Хто врятує душу цю?

Сонце вже зайшло за гори все,
Ні сліду не лишило –
Обняла теплота кохання це;
Я озирнусь – тебе не стало,
Тільки спогадів так мало,
Ти лишила –
Хто врятує душу цю?

Було колись –
Ти крикнула "Дивись!"
У місячнім промінні,
Ти царівна – золотом скупалась;
Я боявся, що негідний,
В сріблі хоч стояв мов бідний,
Гей, від дощу –
Хто врятує душу цю?

Моя, Твоя, наша, ваша;
Цю любов позичили боги,
Втішались нею ми.
Хоч мріяли в серцях сни,
Після сну –
Хто врятує душу цю?

І всі ми, як одні,
Ідем назустріч самоті –
Спогади чекають нас сумні;
Але все ж надія не покине –
Доля доторкне
Й раптом радість принесе!

Поділитись сторінкою: