| |
Робити це на людях, безкомпромісно і виклично,
Арктичним повітрям вриватися в тропічний застій.
Не називати це любов'ю, уникати термінології звичної, -
Єднання відштовхує, притягує на близьких дистанціях бій.
Бо це наша з тобою вистраждана сансара:
Два чоботи рвані - найліпша з можливих пара.
Кажуть, ніби через таких як ми, нація невпинно деградує:
Втрачає моральні орієнтири, губить честь, іде на дно,
Тиражує бездушних героїв, на мертвій історії спекулює,
Породжує глуху музику, без запаху книги й сліпе кіно.
І в цьому псевдогуманному вакуумі ми, наче риба в воді,
Біопродукти чудної епохи постцифрових технологій,
Мовляв, це ми формуємо попит на світ такий, дурні й молоді,
І наш тваринний егоцентризм різновид складних паталогій.
Так, бо це наша з тобою вистраждана сансара:
Розбита, без струн і пари кілків із століття мого гітара.
Дихаємо, бо інколи це єдине, що має сенс у цій колотнечі,
Кохаємося, з року в рік випрацьовуємо свій неповторний ритм,
Не називаємо це любов'ю, не ідентифікуємо цю порожнечу,
Живемо на виперед з часом, зближуємося посередництвом битв.
Бо є дороги, які ніколи не відремонтують,
І є люди, які ніколи не зміняться, і мабуть, це ми,
Сансара в дії: під звучні гітари серця безупинно бунтують,
Біль - основоположна природа щастя,
Як зима - безумовна передумова приходу нової весни... Поділитись сторінкою: 
| |
