Інтродукція

І вітер віє від століть, крилатий, вільний і неспинний,
І вчить свободи, туги вчить і за чимсь незнаним і нестримним.
І повторяє нам, прибитим, у зривах страчених намарне,
Що вже ніяк життя спинити і що життя – це не казарма.
Води живого срібла повні, сплять криниці ласки,
Криниці ласки вічної, що мурів цих діткнулась.
Вже більше літ хода їх не вбирає в лавр поразки,
Ні форуму марнот не будить метушливий галас.

В цистерні ночі миються майбутні зорі ранку,
Погруддя сонця з гриви полум'ям в музеї ночі.
Вже іній літ сріблить руїни. Мов по ланці ланку,
Повільний вітер пхає хмари й цвілі час хлюпоче.
Плече в плече заплівшись тісно, йдуть кущі глодини,
Джерела зелені із надр земних, де клекотало
Хвильне життя базарів, де роїлися хвилини.
На цвинтар золотих монархій хмари тінь упала.

Княжна екстази – ніч веде слова камінним гаєм
Між лаври, де з листків пливе музика таємниче
І соловейко, брат зорі, про смерть сестри співає.
Трагічний вітер на порожній сцені світу кличе.
Де мармуровий кінь із гриви молоком застиглим
Іржанням тужним надаремне будить дальні Трої.
З очей героїв зерно дзьобають бездушні щиглі.
Заходить Зорелев за тінь епохи золотої...

Поділитись сторінкою: