Ой, жалiлася верба, як ненька...

Ой жалілася верба до козаченька,
тай тулилася журба, як ненька,
що забрали вороги погані
у ясир-полон його кохану...

Соколом кричить у полі вітер
тай пожухли в полі квіти
від плачу нещасних полонянок,
б'є крилами воля наостанок...

В кайданах ведуть у Дикім Полем
бусурмани християн в неволю,
розлучивши долі доньки й мати,
християнські душі продавати...

Ой молився в полі козаченько:
Україна, Матір Божа-ненько!
Дай же сили від Дніпра-Славути
розірвати полонянські пути!

Дай мені ти Господи наснагу -
знову я зберу свою ватагу,
налечу на клятих бусурманів
В Дикім полі з неба соколами...

Розрубаю з горем долі злуку,
кров'ю напою свою шаблюку,
вкриються кровавою росою,
ковилі з зеленною травою...

Наскочивши в табір рано-вранці,
козаки спасли з полону бранців...
Глянувши коханій ніжно в очі -
уклонився земно козаченько ночі...

Ой, журилась в небі Божа матір -
бусурман розбивши в полі раті,
на кургані під небесні шати
козака поклала куля спати...

Ой жалілася верба до казаченька,
тай тулилася журба, як ненька,
плакала над козаком кохана
тай журився в полі сивий ранок...

Відтоді горить завше калина,
про кохання ніжна пісня лине,
і клекоче на небі орлами
Україна славними синами...
.

© Copyright: Юджин Папуша, 2006
Свидетельство о публикации №1604191731
http://www.stihi.ru/poems/2006/04/19-1731.html

Поділитись сторінкою: