| |
Це була пізня вечірня година,
Останній вагон столичного метро,
Аліна їхала з закритими очима,
Місто Вашингтон... Заходить Дмитро...
Ніхто з них так не знайомився до цього,
Але у душі промайнуло відчуття –
Можливо, це шанс для неї і для нього
З чистого аркушу почати життя?..
Він зрадів, що був в окулярах темних
І хоч не годиться так серед людей
Міг надивитися в тунелях підземних
На її красу волосся та очей.
Вона ж зраділа, що одразу була сонна –
До сплячої людини претензії які?
Могла крізь приглушене світло у вагоні
Роздивитися навіть його пальці на руці...
Приспів:
Немов птахи, ми стрибаємо з гілки на гілку,
А навесні повертаємось в свою домівку,
Пролетимо суходоли, моря і пустелі,
І знову в метро, і знову в тунелі...
І все їй говорило у думках глибинних:
Це ж він! У нього навіть футболка Coldplay!
Та хіба личить так молодій дівчині
Чіплятися до незнайомих людей?
А раптом потім він буде ображати?
А раптом у нього голос не такий?
Та й через одну Аліні вставати
І підійматися до американських мрій.
В цю ж мить і хлопець вирішував серйозно:
Мабуть, не варто знайомитись в підземці,
Менталітет інакший тут має кожен,
Та й що спільного може бути в іноземців?
Тож він поїхав дивитися огляд футболу,
Вона – на вечірню зміну у бістро,
Так і не дізналися вони ніколи,
Що її звали Аліна, а його звали Дмитро...
Приспів.
Немов птахи, ми стрибаємо з гілки на гілку,
А навесні повертаємось в свою домівку,
Пролетимо суходоли, моря і пустелі,
Ми вийдем з метро, ми вийдем з тунелю!.. Поділитись сторінкою: 
| |
