30 квітня – Київський театр поезії та пісні спектакль-присвячення "Это мы, Господи..." у Націон. музичній академії
6 травня – концерт Михайла Щербакова у Київському Будинку офіцерів
7 травня – концерт Олега Атаманова у Київському Будинку архітектора
16 травня – концерт Дениса Голубицького "За трепетной кромкой молчания" у студії авторської пісні (АП) "Росток"
18 травня – концерт квартету КАП "Булат" у Сумському палаці культури (ПК) ім.Фрунзе
19 травня – "Арт-Сузiр'я" представляє Сергія Джигурду з піснями Б.Окуджави у Київському Будинку актора
21травня – Київський театр поезії та пісні "Больничная цыганочка" по творам О.Галича у Нац. музичній академії
25 травня – концерт закриття сезону Київського КАП "Арсенал"
2-4 червня – 18-й фестиваль "Соловьиная трель" у Курську, Росія
2-4 червня – 10-й фестиваль "Срібні струни" у Черкасах
30 липня-6 серпня – 8-й фестиваль "Балаклавські канікули" у Севастополі
---------------------
ПОВІДОМЛЕННЯ ВІД БАРДІВ ТА ПРИХИЛЬНИКІВ АВТОРСЬКОЇ ПІСНІ
Львів – Богдан Лялька
Я займаюся наповненням сайту та організацію некомерційних "Вечорів української пісні" у Львові, на яких люди (переважно молодь) співають українських пісень під гітару, а серед них і молоді барди.
Якийсь час я шукав матеріали про українську (україномовну) авторську пісню, але не знаходив нічого суттєвого. Ваше видання "СПІВАНА ПОЕЗІЯ як художнє віддзеркалення ВСЕСВІТУ" стало для мене великою знахідкою! Маю бажання опублікувати хоч би деякі його частини для вільного доступу на http//pisni.org.ua (Із вказанням авторства, джерел тощо). Прошу на це Вашого дозволу.
Тепер коротко про проект... Сайт "Українські пісні" – це інтерактивний віртуальний всесвітній український пісенник, у який кожен може зробити свій внесок. Метою проекту (сайту) "Українські пісні" є зібрання колекції українських пісень від найдавніших часів до XXI століття, а також інформації про їх авторів та виконавців для їх збереження, впорядкування та популяризації . До багатьох пісень подані акорди для акомпанементу на гітарі, ноти і музичні фрагменти у форматах midi і/або mp3.
Сайт працює на основі автоматизованої бази даних, у яку кожен бажаючий може додавати будь-які українські (україномовні) пісні, статті, фото, коментарі тощо. Діє універсальна система пошуку пісень, форум, клуб.
Наш проект абсолютно некомерційний. Як організатори, так і учасники й дописувачі не отримують прибутків від Проекту.
про проведення Х Міжнародного фестивалю авторської пісні "Срібні струни"
2. Термін і місце проведення Фестивалю
Фестиваль проводиться з 2 по 4 червня 2006 року на території Всеукраїнського оздоровчого молодіжного бізнес-центру "Модус" у Виграївському урочищі на мальовничому березі р.Рось. Дорогу від траси Київ-Дніпропетровськ (на 132 км від Києва, поворот Нехворощ-Виграїв) до місця проведення Фестивалю буде позначено щитами та вказівниками.
Для зручності учасників та гостей Фестивалю при попередньому замовленні буде організовано проїзд до фестивального майданчика від залізничних вокзалів Корсуня та Миронівки та від автостанції м. Корсунь-Шевченківський. Телефонуйте, – ми Вас зустрінемо. Крім того для мешканців м. Черкаси від готелю "Росава" буде організовано проїзд на автобусі 2 та 3 червня до фестивального майданчика, а 4 червня назад до Черкас. Довідки про розклад автобусів за телефонами Заключного положення Фестивалю.
