На головну сторінку

Інформаційний бюлетень ІКААПУ Інформ. № 6 (66) 2006


ІКААПУ Інформ

Інформаційно-аналітично-координаційне Агентство Авторської Пісні України

Інформаційний бюлетень

№6(66) 2006 рік


Упорядник:

Петро Картавий 40034 м.Суми, вул. Інтернаціоналістів, 22, кв.376

тел.дом. (0542) 606-310 E-mail: p_karta@mail.ru



---------------------

Зміст:

ПОВІДОМЛЕННЯ ВІД БАРДІВ ТА ПРИХИЛЬНИКІВ АВТОРСЬКОЇ ПІСНІ

Москва – Дмитро Павлович Соколов

Київ – Олександр Музика

Суми – Петро Картавий: «СРІБНІ СТРУНИ» на «БЕРЕГах» «МОДУСної» Росі

Черкаси – Костянтин Павляк

Суми – Наталка Смертяк, Валерія Олійник, Олександр Сорокін, Михайло Паламаренко

Мікрофон у вишиванці (Всеукраїнський фестиваль патріотичної та бардівської пісні імені Романа Шухевича)

РУБРИКА: ЗВ’ЯЗОК ПОКОЛІНЬ

Оксана Пахльовська

Гея: смерть і воскресіння («Смерть землі. Великий Голод в Україні 1932-33 рр.»)

Росія – небезпечна (Про книгу «Опасная Россия. Традиции самовластья сегодня»)

Вірші Оксани Пахльовської із збірки «Долина храмів»




---------------------

Новини одним рядком:

1 червня – літературно-музичний салон, С.Наумов (Норильськ), О.Рубанський (Київ) «Земля мне видится единой»

18 червня – фестиваль кобзарського мистецтва «Вересаєве свято» у Сокиринцях на Чернігівщині

21 червня – концерт Олександра Короля, Сергія Мартинюка «Солнцестояние» у Київському будинку актора

23-25 червня – 11-й фестиваль «Лісова фієста» у лісі біля Боярки http://www.fiesta-fest.by.ru/

23-25 червня – фестиваль «Время Визбора» у таборі «Берізка», зупинка електрички «Будинок відпочинку» за Змієвом

30 червня – Сергій Джигурда виконує пісні Володимира Висоцького у Київському будинку актора



---------------------

ПОВІДОМЛЕННЯ ВІД БАРДІВ ТА ПРИХИЛЬНИКІВ АВТОРСЬКОЇ ПІСНІ


Москва – Дмитро Павлович Соколов

СПАСИБО, Петр Васильевич!

Как обычно, получив, пытаюсь прочитать новости, размышления и прочие материалы.

Думаю, что Вы помещаете все материалы на языке, получаемого оригинала.

Но, опять же, как обычно, всё начинается с простой трудности – ну, не знаю я украинского... Выучил бы – да ни времени, ни сил...

Не посоветуете ли, где (или у кого) найти хотя бы программу-переводчик? Хоть там и могут получаться странные переводы, но я по контексту понимал бы хотя бы суть...

Пробовал найти советчика в Москве, но как-то никто не умеет мне помочь.

Снова и снова восхищаюсь Вашим деловым упорством в этой нужнейшей информационной работе.

А вот у меня на такое уже, видимо, рук не хватает. Понимаю, что неправильно. Но вот ограничиваться приходится только сбором, проверкой и публикацией во Всемирной Бардафише всего лишь "сообщений о намерениях". Конечно, хотелось бы, чтобы кто-либо присоединился к этой работе и помог в работе над другими "страницами" – о жизни клубов песни и других родственных "досуговых объединений", о том, как и с какими результатами проходят многочисленные фестивали АП, конкурсы песни, творческие встречи и концерты и т.п. мероприятия.

То есть – именно то, что есть в Ваших Бюллетенях.

Уже два года выходящий (6 номеров в год) журнал "Люди и Песни" (сначала даже имевший подзаголовок "Журнал об авторской песне и городском романсе", сейчас просто без этого обходящийся), на 64 с. пишет об авторах, исполнителях, о событиях. Понемногу обретает и "широту охвата" территорий, где проходят разные мероприятия, связанные с поэтической песней и клубами песни, и сильно расширил зону своего распространения. Тираж достиг 20 тысяч экз. Работает его сайт – http://www.ludi-pesni.ru , там есть аннотированные обзоры вышедших номеров, есть возможность подписки на электронную версию.

Объявлена подписка с почтовой пересылкой на бумажную версию (с приложением уже двух аудио-CD) в редакции (Москва, ул.Садовая-Кудринская, 11, ООО Издательство "Шанс +"; (495)-252-7093; e-mail: nik@shansplus.ru ). 6 номеров – 570 руб.

В пределах РФ можно подписаться на любом отделении Почты России по каталогу "Роспечать" – индекс 20492.

Назову ключевые (для меня!) материалы свежего, 10-го номера (март-апрель 2006).

О творчестве Любови Захарченко, Олега Медведева (Иркутск), Павла Фахртдинова (Электросталь Московской обл.), Александра Дулова.

Ирина Викторовна Алексеева, многолетний лидер и директор московского КСП и ЦАПа, рассказала об общественной премии за заслуги в области авторской песни "Благодарность", вручение которой состоялось уже второй раз.

Михаил Песин, автор, исполнитель и оргдеятель Нижегородского КСП – об истории АП в Нижнем.

Телеведущий и писатель Андрей Максимов беседует с Александром Мирзаяном о сути поэзии и песни.

Юрий Лорес – о так называемом "втором поколении" бардов.

О творчестве Лили и Володи Муромцевых, создавших поющую группу "Редкая Птица".

О живущих и творящих в Америке поэтах и авторах песен – Аркадии Дубинчике, Вячеславе Рутмане, Павле Шкарне.

Встречи с Булатом Окуджавой, впечатления от его песен и стихов вспомнил большой любитель песен и романсов, постоянный автор журнала Александр Майсюк.

Есть и анонсы фестивалей и других событий, и краткий обзор прошедших мероприятий (к сожалению, без подробностей).

Успехов!!! Димитрий П.Соколов.




Київ – Олександр Музика

До Черкасів не приїду, бо маю святкувати день народження Анюти. Але маю маленький сюрприз, про який писав у своєму ЖЖ (http://saund.livejournal.com) так:

Завтра, 3 июня, в светлый день 22-летия моей жены, на Украинском Радио пройдет передача о творчестве группы "Za Biкном" – в данный момент меня, Тани Сергийчук, Виктора Магомета и Андрея «Гамлета» Чезганова. Сие событие произойдет после выпуска новостей, который начнется в 12:30. Ввиду того, что Украинское Радио сняли с FM два месяца назад, найти его можно так: короткие волны – 68,3, укв – 67,51 или на матюгальнике (он же – брехунець, он же – радиоточка) – вроде первая кнопка.

