГО І.П. МУЗЕЙ — літературно-меморіальний музей у Полтаві.

Відкритий 1952.

В шести залах музею розміщено документи, рукописи, книги, фото, твори живопису, особисті речі письменника.

В експозиції музею відображено його дитячі і юнацькі роки, участь у рос.-тур. війні 1806—12 і в Вітчизняній війні 1812.

Окремий зал присвячено поемі "Енеїда".

Показано театр. діяльність і драматургічну творчість Котляревського, зв'язки з декабристами, значення його творчості для укр. літ-ри.

УРЕС (Укр.рад.енц.сл.:)

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Іван Петрович (9. IX 1769, Полтава — 10. XI 1838) — видатний укр. письменник, перший класик нової укр. літ-ри періоду її становлення. Довгий час був на військовій службі.

У 1818 — 21 — директор Полтавського театру, був близький до декабристських кіл.

Автор поеми "Енеїда" (1798) — першого твору нової укр. літ-ри, написаного народною мовою. В "Енеїді" широко показано життя та побут, соціальні відносини різних верств укр. суспільства 2-ї половини 18 ст.

Елементи реалізму наявні в "Пісні на Новий 1805 год..." (1804, опубл. 1849).

У 1819 К. написав п'єсу "Наталка Полтавка" (опубл. 1838), в основі якої лежить соціальний конфлікт, водевіль "Москаль-чарівник" (опубл. 1841) — твори, що дали початок новій укр. драматургії.

Композитор М. Лисенко створив музику до "Наталки Полтавки".

В 1903 у Полтаві відкрито пам'ятник К..

1948 засновано літературно-меморіальний музей.


УРЕ (Укр.рад.енц.:)

Пам'ятник І.П. Котляревському в Полтаві, Скульптор Л.В. Позен. Бронза, граніт. 1903.


КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Іван Петрович [29. VIII (9.ІХ) 1769, Полтава — 29.Х (10.ХІ) 1838, там же] — укр. письменник, перший класик:-) нової укр. літ-ри.:-))

Н. в сім'ї дрібного чиновника.:-)

Вчився в Полтав. семінарії (1780—89).

Працював канцеляристом, домашнім учителем у сім'ї поміщика.

У 1796— 1808 був на військ. службі, брав участь у рос.-тур. війні.

З 1810 — наглядач "Будинку виховання дітей бідних дворян".

Під час Вітчизняної війни 1812 сформував 5-й козачий кінний полк, одержав чин майора.

У 1812—21 — директор Полтав. театру, в якому виступав М. Щепкін. Сприяв викупові Щепкіна з кріпацтва.

Був близький до декабристських кіл (через М. Новикова), його ім'я згадується в "Алфавіті декабристів".

У 1818 К. обрано членом Харків. Т-ва аматорів красної словесності, 1821 — почесним чл. петерб. Вільного т-ва аматорів рос. словесності.

В 1827—35 — попечитель "богоугодних" закладів.

У формуванні К. як письменника значну роль відіграли просвітительські ідеї, традиції укр. літ-ри 18 ст., фольклор:-)), рос. сатирична літ-ра.

Найголовнішим джерелом творчості К. була тогочасна дійсність, що зумовило реалізм і народність його творів.:-)) Реалізм К. мав просвітительський характер.:-))

Літ. діяльність почав бл. 1794 переробкою в бурлескному стилі (див. Бурлеск) "Енеїди" Вергілія.:-))))

"Енеїда" К. відразу поширилася в списках. У 1798 в Петербурзі без відома автора було надруковано перші три частини поеми, 1808 — вдруге. В 1809, додавши четверту частину, К. видав поему в Петербурзі під назвою "Виргилиева "Энеида" на малороссийский язык переложенная...".

Повний текст твору (шість частин) видано посмертно 1842 в Харкові.

"Енеїда" К.— перший твір нової укр. літ-ри, написаний нар. мовою.:-) В поемі відтворено побут різних верств укр.:-) суспільства. В пародійних образах богів:-) сатирично зображено поміщиків-кріпосників, чиновників, духівництво.

В 3-й частині твору в картинах пекла і раю розкрито суспільні суперечності, критикується кріпацтво.

Твір пройнятий любов'ю до народу, патріотичними почуттями.:-)

За мотивами поеми створено опери "Еней на мандрівці" (Я. Лопатинський) та "Енеїда" (М. Лисенко, лібретто М. Садовського).

Запорізький театр імені М. Щорса 1978 здійснив виставу за "Енеїдою" К.

В 1804 Котляревський написав "Пісню на Новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну" (надруковано 1849), 1817 переклав рос. мовою "Оду Сафо" (надр. 1844).

В 1819 для Полтав. театру написав п'єси "Наталка Полтавка" (надр. 1838) і "Москаль-чарівник" (надр. 1841), які дали початок новій укр. драматургії.:-)

В основі п'єси "Наталка Полтавка" лежить соціальний конфлікт. К. створив типові нар. характери,:-) показав високі моральні якості народу.:-) Важливу роль у п'єсі відіграють пісні:-)), жива нар. мова.:-)

М. Лисенко, дещо використавши доробок своїх попередників (О. Барсицького, А. Єдлічки), написав музику до "Наталки Полтавки".:-) Сценічні образи в п'єсах К. створили М. Щепкін, К. Соленик.

