| |
Кохана, не кажіть про почуття,
Душі моєї холодно безмежно...
Так обрій Сонце поглинає в небуття,
Так догора усе беззастережно...
Але я плину в почуття свої,
Вбираю міражі, минулі мрії...
Так в морі тонуть хмари-кораблі,
Зламавши щогли і крила надії...
За те, що вже нам - не допомогти,
Нехай душа вас більше не картає,
Хай не сягнули ми удвох мети -
Кохання все ж в ночі, як Місяць сяє...
Як Ви прекрасна, хоч і вдалині
Де Ніч вас тішить лагідно зірками...
Прикривши Місяць хмари-пелюстки,
Згори нам в душу крапають сльозами...
І я до Вас на крилах би летів,
Та Океан Любові так тримає,
Що розчиняюсь в ньому поготів,
Що серце, наче Сонце, остигає...
Я - океан, Ви - відображення в мені...
А серце хвилі-спогади гортає...
Так океан вночі весь сяє у вогні,
Коли ніч Місяць радо зустрічає...
Хай океан в полоні буйних хвиль,
Та неосяжна в глибині - Безмовність...
Не прикладайте, люба, більш зусиль -
Розлука з вами - болісна жертовність...
Кохана, не кажіть про почуття,
Любов – завжди, завжди подруга суму,
Нехай в житті усе чуття згора,
Але минуле гріє м'яко думу...
Як сонце в небі палить кораблі,
Війнув крилами в небі золотаво,
Так ми, упавши у вогонь чуттів,
Горимо в небі іскрами яскраво...
І осінь нам теплом у каганці
Багряним золотом на сині
Навіє день за днем у ланцюжці
Вогня душі, душі в ультрамарині... Поділитись сторінкою: 
| |