Жду от тех, кто послушает, впечатлений. За сим откланиваюсь.




Суми – Петро Картавий

«СРІБНІ СТРУНИ» на «БЕРЕГах» «МОДУСної» Росі

З цікавістю їхав у Корсунь-Шевченківській район на фестиваль «Срібні струни», який останній раз відвідав у 2001 році, коли він ще проводився біля Черкас. Безпосередні організатори: Черкаська обласна асоціація творчої молоді (центр) «Модус» (керівник і генеральний директор фестивалю – Тетяна Киричук) та КАП «Берег» (керівник і арт-директор фестивалю – Тетяна Гайдар). Організаційну та фінансову підтримку забезпечили Черкаське обласне управління у справах сім’ї та молоді, спонсори, інші стуктури районного, обласного, державного рівня.

Фестиваль проходив на базі відпочинку центру «Модус» у красивому лісі на березі мальовничої Росі за селом Виграїв, що праворуч 132 кілометру траси Київ-Дніпропетровськ. Більшість приїжджих поселилася у триповерховому корпусі, а хто привіз намети, поставили їх у сусідньому таборі. Харчувалися всі в їдальні. Співали барди на концертному майданчику біля корпусу, там же горіло вогнище. Концерт у п’ятницю відкрив, як господар, автор із Корсунь-Шевченківського, а потім співали члени журі, запрошені гості та представники 17 міст, що прибули на фестиваль. До обіду в суботу в майстернях відібрали учасників конкурсу, а ввечері журі у складі киян Олександра Короля, Володимира Новикова, Стаса Тризубого, воронежця Віктора Байрака, донеччан Олексія Бешулі та Георгія Туніна визначило переможців.

Кілька слів про неготовність авторів, що пишуть авангардні пісні, вести діалог у майстернях з ортодоксом, який любить поезію. Після критики віршів барди відповідали, що виконані пісні раніше відзначалися на фестивалях, а це ще більше дратувало недовірливого опонента. Заспокоївся, коли заспівали йому реалістичні твори. Потрібно знати, що ортодоксія сильна самозакоханою впертістю, яку краще обходити культурологічними прийомами. Подіяло не словесне переконання, а демонстрація пісенних можливостей автора. Це не пристосування, а розширення зони спілкування несхожих осіб. В ортодоксів спектр відчуття звужений, тому вони несвідомо принижують імпровізаторів.

...

Любіть мене Любіть

Жебрацького рефрену

Собі я не прошу

Лиш хочу зрозуміть

Що спонукає нас

Виходити на сцену

Волати на весь світ

Любіть мене Любіть

(Олександр Смик)

На фестивалі мирно співіснували ті, хто співав українською та «мовні реформатори» з Донеччини, один із яких при знайомстві категорично запитав мене: «Почему говоришь на украинском языке». Відповів, що розмовляю рідною мовою. Хлопець не хотів сприймати, що українська для когось рідна, і запропонував переслати присутнім більше сотні статей про вторинність її походження. Ніхто не зацікавився пропозицією, а ми більше не розмовляли. Відзначився Володимир Новиков, коли у першому концерті перебив Сергія Калініченка реплікою: «Говори по-русски, мы тебя поймем». Даремно старався – «рекомендація» не збила промовця з української на «общедоступный».

* * *

Від холоду слів

німіє язик,

Гойдається маятник –

долю колише.

Вмирає іще ненароджений крик

І плаче по ньому

розбуджена тиша.

Хочу літати,

але не вмію,

Хочу співати,

але мовчу.

З пам’яті витру

імена і події,

І тільки

надію

у серці лишу…

(Володимир Шинкарук)

Після майстерень бажаючі поїхали до Корсунь-Шевченківського на екскурсію. Потім була вечеря на повітрі з козацькою кашею та пригощанням горілкою із сулії, цікавим виконанням пісень народним хором Виграївського будинку культури (директор Людмила Моренко), захоплюючими іграми для молоді та дітей, катанням на возах запряженими кіньми та урочисте відкриття фестивалю. Фольклорна програма органічно доповнила бардівські пісні і стала окрасою свята, такого раніше не бачив на фестивалях АП. Після конкурсу феєрверк нагадав усім, що цей фестиваль 10-й – ювілейний. Продовжили спів члени журі та гості, а далі барди жартували у «Чайхані», де хазяйнував В.Байрак.

Лауреатами фестивалю стали: дует Поліна Рясна – Інна Шевченко з Черкас, Сергій Калініченко з Корсунь-Шевченківського, Леся Рой із Переяслав-Хмельницького, Євгенія Торопова з Сум, Ольга Пошуруєва з Києва, Валентин Монастирський із Вінниці. Дипломанти – дует Олена Дєньга – Ольга Кремень, Наталя Кузьменко, Іван Слепинін – усі з Черкас, Сергій Буланий із Полтави, Василь Гарбуз і В’ячеслав Кошелєв – обидва з міста Комсомольськ. Із запрошених гостей запам’ятався виступ полтавчанки Наталки Тихонової (Селезень).

Між концертами спілкувався з Георгієм Туніним, Сергієм Буланим, Інною Дроздовою (Вінниця), Стасом Тризубим, з якими давно не бачився. На фестивалі познайомився з Костянтином Павляком (Черкаси), Людмилою Моренко, Лесею Рой, а з Сергієм Калініченко ще і відібрали його пісні до конкурсу, бо вимог і традицій КСП він не знав. Микола Передерищенко (Шалений) подарував компакт-диск «Останній шанс» з піснями, віршами і знімками міста Комсомольськ. Радий був побачитись із конотопчанами на чолі з Аллою Тимошиною, яка ще у 80-ті студенткою прийшла в клуб, організований мною у Сумах.

У неділю – заключний концерт, де виступили переможці, члени журі, гості, а потім було спільне фотографування та від’їзд. Організатори «Срібних струн» і всі, хто допомагав у проведенні фестивалю робили свою справу професійно, і заходи проходили спокійно, без напруги, за це їм щира подяка. Тетяна Киричук, для зручності приїжджих, планує перенести строки наступних «Срібних струн» на липень 2007 року, щоб барди не розривалися між кількома фестивалями. Удачі. До зустрічі.

Спогади завершить фрагмент із вірша харків’янина Олександра Бобошка, написаний немовби для цього затишного куточка. …

Тут і мертвий воскресне,

й одужає хворий.

Тут, п’янкого повітря набравши у груди,

Розпускаються квіти, добрішають люди.

Тут образливих слів не почуєш ніколи.

Тільки співи пташині лунають навколо,

Наче свят великодніх

величні акорди.

