На головну сторінку
Дізнатися більше

Агатангел Юхимович Кримський



КРИМСЬКІ

Кримський Юхим, батько Агатангела К.

Кримський Агатангел, син Юхима К.



Перейти до списку пісень >>

Дати життя: 15.01.1871 - 25.01.1942
Місце народження: м. Володимир-Волинський (тепер Волинська область)

Біографія


УРЕС (Укр.рад.енц.сл.:)


КРИМСЬКИЙ Агатангел Юхимович (15.І 1871, м. Володимир-Волинський, тепер Волин. обл.— 25.І 1942) — видатний укр. рад. вчений-філолог, сходознавець, письменник, акад. АН УРСР (з 1919), засл. діяч науки УРСР (з 1940).

Автор праць з семітології, історії ісламу, історії та л-ри арабів, персів, турків, досліджень про "Хамасу", Павла Халебського тощо.

Вивчав укр. фольклор, літ-ру, мову ("Українська граматика" 2 тт., 1907―08; "Давньокиївський говір", 1906; "Нариси з історії української мови...", 1922; у співавт. з О. Шахматовим тощо).

Поетичний доробок К. зібраний в основному у зб. "Пальмове гілля" (3 кн., 1901, 1908, 1922).

Йому належать також зб. оповідань "Повістки й ескізи з українського життя" (1890—94), "Бейрутські оповідання" (1906).

З повісті "Андрій Лаговський" надрук. (1905) лише дві частини.

К. відомий також багатьма худож. перекладами з араб., перс., тур. та ін. мов.



УРЕ (Укр.рад.енц.:)

КРИМСЬКИЙ Агатангел Юхимович [3 (15).I 1871, м. Володимир-Волинський, тепер Волин. обл.— 25.1 1942, м. Кустанай] — укр. рад. учений, сходознавець, славіст і письменник, акад. АН УРСР (з 1919), засл. діяч науки УРСР (з 1940).

Закінчив Колегію Павла Галагана в Києві (1889), Лазаревський ін-т сx. мов у Москві (1892), Моск. ун-т (1896).

У 1896—98 перебував у наук. відрядженні в Сірії та Лівані.

У 1898—1918 викладав араб., перську й тур. мови та л-ри в Лазаревському ін-ті сx. мов (з 1900 — професор). За цей час написав капітальні праці з історії та л-ри арабів, персів, турків та ін. народів Близького й Серед. Сходу, історії мусульманства, історії семітських мов тощо, навч. посібники з орієнталістики.

Опублікував понад 500 статей з історії, мов, л-р, етнографії народів Близького й Серед. Сходу в рос. енциклопедіях.

Чимало праць К. із сходознавства перекладено багатьма мовами світу.

Значну увагу приділяв і вивченню сx.-слов'ян. мов — рос, укр. та білоруської. Йому належать дослідження з укр. граматики, лексикології й лексикографії, діалектології, правопису, укр. літературознавства, фольклористики й етнографії. Автор праць:

"Українська граматика" (т. 1—2, 1907—08),

"Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам'ятників староукраїнщини XI—XVIII вв." (1922; у співавт. з О. О. Шахматовим),

у співавт. з К. Михальчуком склав "Програму для збирання особливостей малоруських говорів" (1910).


У л-рі виступив уперше 1889 як поет.

Його поетичні твори увійшли в основному до збірок "Пальмове гілля" (кн. 1—3, 1901, 1908, 1922), оповідання — до збірок "Повістки і ескізи з українського життя" (1895) та "Бейрутські оповідання" (1906).

З повісті "Андрій Лаговський" за життя К. надруковано (1905) дві частини, повністю твір опубл. 1972.

Визначне місце в творчості К. займають мотиви й переспіви сx. авторів.

Зробив багато худож. перекладів з араб., перської, тур., англ., франц., нім. та ін. мов.


К. підтримував дружні стосунки з І. Франком, М. Коцюбинським, Лесею Українкою.


Гаряче вітав Велику Жовтн. соціа-лістич. революцію. З 1918 жив у Києві.

Був одним з організаторів АН УРСР, до 1928 — її неодмінним секретарем.

З 1921 до 1929 був директором Ін-ту укр. наук. мови (тепер Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні), одночасно (з 1918, з перервами) — професор Київ. ун-ту.