Творчість К. високо оцінювали Т. Шевченко, В. Бєлінський, І. Франко, М. Горький. Вона вплинула на дальше становлення нової укр. літ-ри.:-)

У 1898 широко відзначено століття "Енеїди".

В 1903 в Полтаві споруджено пам'ятник К. (скульптор Л. П. Позен, 1904 видано літ. зб. "На вічну пам'ять Котляревському".

В радянський час (1952) відкрито Котляревського І.П. музей.

В 1969 громадськість різних країн світу відзначила 200-ліття з дня народження К.

У 1973 відкрито пам'ятник К. в Києві (скульптор Г.Н. Кальченко).

У Полтаві створено меморіальний комплекс — Садиба І.П. Котляревського.

Іл. див. також на окремому аркуші, с. 448—449.


Тв.:

Повне зібрання творів, т. 1—2. К., 1952—53; Повне зібрання творів. К., 1969;

Рос. перекл.— Энеида. М., 1964;

Сочинения. Л., 1969.

Літ.:

Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. К., 1969;

Волинський П. Іван Котляревський. К., 1969;

Кирилюк Є.П. Живі традиції. Іван Котляревський та укр. літ-ра. К., 1969;

Хропко П.П. Біля джерел укр. реалістичної поезії. К., 1972;

Яценко М. На рубежі літературних епох. К., 1977;

Мороз М.О. Іван Котляревський. Бібліографічний покажчик. К., 1969.


Є.П. Кирилюк


ЕУ (Енц.укр-ва:)

Котляревський Іван (1769—1838), визначний поет і драматург, що поклав початки нової укр. літ-ри.

Нар. К. в Полтаві, в родині дрібного урядовця, вчився в Полтавській духовній семінарії, не закінчивши якої, став домашнім учителем у сіль. поміщицьких родинах, завдяки чому мав змогу познайомитися з сел. побутом і засвоїти нар. мову, використавши ці знання пізніше.

1796 р. К. вступив до війська, брав участь у поході на Туреччину (1806).

Залишивши 1808 р. військ. службу, К. працював наглядачем "Дому для виховання бідних дворян" і попечителем "Богоугодного заведення".

Був близькою людиною:-)) до ген.-губернатора і брав участь у театральних виставах у його домі, пізніше став дир. Полтавського театру (збудованого 1808 р.).

1835 р. залишив службу. Помер у Полтаві.

Найбільший твір К. "Перелицьована Енеїда" є початком нової доби в укр. літ-рі. Перші три частини її вийшли в Петербурзі коштом М. Падури, друге вид. (1808) було повторенням першого, третє з додатком 4 частини появилося 1809 р.; 5 й 6 частини К. писав ще понад 20 рр., і повне видання поеми з'явилося друком по смерті автора — 1842 р.

За жанром поема К. бурлескна травестія Верґілієвої "Енеїди", що мала свою традицію в евр. (Скаррон, Блюмауер) і рос. літ-рі — "Вергилиева Энеида" Осипова і Котельницького. Хоч безпосереднім зразком для К. служила ця остання, "Енеїда" К. є цілком оригінальним твором, з мист. погляду значно вищим від "Енеїди" Осипова.

Крім нар. мови, К. застосував і зовсім нову на той час віршову форму: десятирядкова строфа чотиристопного ямба з правильним чергуванням рим (супроти панівного до того часу силабічного віршування).

К. на початку своєї творчости стояв на межі двох епох: минулої Гетьманщини й кріпосницького ладу, заведеного на Україні рос. царатом, і обидві ці епохи,. з їх побутом, соціяльними й становими відносинами, знайшли широке відображення в поемі К., а нац. забарвлення й співчуття до долі простого люду мали сприятливий ґрунт у тогочасній літ-рі. Усе це разом забезпечило їй великий успіх серед сучасників, викликало багато наслідувань ("котляревщина": П. Гулак-Артемовський, К. Думитрашко, П. Білецький-Носенка) і спричинилося до того, що нар. мова остаточно витіснила з літ. вжитку стару книжну мову.

Другорядне значення в творчості К. має "Ода до князя Куракіна".

Зате основоположними для розвитку укр. театру були дві п'єси — оперета "Наталка Полтавка" і водевіль "Москаль-чарівник", написані бл. 1819 р. і тоді ж виставлені, але надруковані значно пізніше в "Украинском Сборнике" Срезневського (1838 і 1841). Обидві були призначені для Полтавського театру, і безпосереднім приводом до написання, зокрема "Наталки Полтавки", був протест К. проти карикатурного зображення укр. життя в п'єсі кн. Шаховського "Казак-Стихотворец", що йшла в тому ж таки театрі.