5-17 червня 2006 року




Черкаси – Костянтин Павляк

Доброго дня ! Я – Кость Павляк, виконував на першому фестивалі "Червона рута" в Чернівцях пісню "Там, на Лемківщині". Ось її текст :

Як часто я бачу вві сні украдені гори,

Котрі стережуть від мене прикордонні дозори,

Я там ніколи не був, й хтозна, чи буду коли,

Хоч ще півстоліття тому мої там батьки жили.

Приспів:

Там, на Лемківщині, наші місця святі,

Там, на Лемківщині, ще стоять наші хати,

Як ти, Лемківщино, живеш без нас в самоті,

Чи не зігнили – не зіржавіли хрести

На могилах дідів ?

І я ночами не сплю, мов сновида який,

Я знаю: мій шлях туди не буде легкий,

Бо там, де рівняють кордони – там щастя нема,

У нас різні закони, та єднакова тюрма.

Приспів:

Але там на Лемківщині...

Ми по світу розкидані, неначе жиди,

Хто дав вам право вершить нашу долю, наші "старші брати" ?

Сповиті гори туманом,

Хто ж нам їх верне ?

Я знаю, десь там, понад Сяном

Є ті, що чекають мене...

Текст пісні та супровідна стаття були надруковані у газеті "Наше Слово" , №21 (1714) , 1990 р.


Попросив пана Костянтина написати про себе і творчість


Що стосується поезії та пісні – творити почав, як тільки пішов до школи і виявив, що вірші пишуть люди. Щоправда, з тих, дуже ранніх творів, нічого не збереглося. А якби навіть що і збереглося, то це могло б бути цікавим лише через кілька тисяч років археологам.

Перші пісні почав писати в 6 класі, коли навчився грати на гітарі. Тексти писалися російською мовою – чогось тоді така була дивна тенденція. Українською став писати , вже перебуваючи в Черкасах.

Все суєта,

І день не кращий од ночі,

Вовче лико цвіте так само, як ружа.

І люди в містах

Здіймають в небо очі –

Чи не планується з погодою зрушень.

(1986-1987 р.)

Це було написано ще до розпаду СРСР. Старався вкласти максимум алегорії – щоб не запідозрили в антирадянській діяльності .

Сильним поштовхом до переходу на українську мову стало якось почуте інтерв’ю з Василем Жданкіним по "брехунцю", підсилене пізніше знайомством з Андрієм Морозом та Едуардом Драчем. Ситуація тоді була така, що все українське якось замовчувалося, тож до того моменту, поки я не побував на першій "Червоній руті", щиро гадав, що україномовних авторів-виконавців, крім мене, в Україні немає. Якось побачив по телевізору виступ Віктора Морозова з піснею "О, панно Інно…" – це було для мене відкриттям.

До Черкас брав участь у факультетській рок-групі "Дєті" разом з Олександром Кадєєвим ( пізніше – рок-гурт "Анемія", також дипломанти "Червоної Рути", але другої). Співали, як я вже казав, російською. Після закінчення універу доля закинула в Черкаси, став писати пісні на грані жанрів рок-музики та т.зв. "авторської", воно ж – "бардівської" пісні. Однією з перших таких україномовних творів стала "Пісня про гетьмана Мазепу" (якраз перед тим начитався щойноопублікованою поемою Сосюри про цього гетьмана).

Раз ! – Піді мною кінь,

Шабля вірна ізбоку,

Як трава-полин, як степова ковила

Я недолі син,

І хоч живий ще нівроку,

Я дивуюсь сам, що моя при мені голова.

Раз !- Цар Петро прийшов

З молодцями-стрільцями,

Запалала Січ

І Батурин горить.

Що ці нелюди роблять, Вкраїно, з твоїми синами!?-

Перестань усміхатись вві сні, пробудись хоч на мить!

Туди, де немає ні Бога, ні чорта, ні брата,

Кінь – мій єдиний товариш – мене вже несе!

Повір, я не прагнув тебе запродати,

Я тільки любив тебе, мила моя, над усе,

Як міг…

Потім, в період до і після Червоної Рути, як то кажуть, "понеслося". Пісні вилітали з-під пера зграями. "Пісня останнього джури", "Повій, вітре, в Україну.." і так далі. Написав ряд пісень на вірші класиків – Богдана Лепкого, Осипа Маковея , Василя Симоненка.

Брав участь у фестивалі ОБЕРІГ-90, ДЗВІН-90 (Канів, 22-23 травня , 1990, стадіон Магніт), багато різних концертів та заходів, а також мітингів у Черкасах та області, у концерті на стадіоні ДИНАМО в м. Київ під час голодування студентів ("революція на граніті") та й на самому, власне, граніті – для голодуючих.

У 1996 році беру участь у фестивалі "Крізь терни до зірок", м. Черкаси. Став дипломантом, отримав диплом за підписом пана Шпортька. В 1997 році став дипломантом Черкаського фестивалю авторської пісні "Срібні струни", котрий проводився на травневих святах в Дахнівці "на канаві", з піснею "Мій гетьман каже…":

Мій гетьман каже, що

Я уже здоровий,

Мій гетьман каже, що

Кінь у мене новий,

А те, що правої ноги нема –

То нічого,

Мій кінь мене пронесе

Крізь всі дороги.

Мій гетьман каже, що

Я уже нівроку,

Мій гетьман каже, що

У мене пильне око,

А те, що іншого ока нема –

То нічого,

Він дасть мені в поводирі

Джуру молодого.

Дике Поле,

Великий Луг, -

Всіяні кістками,

Зрошені сльозами,

Я ваш друг…..

Останній раз також у цьому році я брав участь у відбірковому турі "Червоної Рути". Слід сказати, що я брав участь у всіх до цього відбіркових турах "Червоної Рути", і з кожним роком він ставав все гіршим і гіршим – в плані "українськості", у порівнянні із першим фестивалем. Особливо не сподобався отой концерт на Майдані Незалежності, коли виступали "ТНМК" і ведучі всім нав’язували українську мову. Розумієте, в Чернівцях у 1989 році ніхто українську нікому не нав’язував – її всі вибрали добровільно.

В 1997 році також став переможцем (1 місце) Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні в м. Мелітополь "На Кам’яній Могилі". Фестиваль цей був перший і, здається, останній. Організатори трішки мали замало досвіду в організації, тож не звели кінців з кінцями у фінансах. Проте фест запам’ятався всім – і як я туди потрапив, і як проживав у наметі в заповіднику, і сама Кам’яна Могила вразила, і ще багато чого. Наприклад, виступав на одній сцені з Юрієм Лозою – це надихало більше за цінні призи і диплом. Слід сказати, що я переміг з україномовними текстами у російськомовному регіоні на фестивалі, більшість учасників котрого були "своїми" – чи то мелітопольцями, чи то жителями Запоріжжя. Ну, і на цьому фестивалі я вперше виступав як Кока Черкаський.

