| |
Памятаю, якось ранком,
Років двісті тому, може й менше,
Але це не так важливо, сину,
Прибігає мій товариш і волає:
"Ану піднімайся і рушай по зелену ліщину."
Я спочатку не второпав, але вмився, поїв -
Дуже швидко, бо товариш нетерпляче чекає
Вже як вийшов за ворота, він мені розповів,
Що ліщина за вокзалом, а де точно - не знає.
Треба йти за лісосмуги, повз великі склади,
Перелізти огорожу, що навкруг танкодрому,
Там побачимо сторожку і почнуться сади,
А за ними, а за ними та ліщина у гаї старому.
Вона класна, дуже довга і рівнесенька, як той бамбук,
Що на базарі продають нам грузини,
Але краще, окрім того, що вона на дурняк,
Більше риби кажуть зловиш, якщо вудка з ліщини ген.
Йшли ми довго, і не довго, бо цікаво було,
Покаталися на танку, на дрезині, на волзі,
Познайомились з поетом, що мав дивне житло -
Жив у бочці з під горілки в степу, при дорозі.
Він читав нам гарні вірші, але всі не свої,
Бо свої читати каже, то не дуже етично,
А завершив так: "Колєги, як сказав Навої:
Кожна бочка порожніє, а ліщина - то вічне!
То же рушили ми далі, крізь велике буття,
Друг мій вже не зовсім поруч, бо пливе на хмарі,
Але інших до походу приєднало життя:
Той віршує, той малює, той грає на гітарі.
Так і досі я блукаю у тім райськім саду,
Загубив початок шляху, геть забув причину,
Та буває аж зрадію, як відчую, що йду
Красним лугом разом з другом по зелену ліщину я! Поділитись сторінкою: 
| |
