| |
Мій зріст – не більше валянка,
Всі дивляться на мене вниз,
І органіст я теж маленький,
Та все-таки я – органіст!
Я йшов до органа, скріпила дошка,
Маленький свій зріст кляну,
Всі прийшли слухати співачку,
І ніхто не хотів – мене!
Я подумав: в плугатаря цінуємо ми цілину,
У воїна – страх до ворога,
Дипломат свою – представляє країну,
Я представляю Орган.
Я прийшов і сів, і без тіні страху,
Як блискавка ясний і бистр,
Я націлився в залу Токатою Баха
І натиснув басовий регістр!
О, тільки музикою – не словами
Заколихалась землі твердь,
Звуки поплили над головами,
Скрадливі, як смерть.
І наче давніх богів ремство,
І наче в далеких сполохах,
І наче всі велетні Європи
Ворухнулися в своїх гробах!
І звуки почали душі голубить,
І клич любові наростав,
І небувале, нечисть, ненависть, нежить
Тікали, як від хреста!
Бах створив – я розтривожив
Свинцевих труб ураган.
То, що я нажив, геній прожив,
Та нас урівняв Орган.
Я бачив, з гальорки бігли до сцени,
Де марив я токатою.
І бачив я: іноземний священик
Плакав у першому ряду.
О, як боявся я, щоб не упасти,
Та свій великий зріст клясти,
О, як хотілось мені з ними єднатися,
З тими, хто, підняв вражені лиця,
Знизу вверх на мене дивилися. Поділитись сторінкою: 
| |
