На головну сторінку

Про військо Червоне, про Леніна-батька і синів


Українська народна пісня
Виконують:
Павло Гащенко
Степан Пасюга
Г. Цибка
Петро Древченко (Древкін)
До мого пісенника: 1 2 3

 
А нумо, співці-кобзарі,
На голос давайте затягнем
Та вдаримо в кобзи журливі,
Хай струни орлами клекочуть,
Хай думи весною плюскочуть,
Як в небі пісні журавлині!

А нумо, співці-кобзарі,
Давайте свій строй перестроїм
З сумного на кличний
Та вдаримо в кобзи про волю прийдену
І люд наш відважний, величний!

Нехай ще лиш трохи спочинуть
Пісні старини України:
Неволя турецька,
Орди татарські,
Могили високі
І Січ низова молодецька;
Нехай старина почекає,
Бо час нас усіх обганяє
На крилах своїх переможних
І нас за собою гукає!

А нумо, співці-кобзарі,
Співаймо своїй Батьківщині,
Хто ж кращої пісні од нас заспіває,
У кого є кобза гучніша!
Кому ж, як не людям трудящим і нам,
Воля у світі миліша!
Хто ж перший з співців,
Як не ми, кобзарі,
Думи про волю складали,
Чи ж не ми про відвагу народу
В виру на майданах співали!                         '\.

А нумо, співці-кобзарі,
Оспіваєм Червону заграву,
Про військо Червоне могутнє,
Про щастя народів майбутнє,
Про Леніна любого славу!


Ой надворі метелиця, грає хуртовина,
А на Київ з Скоропадським суне німців сила.
А за німцем пани й князі, ще й шляхетські графи
Сунуть хмарой в Україну, як та орда з Кафи.

Зажурилась Україна, села запалали,—
То так бідну Україну пани привітали.
Заплакали малі діти, жінки затужили, 
Зачорніли по Вкраїні братськії могили.

Пішли сироти по світу з голоду вмирати —
Батька вбили, мати вмерла, ще й спалили хату...
Склали "спілку хліборобську" куркулі поганські,
Та й пішла на них робити голота бідняцька.

А в городі в Половенці, де заводи Брянські,
Б'ють та вішають робочих жандарі гетьманські.
Ще й не вспіли бідні люди покосити сіна,
Пани кажуть, що Вкраїна стала "самостійна".

Яка ж вона "самостійна", як кругом чужинці
І на пана одробляють бідняки вкраїнці?!
Бодай така "самостійна" повік не верталась,
Панам-дукам дала жнива — з бідних насміялась!

Напились пани пузаті з України крові,
Хазяюють, наче дома, у чужій коморі.
Забирають в селян бідних житечко, пшеницю
Та все даром відправляють панам за границю.

Не стерпіли бідні люди гетьманської "ласки"
Та й почали бить чужинців, ще й псів гайдамацьких.

Пани бачать: діло кепське,
Не виходить ладу —
Та й придумали, прокляті,
Якусь Центральну раду.

А в Києві лиха буря —
Появивсь якийсь Петлюра...
Та збирає все ту раду —
Куркульню й панву пузату —

Та все радиться з панвою:
"Як нам бути з голитьбою
Та ще з тими шахтарями,
Що ще здавна бунтарями,

Не вважають добре панство,
Поглядають на багатство,
Щоб у панів одібрати
Та голоті роздавати;

Нам, бач, треба таку владу,
Щоб остались бідні ззаду...
І маєтки, як були,
І пани щоб в них жили,

Бо й сам бог про це ж велів,
Що не можна без панів".

У неділю, в день покрови,
Попи дзвонять в усі дзвони:
"Поможи нам, святий Юрій,
Зібрать золота Петлюрі..."

Пожурились бідні люди:
"Що ж то дальше воно буде?"


А нумо, співці-кобзарі,
На голос давайте затягнем 
Та вдаримо в кобзи журливі,
Хай струни орлами клекочуть,
Хай думи весною плюскочуть,
Як в небі пісні журавлині!