3. Умови участі у Фестивалі
Учасники повинні зареєструватись в Оргкомітеті та представити на творчі майстерні 2 примірники текстів пісень, які будуть виконуватись (бажано у друкованій формі). Попередній відбір на конкурсний концерт проводиться керівниками творчих майстерень, а за результатами роботи творчих майстерень формується склад учасників конкурсного концерту.
Вартість проживання у корпусі 23-48, а дерев'яних будиночках – 10-15 гривень на добу.
Замовлення місць у будиночках – з 15 по 28 травня. Харчування в їдальні – від 25 гривень на добу.
Усім учасникам Фестивалю необхідно взяти з собою паспорт та ідентифікаційний код.
Усі учасники Фестивалю при реєстрації сплачують внесок у розмірі 3 гривні на підтримку санітарного стану табору і прибирання території. Витрати на проїзд та проживання учасників Фестивалю несуть відряджуючі організації.
4. Заключні положення
Усі довідки можна отримати у членів оргкомітету Фестивалю за телефонами в м. Черкаси (код 0472):
8 (067) 470-82-18 (безкоштовно) Тетяна Киричук, генеральний директор Фестивалю;
8 (067) 795-45-36 В'ячеслав Киричук, директор Фестивалю;
8 (050) 381-47-21 Тетяна Гайдар, арт-директор Фестивалю, голова міського КАП "Берег";
43-51-10 – Володимир Рясний, відповідальний член Оргкомітету Фестивалю;
До зустрічі на Черкаській землі!
Львів – Оксана Копак (Кришталева)
10 травня 2006 р. Б., Львів
Початок травня – дивовижна і казкова пора, коли Україна вдягається у квітучі настрої. Той, хто живе у великому місті, часто обділяє себе насолодою побачити цю красу на власні очі, вдихнути солодкий аромат сором'язливих вишень, покласти між сторінками книги запашні пелюстки магнолії, вихопити з вічності ту мить, яка щосекунди міниться і манить.
Хіба ж хто заперечить, що природа у своїй невибагливій величі – найбільша краса, яку нам щоразу треба відкривати, аби вона наснилась нам і нагадала про те, що гармонія – її синонім.
Я люблю природу у поєднанні із особливими історичними місцями. Нещодавно ми із друзями влаштували собі свято: відвідали чудову фортецю у селищі Меджибіж, що на Хмельниччині, яку, Богу дякувати, нарешті реставрують. Чому Меджибіж? Бо між Південним Бугом і Бужком – прекрасними мальовничими річками, котрі бережуть фортечні стіни від ворогів та людської байдужості.
Меджибіж відомий в історії з 12 ст. як місто Побужжя, що мало торгові зв'язки з іншими поселеннями Волині та Київщини.
В 13 ст. Меджибіж належав до Болохівської землі, і вже тоді, певно, мав дерев'яну фортецю з земляними валами.
Не менш цікавим виявився музей Миколи Пирогова у Вінниці, генія світової медицини. У Вінниці М. Пирогов прожив 15 останніх років свого життя. Там же він і похований в усипальниці – забальзамований (один із 6-ти цивільних осіб у світі, які спочивають у такому стані).
Ночували ми в Умані – місті, яке за своїм стилем може прирівнятись хіба що до дружніх шаржів. Жили в готелі "Умань" навпроти пам'ятника Вєлікому Лєніну (він саме вказує, де треба зупинятись туристам на ніч), а потім відкрили для себе піццу челентано. Можна сміливо запропонувати цьому містові заманливе гасло "Лєнін + піцца forever"...
Окреме слово – про легендарний дерндрологічний парк "Софіївка", що в Умані. Його на замовлення дружини Софії збудував магнат Станіслав Потоцький. Саме з "Софіївкою" вже дві сотні років порівнюють кожний відомий парк України, Росії, Польщі. Саме над нею, практично, єдиною в Україні, зглянулися час та історія.
