| |
Це ввижається в ніч,
Коли змучена пам'ять
Божевільних думок
Від вогню не хоронить,
І вони закипають,
Іскряться снопами,
Щоб пізніше застигнути –
Сріблом на скронях.
Тільки вранці,
Як вітер росою полоще
Звислі руки дерев
І пропалені чола,
Я лишаю її – чорну,
Стиснуту площу,
І виходжу на шлях –
З синім небом довкола.
Сірий натовп, похмурий натовп,
І не очі, а темна муть!
Хтось зігнувся – камінь підняти,
Хтось зірвався – мене штовхнуть.
А один сковзнув по асфальті
І в лице мені засвистав.
Вчора він цілував мої пальці,
А хотів цілувать – уста.
Сміх жіночий злорадно тріснув
І у горлі здушив мій клич...
Як же ж душно і як же ж тісно
В олив'яних кліщах облич!
Підгинаються, в'язнуть ноги,
Очі п'ють безпросвітну тьму,
Мить одна – і безсилий стогін
Розколише застиглу муть.
Мужні пальці торкнулись рук,
Хиже серце забилось поруч.
Знову тіло – напнутий лук,
Дика радість – стрілою вгору.
Відсахнулась на мить юрба,
Покотилось по ній потоком:
Не чіпати – лише раба,
А такого – цілити в око!
На чолі твоїм темний знак,
Кров червона тече струмками,
Та тепер я – за двох міцна
І за двох – підіймаю камінь.
Не загинеш! За муром день.
Крапле з неба вином гарячим,
І життя не стоїть, а йде
З гострим сміхом і гострим плачем.
Олив'яне лице юрби
Згине в сонці і блискавицях.
Тільки вітер нас буде бить
По кривавих, щасливих лицях! Поділитись сторінкою: 
| |