За рад. часу написав численні праці з сходознавства, укр. мови, л-ри й етнографії, брав участь у підготовці словників, укр. правопису.

Деякі погляди К. щодо походження й історії укр. мови застаріли, їх було творчо переглянуто з урахуванням усього його наук. доробку.

Цінна наук. б-ка К. зберігається в Центр. наук. бібліотеці АН УРСР у Києві.

Нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора.


Тв.:

Твори, т. 1—5. К.. 1972—73;

История мусульманства, ч. 1—3. М., 1903—12;

До історії вищої освіти у арабів та дещо про Арабську Академію Наук. К., 1928 [у співавт.];

Звиногородщина з погляду етнографічного та діалектологічного, ч. 1. К., 1928;

История новой арабской литературы. XIX — начало XX века. М., 1971.


Літ.:

Крачковский И. Академик АН УССР А.Е. Крымский. "Известия АН СССР. Отделение литературы и языка", 1941, № 3;

Попов П.М. Академік А.Ю. Кримський як дослідник народної поетичної творчості. "Народна творчість та етнографія", 1961, № 3;

Гурницький К.І. Кримський як історик. К., 1971;

А.Ю. Кримський — україніст і орієнталіст. К., 1974;

Скокан К.І., Деркач Н.П. [та ін.]. А.Ю. Кримський. Бібліографічний покажчик. К., 1972.

І.К. Білодід.



ЕУ (Енц.укр-ва:)


Кримський Агатангел (1871—1941), визначний укр. орієнталіст, письменник (псевд. А. Хванько), історик укр. мови й літератури, дослідник фолкльору, д. чл. ВУАН і НТШ.

Родом з Володимира Волинського.

Сер. освіту дістав в Колегії П. Ґалаґана, вищу на Іст.-Філол. фак. Моск. Ун-ту та в Лазаревському Ін-ті Сх. Мов у Москві, в якому був з 1898 р. доц., з 1900 до 1918 проф. араб. філології й іст. Сходу; в 1896—98 студіював у Сирії.

1918 р. повернувся до Києва, де став одним з організаторів ВУАН і її першим неодмінним секретарем, фактично керівником, поклавши багато зусиль для розбудови ВУАН і особливо її Іст.-Філол. Відділу; 1929 р., на вимогу сов. влади, відійшов з цього посту.

Як орієнталіст К. є автором цінних праць з ісляму, іст. та літератури арабів, турків і персів, м. ін. "Істория мусульманства" (1904—12), "История арабов и арабской литературы светской и духовной" (1911—12), "Історія Персії та її письменства" (1923), "Хафиз та його пісні" (1924), "Перський театр" (1925), "Історія Туреччини та її письменства", 4 тт. (1924—27, рос. вид. 1910—16).

До студій з історії укр. мови К. спонукали виступи Соболевського. К. поставив своїм завданням розбити погляд Соболевського про рос., а не укр. характер мови давнього Києва. Свої докази він будував однобічно тільки на пильному, але не завжди критичному вивченні староукр. текстів. Так постали три його полемічні ст.-розвідки "Филология и погодинская гипотеза" (1904), "Непевні критерії для діялектологічної клясифікації староруських рукописів" (1906). "Древнекиевский говор", а далі іст. "Украинская грамматика" (1907, незакінчена). Пізніше К. підсумував свої погляди в ст. "Укр. мова, звідки вона взялася і як вона розвивалася", вміщеній у "Нарисах з історії укр. мови" Шахматова і К. (1922), де також додав важливу хрестоматію староукр. текстів. Спільно з Михальчуком К. видав велику "Программу для собирания особенностей малорусских говоров". К. брав активну участь в упорядкуванні укр. літ. мови й правопису, гостро виступаючи проти гал. правописної традиції, був ред. першого тому "Акад. словника" (1924).

Як письм. К. відомий своїми поезіями на орієнтальні теми — три збірки "Пальмове гілля" (1901, 1908, 1922), романом "Андрій Лаговський" (1895-1905), крім того, зб. "Повістки й ескізи з укр. життя" (1895), "Бейрутські оповідання" (1906) й ін.; переклади з араб. і перської мов.

К. належить чимало праць з літературознавства, серед них "Розвідки, статті й замітки" (1928), спільно з А. Левченком "Знадоби для життєпису С. Руданського" (1926), і "Нові знадоби для життєпису С. Руданського" (1929).