Після того знову така творча пауза, пов’язана із веденням бізнесу – треба ж і на життя щось заробляти було. Кілька останніх років продюсував черкаську рок-групу, але з того вийшов пшик, бо деякі музиканти гурту виявилися нечесними на руку.




Суми – Наталка Смертяк, Валерія Олійник, Олександр Сорокін, Михайло Паламаренко

О поездке на Международный Фестиваль авторской песни «Петербургский аккорд – 2006»

В состав Юго-Западного региона входили два государства – Молдавия и Украина. Украину представляли: в номинации «ансамбли» – квартет «Чужаси», г.Сумы; авторы – Елена Касьян, г.Львов и Влад Бабач, Конотоп-Сумы; композиторы – Тимофей Сердечный, г.Коростень, Ольга Щербина, г.Владимир-Волынский, Сергей Рыжковский, г.Донецк; исполнитель – Ирина Федорова, г.Харьков. В качестве гостей украинскую делегацию представляли Владимир Завгородний, г.Владимир-Волынский и Елена Алексеева, г.Запорожье. В составе жюри и мастерской номинации «ансамбли» работал Владимир Васильев, г.Харьков. Добросовестно выполнял обязанности руководителя делегации Игорь Добровольський. Делегация отличалась слаженностью, поддержкой и взаимопомощью.

На высоком уровне проведена организация фестиваля «Петербургский аккорд». Были представлены бесплатное проживание, питание, экскурсии по городу. Город поразил своей красотой и традиционным гостеприимством.

Помимо прослушивания предоставлялась вожможность посетить мастерские и получить квалифицированные советы известных бардов. Украинская делегация выступала в концерте «Ночной разговор» в вестибюле гостиницы гуманитарного университета профсоюзов. На концерте присутствовали участники фестиваля и представители жюри и гости: Ю.Лорес, г.Москва, Б.Бурда, г.Одесса, Е.Захарченко, г.Москва, Г.Гладков, С-Петербург. Квартет «Чужаси» вместе с С. Рыжковским и В.Васильевим представляли Украину в «Чайхане».

В конкурсный концерт (II-й тур) от Украины прошли Е.Касьян, Т.Сердечный, О.Щербина. Специальными призами фестиваля отмечены Т.Сердечный и О.Щербина.

На протяжении всей поездки нас поддерживали земляки, и мы чувствовали ответственность перед своей Батькивщиной.



---------------------

Мікрофон у вишиванці

"Голос України" N1006 2006.06.10

Всеукраїнський фестиваль патріотичної та бардівської пісні імені Романа Шухевича відбувся 25 травня в селі Гуків Чемеровецького району на Хмельниччині.

На крутому березі річки Збруч, яка не одне десятиліття була кордоном між Західною та Східною Україною, зібралися піснярі та виконавці із Слобожанщини, Поділля, Черкащини, Волині... Ураганний вітер і гроза, що розгулялися напередодні й залишили половину Чемеровецького району без електрики, повалили намети бардів, але не перешкодили розпочати фестиваль.

Ідея фестивалю зародилася тут у жовтні минулого року, коли представники трьох областей – Тернопільської, Хмельницької та Рівненської – встановили хрест-пам'ятник на узліссі, на місці спалення більшовиками легендарного командира УПА Романа Шухевича. Хрест у гуківському лісі вже став місцем паломництва. Хто проїздить тернопільською трасою, неодмінно гальмує між Гуковом та Скалою Подільською, замилувавшись вражаючим простором. Численні звернення, особливо від педагогів, спонукали центр туризму Кам'янець-Подільської районної державної адміністрації розробити місцевий туристський маршрут. Значення у нього далеко не місцеве...

Богдан Одуд, голова кредитної спілки "Народна каса" з Шепетівки, поділився ідеєю фестивалю із заступником голови Хмельницької ОДА Валерієм Малькіним, запропонував призи від спілки.

- Я не міг не прислухатися до Богдана, – каже Валерій Малькін. – Він і сам талановитий бард, до того ж людина дії, патріот, націоналіст у третьому поколінні.

Богдан уточнює:

- У четвертому. Прадід був у січовиках. Дід закінчив свій земний шлях у Хабаровському краю. Мати була зв'язковою УПА, батько теж упівець. Такій родині у радянської влади місце могло знайтися лише серед ведмедів. От і я народився у Воркуті, жив там до 1979 року. Там одружився, а дружина має коріння в Івано-Франківщині. Коли ми захотіли повернутися на батьківщину, нас ніде не прописували і всюди давали сім днів на виселення. Як бачите, це не зломило мене...

Богдан відкрив фестиваль своєю баладою. Оргкомітет зареєстрував всього 26 "виконавських одиниць", хоч заявки надійшли від 60. Не всі змогли приїхати. На перекладних, із "кравчучкою", добирався до Гукова Сергій Руднєв із Черкас, їхав, пересідаючи з дизеля на дизель, Олесь Кандиба з Харкова...

Змагання в Гукові проходило в двох номінаціях: патріотична пісня та співана поезія. Третю премію вибороли юні автори Ярослав Хом'юк із Волочиська – з яскравим публіцистичним репом, та Олесь Сокалюк зі Славути Хмельницької області. Друге місце посіли Катерина Гапочка з Хмельницького та Сергій Руднєв із Черкас, він вразив слухачів баладою "У Холодному яру". Сергій – автор кількох збірок поезій, працює в дитсадку.

Диплом першого ступеня здобув дует "Собор" Світлани та Миколи Чайок із Кам'янця-Подільського. Пані Світлана керує осередком Української спілки кобзарів і привезла з собою ще й вихованців, які чудово вписалися в програму живим виконанням стрілецьких пісень під бандуру. Такий само диплом дістався й молодому вчителю музики з Віньковець Хмельницької області Івану Масловському.

Окрема розповідь про володаря гран-прі. Творче ім'я «Олесь» бард із Харкова Віктор Кандиба обрав не випадково: його родовід справді є гілкою роду Кандиб, до якого належить поет Олександр Олесь та його син Олег Ольжич. Належність до славного роду Віктор усвідомив, коли у нього народився другий син, Ярослав, і коли медсестра йому сказала: "Козака маєте!" Він... не зрозумів рідної мови, бо звик до російської.

Нині Олесь Кандиба має четверо синів та доньку. Усі діти – творчі натури, Тарас та Оленка – фіналісти "Червоної рути" 2001 року, Ярослав професійно танцює, лауреат "Золотої Терпсихори", яка днями зібрала в Києві учасників із 20 країн.