Зима хижим звіром виє,
Пургою заносить Вкраїну,
Пани криваві банкети справляють,
Нема людоїдам упину.

Та ось в хуртовині
Чийсь голос почувся:
"До зброї, голото! До зброї!
За мною, голото,
Я шлях покажу
До щастя-життя і до волі!"

Ой, хто ж той орел, що відваживсь літати
У хмарах і в бурі шаленій?
Та бідна голота по слову пізнала,
Що був то учитель наш — Ленін!

Вже буряне небо од хмар прояснилось,
А в ясній блакиті на крилах орлиних
Бунтарськеє серце носилось.
І з того великого серця бучного
Посипались іскри-стожари —
Кругом охопили Вкраїну повстання,
Криваві і гнівні пожари.

То не села тепер горять,
Не бідняцькі хати,
То горять кубла куркульські,
Ще й панські палати.


Наварив Петлюра каші
В автономнім казанку
Та й забув, що тая каша
Не до смаку бідняку...

Ой Петлюро-розбійнику,
Шельма превелика,
Подивися, чи не в тебе
Мазепина пика!..

Сидять пани в Німеччині
Та й чогось похмурились,
Їм досадно, що в Петлюри
Діла розпетлюрились...

В небі гайворони крячуть
На бурю велику —
Б'є Петлюру військо Красне
І в спину, і в пику!


А нумо, співці-кобзарі,
На голос давайте затягнем
Та вдаримо в кобзи журливі,
Хай струни орлами клекочуть, 
Хай думи весною плюскочуть,
Як в небі пісні журавлині!


Не всі ще пропали пани генерали,
Купці і князі чужоземні...
Їм сниться Вкраїна, "сердешна небога",—
Не так Україна, як землі.

Пароходи ідуть морем,
Прорізають хвилі,
Їдуть пани лихо діять
Вільній Україні.

Наїхало чуже військо із країв далеких...
Англічани, італійці та іще і греки.

А з-за Дону пре Денюка,
Генерал, стара падлюка,
І кадети, і есери,
Ще й кубанські офіцери.

А з-під Польщі знову буря —
Появився пес Петлюра.
А за ним пани магнати
Йдуть йому допомагати;

Всі на Київ поспішають,
Та богунці не пускають...
Як узявсь Щорс за Петлюру —
Чуть не здер із нього шкуру!

А Боженко тих магнатів
Добре теж одколошматив!
Всилу встиг втекти Петлюра —
Аж облізла з його шкура!

А магнатам дід Боженко
Пом'яв ребра хорошенько!


Заграймо-но жалібно в кобзи, 
Боженка і Щорса згадаєм,
Що вмерли за справжню Вкраїну,—
Цю пісню про них ми співаєм.

Ніч вороном чорним упала на землю,
Славута-Дніпро посинів...
Послухай, Вкраїно, про двох з багатьох
Твоїх найлюбимих синів.

Що перший — Боженко, старий твій заступник,—
Він бився за долю Вкраїни
І чесною смертю народного сина
За тебе, Вкраїно, загинув.

А другий — це Щорс, що під прапор покликав
Єднатись робочу голоту,
Бо Ленін йому наказав і навчив.
Як битись за діло народу!

Не вмре ваша слава, богунці відважні.
Бо слава од смерті не гине.
Вас слава сама між народом прославить 
Синами справжньої Вкраїни!


Пруться греки, як лелеки,
З моря на Вкраїну,
Кричать: "Жар нам кури, яйця,
Ще й смачну свинину!"
А французи гладять пузо,
З Азовського лізуть.
"А нам,— кричать,— хліб, пшеницю,
Ще й руду залізну!"

А Денікін-товстопикін
Преться із-за Дону
Та на Москву поспішає,
Начебто додому.
Наступає чорна хмара,
Всю Росію криє...
Япон лізе з-за Уралу,
Страшним звіром виє.


Ой піднявся орел над Кремлем,
А за ним орлята —
Бистрі соколи крилаті, ленінці завзяті!
Полетіли ті соколи на чотири боки,
Наробили буржуякам крилами толоки.