ШС (Шевч.сл.:)


КРИМСЬКИЙ Агатангел Юхимович (15.І 1871 — 25.1 1942) — укр. рад. учений-філолог, сходознавець, історик, письменник і перекладач, акад. АН УРСР (з 1919).

Праці з семітології, історії ісламу, історії арабів, персів і турків та їхніх л-р.

Досліджував укр. фольклор, літ-ру, мову.

Був активним популяризатором творчості Шевченка. Йому належать праці

"Народна пам'ять про Шевченка" (1891; публікація нар. пісень про Шевченка),

"Народні легенди про Шевченка — і пісня про "Шевченка"" (1928).

Опублікував у періодич. виданнях кілька статей і критичних відгуків на праці про Шевченка.

На деяких із них позначилося дещо обмежене розуміння спадщини поета.

Про Шевченка писав у листах до К. Станіславського та А. Чехова.

Надіслав "Кобзар" у дарунок інд. письменникові Рабіндранату Тагору.


http://uk.wikipedia.org (Вікіпедія:)



1924

Історія Туреччини. Київ. Українська Академія наук. Збірник історико-філологічного відділу. № 10. 1924.


X. Слов'янський характер Туреччини XVI в.


Оглядаючи султанування Баєзіда І Блискавичного, Мюрада II та Мехеммеда II Завойовника, ми мали нагоду зазначити, що через династичні зв'язки османських султанів із сербськими володарями (османськими васалами) та ще більше через яничарське військо, навербоване із слов'ян, і через масовий перехід вельможних слов'ян на мусульманство — Османська держава сильно послов'янщилася в своїх найвищих або в найвпливовіших верствах.


Перевага сербської мови.

"Мюльбахський студент"-бранець 1438 р. підкреслював у своїх записках зовсім не турецький характер столиці — Адріянополя за часів Мюрада II (1421-1451) і перевагу сербської мови при дворі самого султана, де достойники, хоч віра їхня була вже не християнська, а мусульманська, не переставали балакати своєю рідною мовою.

За Мехеммеда II (1451―1481), відколи сербо-боснійські землі геть до краю позливалися з Османською державою, сербська мова служила вже не тільки для щоденної усної двірської обихідки в новій столиці — Царгороді, ба широко вживалася й листовно (так само, правда, як і грецька) в офіційних дипломатичних паперах міжнароднього характеру, і не одна дипломатична грамота султана-Завойовника починається заїзженою формулою:


"Од великога государа і великога амире султана Мехмедъ-бега".


Продовження слов'янщення за Сулеймана І Пишного.

Цей процес слов'янщення турецької держави не припинявсь і під час апогею турецької слави, за наймогутнішого з усіх султанів — Сулеймана І Пишного (1520-1566).


Відомий історик-політик XVI в. єп. Паоло Джовіо (народ. 1483), писавши 1526 р. свій трактат про Московію, між иншим завважив:

"Московити говорять мовою іллірською (= слов'янською), так само як словінці, далмати, чехи, поляки і литовці (= Литовська Русь).

Вважають, що ця мова розповсюднена далеко більше, ніж усі инші, бо і в Царгороді при дворі османів говорять нею (Ottomanorum in aula familiaris est), і недавно ще в Єгипті у мемфіських султанів та лицарів-мамлюків чулася вона залюбки (haud ingratis auribus audie.-batur)".


Ці слова про слов'янську мову у турків кинув тут Паоло Джовіо лиш побіжно; а літ за п'ятеро, як склав він для імператора Карла V свій старанний нарис турецької історії (1531), то додав до нього й окремий трактат про турецьке військо, і там написав от що:

"При султановому дворі [=Сулеймана Пишного] — різні мови в ходу: турецька — мова володаря, арабська — що нею написано турецький закон-Коран; третє місце займає мова слов'янська (sclavonica): нею, як найбільше відомою, говорять яничари; четверте місце має мова грецька, що нею балакають міщани Царгорода та инших міст цілої Греччини".


Старці-кобзарі про перемоги мусульман над ґяурами.

Не треба, одначе, із остатніх слів Паола Джовія висновувати, ніби мовою царгородського простолюддя була сама грецька.

Ні, поляк Стрийковський 1574 р. на власні вуха чув, як ото й на вулицях і в харчевнях Царгорода убогі співці (=кобзарі) виспівують — на велику втіху для простого люду — сербські пісні про славні дії турецького війська, про перемоги хоробрих мусульман над ґяурами-християнами.