І в драмі К. був, з одного боку, продовжувачем традицій інтермедії:-), з другого — знавцем:-) сучасного йому сел. побуту й живої нар. творчости:-))

Вплив його п'єс помітний як на творчості безпосередніх наступників (Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, слабші — Я. Кухаренко, К. Тополя, С. Писаревський та ін.), так і на етногр.-побутовий театр пізнішої доби.

Відзначають також вплив К. і поза межами укр. літ-ри (письм., що пішли в рос. літ-ру: В. Наріжний і М. Гоголь, білор. "Энеїда навыварат" та ін.).

Кладучи початки нової літ-ри, К., як про це свідчать і жанры, і стиль його творів, належав більше до доби клясицизму, ніж розпочинав нову, що наближалася (романтичну).

У своїх суспільних поглядах К. керувався не так соц.-політ. як моральними критеріями, і тому співчуття до соц. й нац. поневоленого народу сполучалося в нього з льояльністю:-) до рос. самодержавства. Див. також ЕУ І, стор. 751.


Літ-ра:

Житецький П. "Энеида" Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы 18 в. К. 1900, по укр. 1919;

Комаров М. Бібліографічний покажчик вид. Котляревського, творів та писань про нього. 3б. На вічну пам'ять Котляревському. К. 1901;

Зеров М. Нове укр. письменство. К. 1924;

Айзеншток Я. Студії над текстами І. Котляревського. ЗІФВ УВАН. К. 1927;

Рулін П. Рання укр. драма. К. 1927; Горецький А.І. Котляревський. О. 1928;

Залашко А. (ред.). І. Котляревський у критиці та документах. К. 1959.


П. Петренко


ШС (Шевч.сл.:)

КОТЛЯРЕВСЬКИЙ Іван Петрович (9.ІX 1769—10.ХІ 1838) ― укр. письменник.

Творчість К. знаменувала ранній, просвітительський етап розвитку реалізму в укр. літ-рі.

Водночас К. вдавався інколи й до романтичних художніх узагальнень.

Новаторство К. виявилось і в утвердженні принципу народності: висунувши новий естетичний ідеал, він підніс народ до ролі центрального героя в літ-рі.:-)

Починаючи від К. нар. мова стала мовою нової української літ-ри, яка досі значною мірою розвивалася шляхами, що їх визначила творчість К.

На початку своєї літ. діяльності Шевченко захоплено оцінював творчість К. У вірші "На вічну пам'ять Котляревському" (1838) підносив К. як народного співця,:-)) прославляв його:-) як автора "Енеїди".

Передмова до нездійсненого видання "Кобзаря" свідчить про еволюцію поглядів Шевченка на творчість К. Поет, обстоюючи революц.-демократичне розуміння народності, висловив критичні зауваження щодо "Енеїди" ("Енеїда добра, а все-таки сміховина..."), з полемічною загостреністю виступив проти надуживання в укр. л-рі бурлескно-травестійним стилем.

В повісті Шевченка "Близнецы" є критична згадка про оду К. "Пісня Куракіну".

В цій самій повісті Шевченко створив перший художній образ К., писав про нього як про педагога,:-) що любив "все благородное, в каком бы образе оно не являлось", називав його знаменитим поетом,:-) прихильно цитував рядки з "Енеїди" в повістях "Наймичка" й "Художник".

До кінця свого життя він шанобливо ставився до К.

Шевченко сприйняв елегійно-романтичні традиції К., творчо переосмислив елементи бурлеску й надав їм сатиричного звучання (у творах "Сон", "Єретик", "І мертвим, і живим...", "Царі" тощо).

За традиціями "Наталки Полтавки" він написав драму "Назар Стодоля", а 1857 в Нижегородському театрі за його сприянням поставлено п'єсу К. "Москаль-чарівник" з участю М.С. Щепкіна й К. Піунової.

В 1845 Шевченко намалював "Будинок І. П. Котляревського в Полтаві".


Літ.:

Івакін Ю.О. Стиль політичної поезії Шевченка. К., 1961;

Кирилюк Є. Шевченко і Котляревський. В кн.: Збірник праць вісімнадцятої наукової шевченківської конференції. К., 1971;

Волинський П.К. Новаторство Котляревського. В кн.: Слава сонцем засіяла. К., 1972;

Комишанченко М.П. З історії укр. шевченкознавства. К., 1972.


П.К. Волинський.



Дані додано:  08.10.2008
Відредаґовано: 29.01.2009
Переглядів: 18466



  Виправлення та доповнення     ПРАВИЛА!     ДЕ СКАЧАТИ mp3 ?!
[cховати]
2. Ктулху (гість) 26.11.2009 12:48    
Кагбэ согласен с предыдущим оратором
0/0

1. сухой (гість) 13.11.2009 14:52    
fdfggfggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggffffgggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggg ggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggg ggggggggggggggggggggggggggg ggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggg ggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggg gggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggggg
0/0



  Адреса цієї сторінки: https://www.pisni.org.ua/persons/1027.html

 ВХІД
Е-мейл: 
Пароль: 
  Забули пароль?
  
  ПІДПИШІТЬСЯ! ГРУПИ У СОЦМЕРЕЖАХ
FB