Перший сокіл прилітає рятувать Вкраїну,
Кликнув хлопців-партизанів бить панів у спину,
Ще й повів Червоне військо лавами до бою:
"Бийтесь, діти пролетарські, за щасливу долю!"

А два соколи крилаті кликнули в Донбасі,
Загриміло слово "воля" на червонім стязі.
А товариш Фрунзе-сокіл за Урал-горами
Проріза червоним стягом чорні вражі хмари.

Одхлинають чорні сили, труп не підбирають,
А над полем, вкритим трупом, ворони літають...


А нумо, співці-кобзарі,
Затягнемо пісню кобзарську,
Як било панів наше військо Червоне,
Б'ючися за владу Радянську!


Послухайте, громадяни, як діло складалось:
Спершу кайзеру й гетьманцям
По ребрах дісталось!
Надавав їм Щорс з Боженком
І в пику, і в спину —
Кайзер ледь живий вернувся
До свого Берліну.

І Петлюри не минули —
Добре його стусонули,
За кордон, як пес, подався
Та вже більше й не вертався...

Узялись дубасить грека...
Чуть живий через Одесу 
Утік в свою греконесу...

Італійцям і французам
Пронизав багнетом пузо
Ворошилов з шахтарями
Та з бідними злидарями.

А Денікін з козаками
Тіка з м'ятими боками...

Іде Клим з Семеном Доном,
Блискають шаблями,
Пада військо генеральське,
Як сміття до ями!

Військо наше йде Червоне,
На кашкетах зорі,
Потопили всіх кадетів
У Чорному морі!

З Прикарпаття на Вкраїну пани покотились,
А із Криму англічани з Врангелем явились...

Та вже більше не стерпіла Радянська Росія...
І хвилею лави,
Як море, заграли
І смерть на панів
Злидарі понесли!
І широкі поля —
Українська земля —
Окропились буржуйською кров'ю,
А з бою народи —
Заступники волі —
Вернулись до праці з любов'ю!

Ой ви ж, пани прудивуси,
Які ж бо ви боягузи,
Нахвалялись за годину
Всю загарбать Україну,
Будьоннівці появились —
Ви, як зайці, покотились
І лісами, й комишами
Аж до самої Варшави.

Згадаєте ще полізти —
Вам не буде більше місця
Ні в Варшаві, ні в Волині,
Ні в Карпатській Україні!


Не річки то бурхливі всієї Росії
До Чорного моря звернули,
То партія військо Червоне послала
Відстоювать діло Комуни.


Удовою затужила осінь над степами,
Дощі дрібні полилися на ковиль сльозами,
В морі Чорнім і Азовськім хвилі розходились,
Над Сивашем, над Чонгаром тумани спустились.
Не акули в синім морі пливуть-пропливають,—  
То англійські бронеходи на хвилях гойдають.

Перекоп — ворожий табір — укрився туманом
І гармат велика сила за Турецьким валом.
То не грім ударив з моря в північну годину,—
То англійськії гармати б'ють на Україну.

То не вітер віє з Криму, не дощі то хлищуть —
Клекчуть люттю кулемети, кулі вихрем свищуть.
Вся Росія тут зібралась в цю тяжку годину,
Щоб вступитись за Комуну, за Радянську Україну!

Як гукнув до війська Фрунзе: "Уперед! За волю!
За життя майбутнє наше, за щасливу долю!"

Небо померкло, і зорі погасли,
І хмари спинились біжучі,
Як кинулось військо Червоне
На лави ворожі смердючі!

Багнетами військо відважне Червоне
Врангеля й англійців ударило в лоб,
Од моря до моря луна покотилась:
"Дайош Перекоп!"

І мозком не ввернеш,
І струни не зможуть
Цю ніч перемог оспівати,
Як поклик побідний
На крилах пронісся:
"Нікому вже нас у віках не здолати!"