"Kronika" Мац. Стрийковського вийшла в світ у Кролевці (Кенігсберзі) 1582 р., але М. Малиновський дав загальноприступне її видання в Варшаві 1846; див. т. І, передмову самого Стрийковського, ст. XXXIII—XXXIV.

Варто зацитувати Стрийковського власними його словами:

"Я сам до того приглядавсь і на власні вуха наслухавсь, що... в Туреччині на вулицях і на базарах, на громадських ринках, співають про подвиги хоробрих людей складними віршами, приграваючи собі на скрипках (przy skrzypicach), які ми звемо сербськими, на лютнях, кобзах та гарфах, з великою втіхою для простого люду (ludu pospolitego), що слухає про високі діяння князів та лицарів.

У турків про найменшу сутичку і бій з християнами зараз люди, які за те здобувають утримання з султанської скарбниці (ludzie na to z skarbu cesarskiego opatrzeni), складають пісні.

Отак і при мені в Царгороді, як одібрано було 1574 року од еспанців Тунис і Ґолету в Африці, то скрізь по вулицях, караван-сараях, харчевнях (domach gościnnych) турецькою і слов'янською мовою убогі (=старці-кобзарі) крикливим голосом співали гарних пісень про те, як мужно робили штурм яничари і як ясно виблиснули паші, санджаки, чауші та спагії".

Посольський щоденник Ласького, під заголовком "Actio Hieronymi Laszky apud Turcarn, nomine regis Ioannis [Zapolya]" видано у Беля в "Apparatus ad historiam Hungariae" (Позн. 1753) та в усезбірці Катони (Пешт 1779-1797), т. XX, ст. 260-332.


Любити своїх земляків більше, ніж инших?

1527—1528 рр. приїхав до Порти посол од семигородського анти-австрійського претендента Йоана Запольї, поляк Єронім Ласький. Слов'яни-везіри і поляк Ласький любісінько розуміли один одного, та й дарма що везіри взагалі поводилися бундючно, все ж із уст Мустафи-паші, босняка, видерлися слова: "Будь-що-будь, ми з тобою — того самого роду: ти — лях, я — босняк. Любити своїх земляків більше, ніж инших — хіба ж це не річ природна?"3. Цей поляк Єр. Ласький приїздив 1539 та 1540 р. ще й як посол од Австрії, од Фердинанда І Габсбурга.

Взагалі Австрія, вважаючи на тую силу, яку слов'янщина мала при турецькому дворі, виряжала тоді до Туреччини побільше таких послів, що й сами були слов'яни. Отак од Фердинанда І Габсбурга їздили посли: Іван Гоберданець (1528), Николиця Юришич (1529, 1530―1531), Йосип Ламберг (1530—1531), Єронім і його син Веспасіян — із Задара (1533, 1534), Іван Барзиця (1536), Сіґізмунд Герберштайн (1541), Антін Вранчич (Verantius 1553) — все або далматинці, або словінці. Тії посланці могли вести пересправи з османськими достойниками мовою, спільною для однієї й другої сторони, рідною своєю слов'янською.


Сулейманові Пишному слов'янська мова не чужа.

Та й самому султанові Сулейманові Пишному, що — до речі нагадати — везіром був у нього сербохорват Рустем-паша, а люба дружина — українка-попівна Роксолана, слов'янська мова була не чужа: "La quale egli stima molto et intende alquanto" = "Її він дуже шанує і так чи йнак розуміє", — свідчить про це один італієць XVI в. (з невольників), який знав, що із своїми слов'янськими офіцерами султан Сулейман Пишний може балакати по їхньому рідному.

Одного разу це вийшло дуже на користь австрійському послові імператора Фердинанда І Габсбурга, відомому Сіґізмундові Герберштайнові. Герберштайн (1486-1566), найбільше вславлений своєю книгою про Московію (1-е вид. в Відні 1549), був родом вельможний словінець із Крайни, — в кожнім разі словінська мова була для нього рідна з дитинячих літ. Про своє посольство до Туреччини він теж склав доповідь (видав Ковачич: Ungedrückte Stücke, ст. 259 і д.).