А до того є ще 450 дітей – то Олесеві пісні. Є вже один диск "Ріка життя". Кандиба виступає практично на всіх українських пісенних фестивалях і мріє випустити ще зо двадцять дисків. На фестиваль імені Шухевича Олесь привіз вишитий рушник, який мандрує за ним всюди по Україні, і пов'язав ним мікрофон, сказавши при цьому, що він хотів би отак пов'язати всю Україну, яку бачить єдиною й неподільною.

Віра ШПИЛЬОВА



---------------------

РУБРИКА: ЗВ’ЯЗОК ПОКОЛІНЬ



«Оксана Пахльовська

...народилася 18 вересня 1956 року в Києві. Закінчила філологічний факультет Московського університету ім.М.В.Ломоносова (романо-германське відділення, італійська мова та література)», читаю у передмові до збірочки віршів «Долина храмів» (Київ, «Радянський письменник», 1988). У продавця букіністичної книги на «Петрівці» запитав чи знає він про походження поета, та він не знав, як і багато читачів , що вона – донька Ліни Костенко. Сьогодні Оксана Пахльовська професор Римського університету «Ла Сап’єнца», автор книги "Українська літературна цивілізація". Почнемо із віршів.


ФОТО 1945-го

...І що ж? Ми є на цьому фото.

Та де – не знаю . Придивися ближче.

Квадратик міста. Звуглена стіна.

А над руїнами і дим ще не розсіявсь.

Голодний голуб там шукає крихту –

вже він і сам, нівроку, попелястий.

І нашим мамам ще так мало літ –

як світлих іскр над чорним пожарищем.

О, як на цих пожовклих фото

вони тривожно виглядають нас, –

такі ж іще худесенькі з війни,

такі самотні серед темних згарищ,

поміж уламками і небом, що здається –

і я там теж присутня вже незримо,

і мовчки так, наосліп, навздогад,

серед руїн незнаного ще міста

іду вже, йду до матері своєї…


* * *

Де ті обличчя – мов тесані з брили,

гімни врочисті і скорбні плачі?

Руки, що меч на шоломах щербили,

потім голубили жінку вночі?

О, ця любов їм не входила в звичку!

Смерть у них завжди була молода.

Де ті обличчя,

о, де ті обличчя,

риси чиї карбувала біда?

Доля велика в огні освятилась.

Душі не вміли безчестя прощать.

Де ті обличчя, де зроду світилась

смерті й любові вогненна печать?

Кілька років тому пісню Марійки Бурмаки на слова Оксани Пахльовської «…І любиш цю землю зігріту…» передавало українське радіо, але давно її не чув. За останній рік газета «Україна молода» надрукувала дві великі статті Оксани Пахльовської: «Гея: смерть і воскресіння» (26 листопада 2005 року) та «Росія – небезпечна» (25 березня 2006 року). Із фрагментами статей, які все більше стають актуальними, через політику сусідів, хочу познайомити читачів.



---------------------

Гея: смерть і воскресіння

В Італії в римському видавництві Viella вийшла друком книжка «Смерть землі. Великий Голод в Україні 1932-33 рр.», за редакцiєю Г. Де Роза і Ф. Ломастро («La morte della terra. La grande carestia in Ucraina nel 1932-33», a cura di G. De Rosa e F. Lomastro). Це збірник матеріалів конгресу, присвяченого 70-й річниці Голодомору в Україні, який відбувся у м. Віченца в жовтні 2003 р. під патронатом президента Італії. Місце проведення — Інститут суспільної та релігійної історії м. Віченца, президентом якого є видатний італійський історик Габріеле Де Роза, довічний сенатор Італійської Республіки.

Пропонуємо вашій увазі роздуми одного з учасників та організаторів конгресу Оксани Пахльовської, які лягли в основу її виступу на презентації цієї книжки в Італії.

….

Тоталітарна держава, яка не пережила свого Нюрнберга, не може стати демократичною країною. Туреччина не визнає вірменського геноциду. Більше половини сербів переконані в тому, що ескадрони смерті «Скорпіони», які знищували мирне мусульманське населення Боснії, є насправді національними героями. Статистична розвідка такого авторитетного історика, як Річард Пайпс, засвідчує, що так само більше половини росіян переконані в тому, що Сталін є найбільшим вождем і полководцем усіх країн і народів. Зрештою, президент Путін, який називає крах Радянського Союзу найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття, тим самим засвідчує невикорінимість цієї суспільної психопатології: адже саме створення радянської тоталітарної системи було — разом з нацизмом — однією з двох найбільших геополітичних катастроф минулого століття. І чи ж маємо відтак дивуватися, що колишні гулаги нині — привабливий пункт «адреналінового туризму»? Росія не тільки не компенсує українців та інші народи за нанесені їм втрати через постійні окупації, депортації, залишені по собі економічні й культурні руїни. Росія шантажує непокірних сусідів енергоносіями і паралельно заробляє гроші на туристах, що розважаються в цьому просторі смерті, — заробляє на страдницьких тінях закатованих там людей, серед яких, до речі, чимало і власних загиблих співвітчизників...

Якби щось подібне сталося в Освєнцімі, — повстав би цілий світ. Яка є тому причина, що Росії можна те, чого не можна жодній цивілізованій країні? Мабуть, причина в тому, що цивілізований світ встановлює параметри цивілізованості лише цивілізованим країнам. Це одне. А інше те, що існуючий стан речей слугує підтвердженням невтішного факту: виявляється, існують жертви «першої категорії», а є також жертви другорядні, третьорядні й далі, — і так в арифметичній прогресії. Іншими словами, якщо суспільство має свідомість і мужність вимагати відповіді за нанесену собі шкоду, з таким суспільством рахується світ. І з таким суспільством рахується сам винуватець трагедії, — адже Росія Путіна вибачилася перед Польщею за знищення 20 тисяч польських офіцерів — цвіту польської армії — в Катині. Однак якщо саме це суспільство спить на кістках власних батьків, — об'єктивно воно стає суспільством меншовартісних людей. І своєю покорою та несвідомістю запрошує до подальшого над ним знущання. Радянська Україна, звісно, й не могла себе захистити. Однак пострадянська офіційна Україна в цьому питанні теж виявилася занадто непослідовною і двозначною, аби здобутися на повагу до своїх трагедій у світі.