Трупи ворожі заорють у ниву
Плугами нової Вкраїни,
А слава Червоного війська
Повіки не вмре, не загине!

Повернувся Фрунзе з Криму —
На Вкраїні нове диво:
Поки з паном в Криму бились,
Куркульські банди появились...

А попи до бога тоже:
"Поможи Махнові, боже..."

Трава в степу ляже, копитом зім'ята,
Співатимуть довго тавричанськії дівчата;
Заспівають пісню "Клима-земляка",                        *>
Чия була нещадная до Махна рука!

І вітер заспіває в степу з ковилями
Про те, як за землю билися селяни;
І в степу широкім могили високі
Заспівають думи про життя Комуни!..

Трупи ворожі заорють у ниву
Плугами нової Вкраїни,
А слава Червоного війська
Повіки не вмре,
Не загине!
Поділитись сторінкою: FB
 
  ІНФОРМАЦІЯ ПРО ПІСНЮ
[cховати]

Ключові слова: Думи, Народні пісні, Про військо Червоне, про Леніна-батька і синів, Павло Гащенко, Степан Пасюга, Цибко Г.
Джерело: "Думи. Історико-героїчний цикл". Київ, Дніпро, 1982.

Примітки:


Комуністичні конструкції історико-героїчного циклу українських народних дум.

Конструкція М. Стельмаха, 1982:

"Думи. Історико-героїчний цикл." Київ, Дніпро, 1982.

ВСТУПНЕ СЛОВО. (МИХАЙЛО СТЕЛЬМАХ)

Відомо, що в пісні вилилася вся минула доля, весь справжній характер України; пісня і дума становлять там народу святиню, краще добро українського життя, в них горить любов до батьківщини, виблискує слава минулих подвигів.

М.О. Добролюбов.



Терпкими соками суворої і величної історії, волелюбністю народного серця і незміренною любов'ю до рідної, навпіл засіяної зерном і кров'ю землі вирощена українська дума. Не в затишку біля домашнього вогнища, а на сплюндрованих вогнем і мечем поселеннях, не під дзвін золотої бджоли, а під гадючий посвист петлі татарського ординця і зловісний блиск турецького ятагана народжувався наш героїчний епос. Народжувався він там, де жив, страждав і боровся український народ: на велелюдних, розколиханих тяжкими звістками майданах і в орлиних гніздах Запорозької Січі, в турецькій неволі і в кривавих січах проти чужоземних людоловів і поневолювачів. Тому ми й крізь віки вчуваємо в українській думі кипучу пристрасть наших предків, разючий свист козацьких шабель, брязкіт невільницьких кайданів і ясу перемог.

Історія нашого народу-трудівника склалася так, що він на протязі довгих століть мусив тримати в одній руці серпа, а в другій – зброю. Ніколи наш народ – народ великої душі і доброго серця – не косував і не зазіхав на чужі краї. А на його землю в гонитві за зиском і чорноземом сунули і татарські ординці, і турецькі яничари, і німецькі ландскнехти, і шведські владолюбці, і польські магнати. Тут, на обездолених займищах і кресах, вони шукали ситого життя і слави, тут вони мріяли навіки залишити своє коріння й насіння, а залишили свою зганьблену зброю і могили.

Звитяжна боротьба українського народу проти чужоземних завойовників – це основа нашого героїчного епосу.

Народившись ще в XV віці, він крізь буремні віки дожив до сьогоднішнього дня і житиме для нових поколінь, бо генієм народу йому дано те безсмертя, перед яким безсилі тумани хронології і перед яким віки стоять у почесній варті; більше того, завдяки своїй волелюбності, героїці, глибині почуттів, поетичній довершеності, наша дума перейшла географічні кордони і стала цінним культурним надбанням інших народів. Отже, життєвий шлях її з віками не обривається, а продовжує зеленіти в новому розвої. І ми можемо гордитися, що наш український епос по праву достойно входить у величну скарбницю світової культури.

Історія життя українського народу – душа нашого епосу, а вікопомна поезія "Слова о полку Ігоревім" і поетика народної пісні – крила наших дум.