Герберштайн 1541 р. здобув авдієнцію в султана Сулеймана Пишного. Султан сидів, старий Герберштайн наблизивсь до нього, та й, щоб поцілувати падишаха в руку, хтів був нахилитися; але пароксизм ревматичного болю в крижах не дав йому цього зробити. "Та допоможи ж мені, ради Бога!" — вдавсь він по-словінськи до Рустема-паші; тільки ж той ані поворухнувсь. Тоді султан Сулейман Пишний, що так само зрозумів словінську Герберштайнову мову, сам підніс свою руку з колін та й простяг її до посла.


Міцний політичний вплив сербів, надто сербо-хорватів.

Звичайно, що тая пошана, яку мав для слов'янської (тісніш — сербської) мови султанський двір за часів Сулеймана Пишного, не могла зникнути й після його смерти, бо політичний вплив сербів, надто ж сербів-босняків, не переставав бути міцним:


"Аж дивно, що пошану й багацтво мають у нас самі арнаути та босняки, а сини

Пророка Божого, володарю наш, цілий вік свій живуть принижені!"


— нарікає в своїй сатирі поет Вейсій (помер 1628), звертаючись до тодішнього султана.


При тур. султанському дворі улюблена мова слов'янська.

І близько того самого часу відомий знавець сходу гольштинець Адам Олеарій, що їздив через Московію до Персії 1636-1639 рр., зазначає:

"Отак як при перському дворі (в Іспагані) полюбляють мову турецьку, так само при турецькому султанському дворі (в Царгороді) улюблена мова — слов'янська, при індійському могольському — перська"5.



XI. Українські невільники в Туреччині.


Українські невільники в Туреччині, що привозилися з кримської Кафи.

Кримські татари-людолови — з кінця XV в. бич для України.

Козаки в XVI в. стають плотом проти хижацьких татарських наскоків;

кн. Дмитро Байда-Вишневецький і первопочаток Запорозької Січи, в 1550-х рр.;

малохристиянський характер козацтва в XVI в.

Картина татарського нашестя на Вкраїну (за Оржельським XVI в.);

як одганяли полонених українців до Криму і продавали в Кафі (за Михайлом Литвином).

Тяжка доля українських невільників у Туреччині; "каторги".

Нащо кастрували гарненьких хлопців?

Нелихе становище невільниць-українок;

кобзарський епічний тип Марусі Богуславки.

Слова Михайла Литвина про українських бранок, одружених із значними турками.


Той слов'янський елемент, за який досі йшла мова і яким рясніло військо та двір Сулеймана Пишного, то був елемент переважно балканський, тісніш — сербський чи, там, сербо-хорватський. Та густо-рясно було в Туреччині ще й иншого слов'янського люду: українського, а саме — серед невільників.


Невільниками-українцями Туреччина аж кишіла.


Деяку, невеличку їх частину добували безпосередньо сами ж таки турки-османи, бо й османам не важко було чинити задля "ясира" наскоки на Поділля з Галичиною та на Волинь — або через турецько-васальну Молдавщину, або з чорноморських турецьких твердинь (Очаків, Аккермен на Дністрі, Кілія); в кожній з цих твердинь перебувала турецька залога, а коло них тулилися купецькі турецькі осади, де, поруч инших торгових оборудок, люди завсіди охочі були поторгувати й невільниками — чи то покупити їх, чи то продати.

Але хто найбільше постачав для Туреччини українських бранців-невольників, так се не сами османи, а васальний туркам Крим (по-українськи Перекоп) з його хижою татарською людністю. Там, у васальному Кримському ханстві, османи теж мали своє власнеє місто з османською залогою: одібрану од ґенуезців їхню кримську факторію Кафу (Теодосію). Отая Кафа й була найважнішим складочним невільничим базаром; в ній раз у раз знаходилося на продаж тисяч з тридцятеро голів людського товару, що його туди приганяли кримські татари.


Татари вперше з'явилися в Криму в XIII столітті, тоді як одбувавсь великий монгольський рух грізного Джинґіз-хана, або точніш, його нащадків (Батий із своєю Золотою, чи Кипчакською ордою). Тільки ж окремої кримської держави ще тоді не було. Як відомо, Кримське ханство, з васальною для Литви династією Ґіреїв, заснувалося за Витовтовою допомогою допіру в XV столітті, бл. 1420 р., літ двадцятеро після руїнного Тімурового нашестя на Золоту орду.