І все ж та Україна, яка восени 2004 року вийшла на площі своїх міст утвердити демократичні цінності, протестуючи проти фальсифікацій на президентських виборах і проти корумпованого режиму на утриманні Москви, — це була та Україна, яка зберегла духовний спадок мучеників сталінського режиму і вкотре опротестувала чергову спробу «соціальної інженерії», такої зужитої і все ж знову і знову гальванізованої згідно з кремлівським сценарієм. Ця Україна знову йшла на смертельний ризик, — Москва схилялася до того, щоб спровокувати громадянську війну, і в кожному разі була готова задушити цей протест у крові. На українську столицю рухалися танки. Це не був знуджений спокій європейських референдумів «за» чи «проти» Європи. Це був захист Європи, за який українські інтелектуали і підприємці, студенти, робітники і ті ж самі селяни були готові заплатити ціною власного життя, — на тлі ряду політичних лідерів тієї самої Європи, які наввипередки хвалять президента Путіна за «демократичні перетворення», — знаючи, що навіть самому президентові Путіну відомо, яка це неправда.

Протест українського суспільства був мирний. Може, це і була одна з ознак його сили. Спокійна твердість українського народу перемогла. Перша фраза італійського телебачення, що коментувало початок Помаранчевої революції, була така: «Люди вийшли на площі, аби захистити власну гідність». А перша фраза, що оголошувала перемогу демократичної опозиції, звучала так: «Переміг український народ». Так, тому що тріада «гідність — народ — Європа» і є для України її вистражданою формулою демократії.



---------------------

Росія – небезпечна

Юрій Афанасьєв — автор книги «Опасная Россия. Традиции самовластья сегодня» — академік Російської академії природничих наук, почесний доктор багатьох зарубіжних університетів, одне з чільних імен російської історичної науки, засновник і тривалий час ректор Російського державного гуманітарного університету в Москві. Це видання з'явилося друком у Москві 2001 р., після приходу до влади Путіна. Книга була широко відрецензована на Заході, щойно вийшов друком польський переклад. Чомусь на той час в Україні вона пройшла повз увагу істориків, а даремно. З огляду на події останніх років, цікаво повернутися до цієї книжки, актуальність якої особливо виразна сьогодні.

Це книга сувора, болюча, безкомпромісна. Найбільша її цінність — критична свідомість власної історії. Своїм дослідженням Афанасьєв засвідчує, що в російській національній ментальності насправді відбувається глибинний перегляд інтерпретативних стереотипів. Ні, це ще не процес, а лише поодинокі самотні голоси. Але це голоси потужні. Це голос російського історика, який іде супроти «тріумфалістської» течії, намагаючись зрозуміти реальні проблеми і перспективи сьогоднішньої Росії. Варто прислухатися до думки Афанасьєва, якщо хочемо зрозуміти, що насправді відбувається в Росії. Крім того, крізь призму цього безжалісного аналізу можна також краще збагнути й те, що донедавна відбувалося в Україні. І до яких непоправних наслідків могло б це призвести, якби Україна різко не змінила свій цивілізаційний вибір.

Сам факт виходу цієї книжки в Росії — емблематичний. Ця студія є фактично попередженням про встановлення в Росії автократичної, більш того — неототалітарної системи. І вже тим самим ця книжка свідчить про можливість змін у російській історіографії. А також — парадоксально — не виключено, що й у самій Росії. Адже критичне усвідомлення реальності є першим кроком до її подолання. З такою Росією неможливо не бути солідарними.

Отже, пропоную вам аналіз цих цитат (збережена мова і шрифтові особливості оригіналу) з точки зору державних інтересів України, яка волею малоросійських клонів російської автократії нещодавно мало не осіла в сипучі піски євразійської пустелі, — разом із тією Росією, яка, як свідчить аналіз Афанасьєва, перебуває на грані своєї, можливо, неминучої катастрофи.

Велич i деградацiя

Історик запитує: «История: повод ли для гордости или стыда?» І пише: «Любить Россию — это, как у Чаадаева, — знать ее. Не коленопреклоненно, не с закрытыми глазами». Якщо Росія, вважає історик, що переживає один за одним крах своїх планетарних імперських проектів, не буде здатна осмислити себе в категоріях реальної історії, ця країна буде приречена. «ХХ век для России начался и закончился невиданными для нее историческими поражениями. В начале века обанкротилось самодержавие, в конце — коммунистический порядок». І саме тому, що, декларуючи побудову соціалізму, Росія насправді побудувала «ГУЛАГ и полицейское государство. Запад, продвигаясь по тому же курсу, [...] построил социально ориентированную экономику и открытое общество». Ось тому основна небезпека Росії — в інерції власної історії, в неможливості знайти альтернативу перманентному імперському проекту, який гальмує розвиток країни, паралізує процеси модернізації.

Почнемо з економіки. Що являє собою економіка Росії, з її світовими амбіціями, а в дійсності — маргінальним становищем? Реставрація капіталізму, пише історик, теж пішла «грандиозно, со свойственным мировой периферии размахом. [...] Уж если либеральная приватизация — то вплоть до приватизации на пользу нескольких человек земных недр и всего национального достояния, а заодно и всей государственной власти». [...] Если свобода вообще, то и от законов тоже».

Який капіталізм утвердився в Росії? — запитує історик. І відповідає: «Олигархический», «бандитский». І основна причина в тому, що «в России «олигархи» и губернаторы — почти сплошь из советской и постсоветской номенклатуры». «Сегодня российские власть и собственность просто снова открыто [...] соединились». Відтак «мало поводов даже для сдержанного оптимизма: их соединение произошло независимо от общества, основой для такого соединения стали не общественные, а корпоративные, а по существу — клановые интересы». А цементуючою основою такого об'єднання влади й капіталу стало «беззаконие (президент Путин именует его «диктатурой закона»)».

...

Власне, загадка російської історії, твердить учений, — в самій російській владі. Принципова відмінність російського та європейського типів влади полягає в тому, що «наша власть проистекает из конфликта, она моносубъектна, признает только себя за вершину азиатской по сути «Пирамиды», а все другие субъекты подавляет и уничтожает». «Наша власть всегда была как бы вне общества, самодостаточна, не зависела от него и в то же время всегда его угнетала, подавляла». Основні структурні елементи цієї влади — «візантійська» і «ординська». «Ордынская традиция [...] стала [...] самой мощной, самой страшной ее составляющей. Она не только в архетипе русской власти, не только в беспрекословном господстве этой власти над всем, что оказывалось под ней». Ця влада просто не має «ни ограничений. Ни сомнений. Ни пределов. Ни исключений», а тільки — «страсть безудержного и бессмысленного захвата, расширения, владения и покорения завоеванного [...]. Соединившись с византийской, ордынская традиция, а вместе с ней и русская власть обретают формулу абсолюта, автократии, становятся самодержавием: и вера, и власть».