Хто ж є їхнім героєм?

Ой полем, полем Килиїмським,

То шляхом битим гординським,

Ой там гуляв козак Голота,

Не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота.

Правда, на козакові шати дорогії –

Три семирязі лихії:

Одна недобра, друга негожа,

А третя й на хлів незгожа.

А ще, правда, на козакові постоли в'язові,

А онучі китайчані –

Щирі жіноцькі рядняні;

Волоки шовкові –

Удвоє жіноцькі щирі валові.

Правда, на козакові шапка-бирка,

Зверху дирка,

Травою пошита,

Вітром підбита,

Куди віє, туди й провіває,

Козака молодого прохолоджає.

То гуляє козак Голота, погуляє,

Ні города, ні села не займає...


З блискучою художньою довершеністю розкривається тут образ захисника рідного краю, образ простого воїна, який "не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота". З яким прекрасним доброзичливим гумором описано одяг бідного козака, представника народу. І дарма, що на козакові всі "три семирязі лихії", а шапка-бирка "зверху дирка, травою пошита, вітром підбита", він не зазіхає на чужі багатства, він ні города, ні села, ні людей не займає.

Небагато рядків думи ми прочитали, а перед нами постав колоритний, по-людяному привабливий образ охоронця Київського поля ― оборонця рідної землі. І навіть його вбогі шати приваблюють нас більше, аніж пишне королівське вбрання.

І зовсім інакше, з епічним спокоєм, за яким вчувається приховане презирство, вимальовується образ татарського людолова:

... дороге плаття надіває,

Чоботи обуває,

Шлик бархатний на свою голову надіває,

На коня сідає,

Безпечно за козаком Голотою ганяє.

То козак Голота добре козацький звичай знає, –

Ой на татарина скрива, як вовк, поглядає.

Каже: "Татарине, татарине!

На віщо ж ти важиш:

Чи на мою ясненькую зброю,

Чи на мого коня вороного,

Чи на мене, козака молодого?"

"Я, – каже, – важу на твою ясненькую зброю,

А ще лучче на твого коня вороного,

А ще лучче на тебе, козака молодого.

Я тебе хочу живцем у руки взяти,

В город Килию запродати,

Перед великими панами-башами вихваляти

І много червоних не лічачи набрати,

Дорогії сукна не мірячи пощитати".


Неситому ворогові не судилося здійснити своє вихваляння: в герці козак перемагає нападника.

Ці два образи думи є наче символом історичної боротьби українського народу із татарськими і турецькими загарбниками. Символічно звучить наприкінці думи і хвала Килиїмському полю ― рідній землі:

Ой поле Килиїмське!

Бодай же ти літо й зиму зеленіло,

Як ти мене при нещасливій годині сподобило!


Рідна земля! Нема в світі нічого дорожчого за неї для нашого серця. Вона ще над колискою немовляти погойдує сонячний промінь і лагідну колисанку матері, вона підводить своїм гірким і солодким хлібом дитину на ноги і входить в її очі та душу своєю безмірною красою, вона дарує своїм дітям велич людини і, скільки може, захищає тебе в лиху годину і сама потребує твого самовідданого захисту.

Рідна земля! Вона уся оповита нашою любов'ю, звіку напоєна кров'ю своїх синів і возвеличена духом людини в найкращих її творах. Згадаймо, як бринить вона у безсмертному "Слові о полку Ігоревім", – і ми відчуємо, як вона озивається в думах.

Нічого нема гіршого для людини, як неволя. А турецька неволя-каторга своєю сумною славою стала відома на весь світ. Досить заглянути в літописи і свідоцтва минулих віків, щоб збагнути увесь жах і муки невольників на турецьких галерах, щоб почути брязкіт скупаних в людській крові кайданів, щоб побачити, як горде людське чоло, на якому окреслюється мужність і розум, навік пропалює розпечене залізо. Але й на кривавих невольничих торговицях, на які з'їжджалися покупці рабів із трьох материків, і на турецькій каторзі невольники не забувають своєї рідної землі. І ця любов особливо зворушливо озивається в невольницьких плачах-думах, де майже кожен, характерний лише для думи, рядок підкреслює різницю між своїм добрим і чужим лихим краєм, що виплодив людоловів:

До костей козацькеє тіло молодецькеє оббивали,

Кров християнську неповинно проливали.