Ми знаємо, що перші п'ятдесять років свого існування Кримське ханство не було бичем для своїх християн-сусідів, не так як Туреччина. Ба й навпаки: в антиосманському Луцькому з'їзді європейських володарів 1429 р. брав участь і кримський хан; а в кінці XV в. польські політики, отакі як історик Длуґош, вважали кримського хана за вартовика для української колонізації, казали, що не хто ж, як він, охороняє спокій українських земель; знов же й инші християни, ґенуезці, які тоді ще володіли на кримській морській бережині низкою факторій (Кафа-Теодосія була тоді ще ґенуезька), мали з Кримським ханством тісненькі відносини і навіть уплутувалися до внутрішніх справ у ханстві, приміром підпираючи то того, то иншого з міжусобних претендентів.

Все переінакшилося з 1475 р., відколи турецький флот Мехеммеда II Завойовника підбив для османів ґенуезькі факторії в Криму, з Кафою-Теодосією включно, а після того посадовив для татарів на кримському ("перекопському") престолі завзятого Менґлі-Ґірея як турецького васала (1478—1515).

Ми бачили, що Менґлі-Ґірей поширив свою владу геть поза Крим: на заході — нашими чорноморськими степами він панував аж до Басарабії, на сході — в кавказьких краях, в північній Черкещині. Давніший бич для України-Русі, Золоту орду, Менґлі-Ґірей знищив 1502 р., та ще перед тим сам устиг зробитися лютим ворогом для нашої землі: за чотирі роки після Менґлі-Ґіреєвого запанування розпочинається од перекопських татар ера систематичних хронічних спустошливих забігів на українські краї. Часто татари чинили свої наскоки за наказом турецким.

Польські історики висловлюються, що "турок держав Кримську орду напоготові, як мисливець держить у своїх руках напоготові...


Не знайшли пісні, але самі маєте текст чи аудіо? Додавайте її сюди або надсилайте на емейл!
Таким чином ви долучитеся до розвитку сайту та поділитеся улюбленим текстом з іншими!


Дані додано:  25.06.2008
Відредаґовано: 29.01.2009
Переглядів: 15564



  Виправлення та доповнення     ПРАВИЛА!     ДЕ СКАЧАТИ mp3 ?!
[cховати]
14. Ибраим (гість) 28.02.2011 18:34    
Спасибо за ссылку Don-as
+1/0

13. Ибраим (гість) 28.02.2011 18:31    
Сукаааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа Где найти єтот ебаній стих
0/0

12. viki (гість) 19.02.2011 22:37    
Спасибо за ссылочку .Вы мне очень помогли!
+1/0

11. Don-AS (гість) 10.02.2011 23:06    
dela ты птава спс...http://www.osvitadon61.com.ua/biblioteka/uchebnik/content/tema_46.htm
ссылка на "Святе кохання"
0/0

10. Дела (гість) 27.01.2011 01:15    
Долой бюрократию. Ищите и найдете. В Инете. Шо за занудные тупые зазывашки "Идите в библиотеку"? Сами и ступайте, потратьте полдня и моток нервов на это. Пожалуйста!
0/0

9. Ирина (гість) 26.01.2011 11:42    
Ходите в библиотеки!!!
Думаю моя ссылка вам понравится
0/0

8. Ирина (гість) 26.01.2011 11:40    
http://folder.rk.ua/21534949
0/0

7. dela (гість) 25.01.2011 22:27    
http://www.osvitadon61.com.ua/biblioteka/uchebnik/content/tema_46.htm
ссыль на "Святе кохання"
0/0

6. Ilya (гість) 23.01.2011 16:51    
В библиотеке
0/0

5. mariroshen (гість) 17.01.2011 10:23    
святе кохання
0/0

4. assassins (гість) 01.03.2010 20:21    
где найти
0/0

3. dimon (гість) 16.02.2010 13:40    
полностью согласен
0/0

2. VITA (гість) 22.01.2010 17:22    
Святе кохання! Де знайти?
0/0

1. BTN4ik (гість) 12.10.2009 19:51    
Тупые сайты ни один мне не подходит!
0/0



  Адреса цієї сторінки: https://www.pisni.org.ua/persons/879.html

 ВХІД
Е-мейл: 
Пароль: 
  Забули пароль?
  
  ПІДПИШІТЬСЯ! ГРУПИ У СОЦМЕРЕЖАХ
FB