Уявні «старші брати» — московські князі — насправді були «младшей ветвью» руських князів і тому не могли претендувати «на получение великокняжеского ярлыка. Отсюда — ставка на Орду, коварство в отношениях между собой и жестокость по отношению к другим русским землям». «Москва — символ, образ, тип русской власти. С ее мессианской и универсалистской претензией на весь мир. С ее моносубъектностью и суперцентрализмом. Власти, проистекающей из конфликта, который разрешался и разрешается неизменно по-ордынски: с конкурентом не ищут компромисс — конкурента [...] уничтожают». І чи змінилася сьогодні ситуація з часів історика Ключевського, який писав: «государство пухло, а народ хирел»? Але ж чи може змінитися, якщо «у нашей власти — гены Золотой орды»? «В самой своей сути она не переменилась. «Олигархическая», централистская сущность была ей свойственна при Советах — правда, в иных формах. А главные характеристики остались прежними, они уходят корнями в Средневековье». «Объединение, а точнее завоевание Руси Москвой, было условием и средством выживания огромного московского военно-служилого люда. Эта масса алчущих разлилась по Руси, густо замешав на крови генезис московской власти, — а это и есть русская власть».

Еманацією російської влади стала і офіційна російська церква: «Так на основе ордынско-византийской традиции христианство из религии свободы и независимости личности превратилось в религию господства над личностью». Церква, яка підтримує цю владу, «не избавилась от средневекового мировоззрения [...], не подготовлена к трансформации, которую переживает современный мир. Отсюда невротическая реакция на вызовы современности, выраженная в изоляционизме, ксенофобии, крайней нетерпимости, стремлении восстановить «симфонию с властью». Тим часом «в тех действиях русской

власти, что разворачиваются на наших глазах, за устремленностью к «порядку, управляемости и эффективности»

просматривается слепая воля, которая только и способна обеспечить вместо вожделенного Логоса еще больший Хаос». І саме тому, що «главная русская традиция: власть любой ценой», «Власть абсолютная, безмерная, безграничная, максимально жестокая, непредсказуемая и недосягаемая...» «Московский тип власти предполагает обязательное наличие единого центра, который жестоко подавляет попытки создания любых независимых от него властных структур».

Сталiнська душа

У духовному житті Росії продовжує домінувати сталінізм. Свого часу були люди, що молилися за Сталіна в радянських концтаборах. Врешті, а чи не написав Віктор Єрофєєв у своїй останній книзі «Хороший Сталин» про те, що «російська душа» є «сталінською» за самою своєю природою?! «Удвоенная несвобода — это и есть наиболее ощутимый результат сталинизма в духовной жизни современной России. Она же — главная причина искаженного мировосприятия, утраченной, а точнее так и не обретенной, русской идентичности».

Саме тому Росія — заручник «минулого, яке не минає». Текст російської історії — незмінний, як текст російського гімну, в якому спершу фігурував Сталін, потім «партія» і «СРСР», а тепер — «Бог» і «Росія». І двоголовий орел на гербі Росії, повернувшись з імперського минулого, як пише автор тижневика «Новое время» Г. Осіпов, «жадібно дивиться в бік радянського минулого». Від середньовіччя до сьогодні — нерухома парадигма: «Революция перевоплотила российский религиозно-имперский мессианизм, осуществлявшийся до того под лозунгом «Москва — Третий Рим», в социалистический экспансионизм под лозунгом пролетарского интернационализма». Або ж: «Именно в силу особого типа власти послеордынское развитие России станет своего рода самовоспроизводством и расширением Московии как тяглового государства с бесправным населением и с подавляющим приоритетом самодержавия и государственности. Тип этой власти не изменится в ходе формирования имперских структур при Петре І, он сохранится и тогда, когда диктатуру царя сменит ленинская и сталинская «диктатура пролетариата». Эти же монгольские очертания Московии просматриваются и в действиях по становлению диктатуры закона Путина».

«[...] Вся социально-политическая реальность Советского Союза, да и постсоветской России, как бы остановили часы, как бы вернули нас, живущих в начале ХХІ века, к интеллектуальному уровню начала века ХІХ», коли були актуальні слова Чаадаєва: «Начиная с самых первых мгновений нашего социального существования, от нас не вышло ничего пригодного для общего блага людей, ни одна полезная мысль не дала ростка на бесплодной почве нашей родины, ни одна великая истина не была выдвинута из нашей среды...». В Росії архаїка стає нормою: «движение вспять, архаизация всех жизненных форм. Деградация. Всеобщий отток».

А може, це плата за насилля, питає себе історик, — за насилля масове і жорстоке, якого «нигде, кроме как в России, свет не видывал»? «Вот и наступил час расплаты — разбитое корыто вместо мирового господства».

Путін, на думку історика, зробив певну спробу «нормалізувати» ставлення до історичного минулого Росії, зокрема комуністичного, «но не критически, не рационально, а по-обывательски банально»: забудьмо все негативне і пам'ятаймо все позитивне. Але такий підхід до історії — це лише цілеспрямована маніпуляція масовою свідомістю. Суспільство, яке є носієм подібної ментальності, ніколи не зрозуміє своєї відповідальності перед історією і породить чергове покоління, здатне лише цинічно «релятивізувати» трагедії минулого.

Справедливiсть на рiвнi злиднiв

Держава, в якій людське життя так мало важить, ніколи не зможе побудувати суспільства громадян. Це завжди буде суспільство покірних безправних підданців, якщо і взагалі не рабів. Пише Афанасьєв: «Строго говоря, большая часть населения России — это не гражданское общество, а весьма однородная масса не только в смысле низких доходов, но и в смысле основных немудреных устремлений. Больше всего массе людей хочется правды и порядка. При этом правда в их понимании — это справедливость, толкуемая как равенство, хотя бы и на уровне нищеты, плюс ненависть вперемешку с завистью ко всем тем, кто из нищеты выбился. А порядок — это все, что подобные устремления обеспечивает: сильная власть и «крепкая рука», карающая тех, кто живет «не по-нашему».

Росія нині — це країна, яка не тільки не знає власної історії, а й не хоче її знати. «Нынешняя власть и поддерживающее ее сегодня большинство не способны, видимо, вообще [...] услышать голос истории. И в этом тоже — опасная Россия». І ще: «разгадка «путинского большинства» и причина народной терпимости к коммунистическому прошлому таится именно здесь. Когда люди ведут постоянное существование объятых страхом ночных существ, а вся их жизнь — сплошная социальная, нравственная ночь, когда половина народа сразу и население, и власть, и жертвы, и палачи, трудно [...] дистанциироваться от преступного режима, трудно рационально преодолеть свое прошлое. [...]. Поэтому прошлое и не хочет проходить».