То як стали бідні невольники на собі кров забачати,

Стали турка клясти-проклинати:

"Ой ти, турок проклятий, віро бусурмлянська,

Розлуко християнська!

Ти не одного сина із отцем й з матір'ю розлучила,

І брата з сестрою,

І мужа з жоною,

Товариша із товаришем;

Бідному невольнику ніколи й спокою немає.

Визволь нас, господи, із тяжкої неволі

Та на тихії води,

І на яснії зорі,

Та у край веселий,

Между мир хрещений...


Образ рідної землі, любовно виплеканий невольниками, яким залізо-кайдани постирали до кості тіло, хвилює нас і через сотні років. Ми можемо лише здогадуватися, як "тихі води і ясні зорі" рідного краю кликали до себе невольників з проклятого рабства, як у свій час, коли неволя чатувала на нашу землю, кобзарські думи зворушували серця матерів і батьків, братів і сестер. Поетичний образ рідного краю, вимріяний і вистражданий невольниками на чужій каторзі, ми вважаємо одним з найкращих образів у світовій духовній скарбниці.

Думи про неволю та про боротьбу з турками і татарами займають чільне місце в українському епосі, до них належать, окрім згаданих, такі неперевершені твори, як "Самійло Кішка", "Івась Удовиченко, Коновченко", "Маруся Богуславка", "Втеча трьох братів із города Азова, з турецької неволі", "Отаман Матяш старий" та інші. Героями цих дум є, як правило, волелюбні сини народу, яких не згинає неволя, які мужньо борються з ворогом, перемагають його або достойно і чесно зустрічають смерть у нерівному бою. В них оспівується вірність товариству, підноситься ідея єдності з російськими братами по зброї.

За своїм характером – це глибоко реалістичні твори, в яких не знайдемо слідів ні міфології, ні казковості, ні фантастики. В деяких із цих дум епос глибоко переплітається з лірикою, а в реалістичну основу іноді закономірно входять елементи перебільшення – гіперболізм – з метою різкіше підкреслити хоробрість народних героїв ("Отаман Матяш старий", "Івась Удовиченко, Коновченко").

Друге місце за кількістю у нашому героїчному епосі займають думи про боротьбу українського народу з польською шляхтою, яка, насаджуючи дике кріпосницьке свавілля, захопила більшу частину нашої землі. Ці думи є художнім свідченням самовідданої любові до дідизни і ненависті до її ворогів, зокрема свідченням великого патріотичного піднесення всього українського народу у визвольну війну 1648 – 1654 років.

Основними героями цих творів є широкі маси повсталого селянства і козаків, а керівником їх яскраво показано Богдана Хмельницького, якого народ любовно величає "наш батю Зинов".

Безсмертною славою увінчує народ в думах своїх вірних синів Богдана Хмельницького, Івана Богуна, Максима Кривоноса, Семена Палія, ― історичних діячів, які, правильно зрозумівши національні інтереси українського народу, в боротьбі проти іноземних загарбників шукали союзу і підтримки у великого народу російського, і, навпаки, довічною ганьбою таврує народ ренегатів і зрадників, таких, як Барабаш, Виговський, Мазепа.

Історичних діячів, які боролися за соціальну справедливість, за незалежність своєї країни, народ наділяє найкращими людськими рисами.

В народній уяві вони не вмирають після смерті, а живуть і житимуть у пам'яті нових поколінь. Цей мотив є основним мотивом в українському епосі:

Полягла козацька молодецька голова,

Як од вітру на степу трава:

Слава не вмре, не поляже,

Лицарство козацьке всякому розкаже!..


