| |
"Дивіться!
А цей таки визнав, що боїться смерті", -
Показав на мене пальцем один розумаха
З нетиповим блиском в очах.
Зрештою, то могли бути скельця.
Останнім часом мене люблять
Публічно запитувати про найінтимніше:
Наприклад, який мій найтяжчий гріх?
Що мені снилося із середи на п'ятницю?
Чи подобається мені найвище керівництво країни?
Чи хотів би я бути сумлінням нації?
І чого я боюся?
Відповідаю переважно так, як можу.
Коли розмова при чарці або з похмілля,
То значно відвертіше.
Коли на тверезу голову -
То вигадливіше й химерніше переважно.
Того разу я сказав,
Що боюся смерті близьких людей.
Головним чином від нещасного випадку.
Хоч насправді наше життя довге,
Ніби пісня про Довбуша,
І смерть мусить сприйматися, ніби розв'язка,
Давно очікувана через те, що стомлюєшся співати.
Але в цитуванні найважливіше -
Це своєчасно поставити крапку, про що
Розумаха знає ще від батьків-наставників.
І поставивши крапку де хоче,
Самостверджується, як може.
"Він визнав!
Дивіться всі на його страх!"
Так, я справді не боюся сказати, чого я боюся.
Так, я справді боюся нічних телефонних дзвінків
Та е-мейлів із записом sad news у суб'єкті.
Дивіться всі на мій страх: от, як я боюся.
В усьому ж іншому це просто пісня,
Довга прекрасна пісня про шлях до прірви
Чи, скажімо, не менш прекрасна – про кулю в потилиці. Поділитись сторінкою: 
| |