«Великодержавная агония», — так називається останній розділ книги Афанасьєва. В цьому розділі є підрозділ: «Серые страницы», навіть надрукований на сірому папері. Досить одних тільки назв: «Страна как всеобщее бедствие», «Больное и вымирающее население», «Пораженная экология», «Полицейские и воры, или Еще немного о коррупции и беззаконии», «Застарелый военно-промышленный комплекс», «Российская советская армия». Наприкінці вчений цитує думку видатного американського історика Роберта Конквеста, автора, як відомо, фундаментальної книги про Голодомор «Жнива скорботи». Порівнюючи результати розвитку різних країн, які звільнилися від комуністичного режиму, Конквест пише: «Россия вызывает озабоченность как наиболее наглядный пример посткоммунистического социального и политического строя со всеми его проблемами и в то же время как единственная страна в этой категории, которая все еще представляет серьезную угрозу миру».

Вийти з iсторичної пастки

Не далі, як наприкінці січня 2005 року — знаменний відлік! — вже не лише пенсіонери, а й молодь почала виходити на площі російських міст, протестуючи проти політики Путіна. «Скажи нет» (www.skaji.net) — так називається сайт протестуючої молоді Москви. «НоуПутін» (www.noputin.ru) — це ще виразніша назва петербурзького сайту «Идущие без Путина», — молодіжного руху, який періодично проводить мітинги «против кремлевского произвола». Серед гасел — ті ж, що лунали ще вчора в Україні: свобода слова, ні — поліційному свавіллю, і взагалі — «Освободимся от ПУТ...» — і намальовано наручники, і ще — «Мы свободные люди, мы хотим жить в свободной стране». А також — мотто Польської революції 30-х років ХІХ ст.: «За вашу і нашу свободу!». Петербурзькі студенти виходять на вулиці «Північної Пальміри», зав'язавши собі рот помаранчевими шарфами на знак протесту проти дедалі задушливішої цензури. «Якщо українцям вдалася Помаранчева революція, — з надією сказав молодий москвич італійському кореспондентові, — то, може, й нашій молоді вдасться порятуватися»... Фантастичний парадокс: рятуючись від авторитарної Росії, ми стаємо спроможними допомогти Росії вийти з її ж власної історичної пастки.

І можна тільки подякувати російському історику за цю його книгу — моральний урок справжньої вистражданої любові до своєї батьківщини і урок поваги росіянина до інших націй.

Ось чому природний для України шлях до Європи — це шлях рятівний. Шлях, рятівний для України. Рятівний для Росії. А відтак рятівний і для світу.



---------------------

Пропоную вірші Оксани Пахльовської із збірки «Долина храмів»


* * *

...І любиш цю землю зігріту

і сонце, що тихо встає.

Обличчя південного вітру

так схоже мені на твоє.

В якому, не знаю, сторіччі,

бо завжди, бо скрізь і ніде, –

південного вітру обличчя

навіки тепер молоде.

Не знаю, зустрінемось де ми

чи в пам’яті літа згорим.

Назустріч лиш вітер південний,

засмаглий під сонцем старим.

І хто він, цей вітер, і звідки?

Куди за собою він зве?

Обличчя південного вітру

то ніжне, а то грозове.

У нього жага споконвічна,

що зводить зруйноване вщент, –

південного вітру обличчя

з ущелин забутих легенд.

Цей вітер такий старовинний,

з таких предковічних країн, –

він руки цілує руїнам,

щоб встали вони із руїн.

І я на шляху того вітру –

мов статуя древня в огні.

Він з того повернеться світу,

щоб глянути в очі мені.


* * *

Я усміхнусь тобі крізь сльози: їдь!

Бо профіль вітру вранішнього строгий.

Твій корабель у гавані стоїть,

готовий до дороги.

А берег знов пустельний і нічий.

А чорна буря розправляє крила.

Але я сонце вишила вночі

на цих вітрилах.

Ти, може, не повернешся назад.

Далекий голос так співає тужно!

Твоя любов – як дзвін cтарих балад –

гірка і відчайдушна.

З твоїх стихій немає вороття.

Моря шумлять, і холодно на світі.

Таких, як ти, чекають все життя

заради миті.

Весняний вітер зустрічей і втеч!

Покинеш дім. Любитимеш чужинку.

Ти з тих, котрі цілують спершу меч,

а потім – жінку.


* * *

Були й такі, що плакали за нами…

Лесь Курбас. Щоденники

Та що ви, справді! Геніїв – нема.

Є тільки душ великі обмолоти.

Є люди. Звірі. Натовпи. Юрма.

А серед них – чудні якісь істоти.

Вони усе щось роблять навпаки,

в ім’я чогось, що десь колись настане.

Подвижники, сміливці, диваки,

пігмеями зацьковані титани.

Бунтують. Вірять. Терплять. Загалом

своєю смертю умирають зрідка.

У них одвіку сяє над чолом

якась, напевно, нетутешня зірка.

Вони ж важкі й незручні. Зокрема,

про них і згадка вміє тьмарить свято.

Хоча б тому ніде їх і нема,

що їх зі світу зведено, розп’ято.

То гільйотина, то колючий дріт.

А їх нема, тих гордих і гонимих…

…Є тільки ті, що їм свистіли вслід.

І ті, що завше плакали за ними.


Козацькі оркестри

Не тільки зброя, ох, не тільки зброя,

а в козаків і музика була.

Такі литаври – не піднімуть троє,

такі цимбали – запрягай вола.

Це ж не весільна музика троїста,

а це ж за військом, на багато верст.

А інструментів, може, там аж триста,

бо ж не який – козацький був оркестр!

І що харчі, що кнедлики, ковбаси?

Без кармазинів також не біда.

Стрибали на вибоях тулумбаси.

Дзвеніла скрипка. І гула дуда.

Театри предків – простір того поля,

де можна скласти голову свою.

А перед ними – тільки смерть і воля.

А там за ними – музика в бою.

Важкі віки. Але не марні жертви.

Тривожний дим фигур сторожових!

Та музика оплакувала мертвих.

І знов до бою звала ще живих.

Хтось впав з коня.

Не чутно нам, чи скрикнув.

Живий навіки пам’яттю землі.

Мов давній герб – щаблі оті і скрипка.

Козацька скрипка. Схрещені шаблі.



---

Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт.


Петро Картавий
  
Джерело: Петро Картавий p_karta@mail.ru
Статтю ввів: bohdanko  11.07.2006
Відредаґовано:
Переглядів: 2669
  Коментарі     ПРАВИЛА!     ДЕ СКАЧАТИ mp3 ?!
[cховати]


  Адреса цієї сторінки: https://www.pisni.org.ua/arview.php?type=ar&id=100

 ВХІД
Е-мейл: 
Пароль: 
  Забули пароль?
  
  ПІДПИШІТЬСЯ! ГРУПИ У СОЦМЕРЕЖАХ
FB