Окремо від дум, в яких оспівується козацька звитяга в боротьбі проти татаро-турецького і польсько-шляхетського поневолення, стоїть дорогоцінна перлина нашого епосу – дума "Козак нетяга Фесько Ганжа Андибер". Цей чудовий твір ніби продовжує думу про козака Голоту. Фесько Ганжа Андибер захищає козацьку сірому і бореться проти дуків-срібляників, що захопили у свої руки всю землю.

Відомо, що українські думи створювалися десь від кінця XV століття. А через те, що записування їх почалося тільки в XIX віці, важко й уявити, скільки безслідно загинуло чудових творів нашого героїчного епосу. Ті ж думи, що відомі тепер, дійшли до нас з уст великих народних співців-кобзарів, таких, як Іван Стрічка, Остап Вересай, Андрій Шут, Іван Крюковський, Михайло Кравченко та ін. До речі, сліпий кобзар Михайло Кравченко є автором однієї з дум про відоме Сорочинське повстання.

В дожовтневий період хронологічно найпізніше виникли дві думи про Сорочинське повстання 1905 року, вони історично правдиво відтворюють повстання селян у селі Великі Сорочинці. Автор думи "Про Сорочинські події 1905 року" Михайло Кравченко сам був учасником повстання і зазнав пересслідувань від царської влади. На його кобзарській судьбі відгомоном далеких віків обізвалася доля славетних кобзарів, які кликали народ до боротьби, ходили в походи і гинули в боях, востаннє тримаючи руку чи на зброї, чи на струнах кобзи.

Вони кликали народ до боротьби, ходили в походи і гинули в боях, востаннє тримаючи руку чи на зброї, чи на струнах кобзи. Лише в одній страшній Кодні чорною волею головного реґіментаря королівського і Речі Посполитої війська Стемпковського було страчено разом з повстанцями Ґонти й Залізняка трьох кобзарів, учасників Коліївщини, – Варченка, Скрягу і Сокового.

Після Великої Жовтневої революції в українській народній творчості народились думи про соціалістичну дійсність, широковідомими стали імена кобзарів ― авторів нових дум ― Федора Кушнерика, Єгора Мовчана, Володимира Перепелюка та інших.

Багатою історією України, дійовою любов'ю до рідного краю ткалася безсмертна тканина нашого героїчного епосу, який увібрав у себе не тільки народні сльози і кров, але й волелюбність народу, його гуманізм, силу і віру в майбутнє. Українські думи є не тільки художнім літописом минулих віків, – вони й зараз силою людяності і поезії виховують в нас любов до рідної країни, ненависть до всякого гніту і поневолення. Воістину

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине.


І сьогодні, коли увесь український народ святкує 1500-річчя своєї столиці, ми з глибокою пошаною згадуємо наш героїчний епос і його славних творців ― кобзарів!


ПРИМІТКИ. (Олексій Дей)

Пісню додано:  11.08.2008
Відредаґовано: 25.02.2010
Переглядів: 5321

  ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ
[cховати]
Підбірки пісень:
Народні пісні
Думи
  ЗАПИСИ, MP3, НОТИ Скачати безкоштовно :)

Дізнатися більше
На жаль, до цієї пісні поки що немає жодного файла :(

Увага! Всі матеріали можна скачати безплатно виключно з ознайомчою метою для приватного використання! При додаванні файлів зважайте на авторські права! Щоб мати змогу додавати файли, у Вашому бровзері має бути дозволений JavaScript та відкривання нових вікон!

  ВІДЕОЗАПИСИ, КЛІПИ

На жаль, до цієї пісні поки що немає жодного кліпа :(

  ВИПРАВЛЕННЯ ТА ДОПОВНЕННЯ     ПРАВИЛА!     ДЕ СКАЧАТИ mp3 ?!
[cховати]

  Адреса цієї сторінки: https://www.pisni.org.ua/songs/372424.html

 ВХІД
Е-мейл: 
Пароль: 
  Забули пароль?
  
  ПІДПИШІТЬСЯ! ГРУПИ У СОЦМЕРЕЖАХ
FB