Осердя "Софіївки" енергією Фелікса Щенсного Потоцького, опікою інженера Людвіка Метцеля і руками 165 000 кріпаків постало в рекордні терміни – за 3 з половиною роки. Парк було урочисто відкрито вже 15 травня 1800 року – до дня іменин улюбленої дружини графа, Софії Потоцької. Він справляв приголомшливе враження, особливо на тих, хто бачив ці місця раніше. Вздовж безлісих берегів Кам'янки тепер росли могутні дерева. Величезні гранітні брили, природні і штучно вмонтовані, з вирубаними в них химерними гротами посилювали враження дикого лісу. Вручну викопані ставки, попри те, що милували око, живили складну гідротехнічну систему підземної річки, басейнів, водоспадів і фонтанів, яка своєю фантазією нагадувала "парадиз" казкових садів Персії. Вздовж численних струмків росли (в діжках) екзотичні квіти всіх можливих в природі форм і кольорів. У тіні елегійних алей "медитували" мармурові статуї грецьких богів і філософів. Жоден куточок, жоден ракурс не повторювались. Якщо амбітний граф мав на меті вразити дружину і сусідів небаченою розкішшю, йому це вдалося.
Додому ми повертались через Черкаську, Вінницьку, Хмельницьку і Тернопільську область. Їхали 9 годин і насолоджувались краєвидами. Зупинялись в Летичеві. Додому приїхали пізно. Були втомлені і щасливі.
Наша наступна поїздка запланована на 17-18 червня на Волинь. Хочемо побувати у Луцькому замку, побачити руїни палацу Радзивилів у Олиці, замок у Клевані. Може, цього разу поїдете з нами?
Добридень, друзі!
Нині мала чудову нагоду поспілкуватись із талановитим українським бардом Олесем Дяком. Львів'янин Олесь Дяк, дипломований спортовець і філолог-україніст, автор восьми поетичних збірок, виконавець власних творів у жанрі співаної поезії та поп-музики, зараз активно концертує і перебуває у вирі творчості. Завжди імпозантний, бадьорий і закоханий у життя і весну, Олесь Дяк легко пливе своїм творчим човном на хвилях життя. Вдало сказала про його творчість Марія Маткобожик. Цитую:
Лети крізь час – приречений на славу...
Хоч слава що: і терни, і зірки,
А тільки слово, віще, нелукаве,
Мов доторк найріднішої руки.
Мелодії мотив, і квіти, квіти...
Зал завмира – над словом плине час...
Тобі, Олесю, суджено летіти -
Крізь душі, вічність, неповторність фраз...
На згадку про зустріч пан Олесь подарував мені свою нову поетичну збірку "Світ незірваної ожини", видану минулоріч у видавництві "Сполом". Пропоную Вашій увазі поезії, які мені найбільше сподобались.
...
не пошануємо поета –
настане
графомана час
Пленер
ти все ще
мене малював
на прозорому папері
повітря
а здається
так просто потрапити
у надвечір'я
моїх обіймів
може сядемо
на воза чумацького
та поїдемо до веселки
веселу фарбу переживати
Львів. Площа Ринок.
а ось і площа –
тільки ми з тобою
гірлянда ночі
і карден вуалька
на вікнах магазинів
мерзне фарба
не дихає над нами
й телевежа
в задумі тихій
кам'яна діана
у спогадах
про царське полювання
Самотність
1
...це про чиє
сумне життя
мені виспівує
синичка?
2
безсонна ніч
горнятко кави
шум порцеляни
й білий вірш
...
іду до тебе
синім синім
віршем
навколо цвіт
волошки
первозданний
під вікнами
на площі
тінь поета
збирається
до тебе
на мовчання
...
...таке
розшарпане
життя
як цівка
диму
з чашки
чаю...
---------------------
РУБРИКА "КРИТИЧНИЙ ПОГЛЯД НА ПУБЛІКАЦІЇ У БЮЛЕТЕНІ"
Прочитав в Інтернеті, що журналіст, бард і автор назви фестивалю "Оберіг" Олег Покальчук працює науковим спiвробiтником Iнституту соцiальної та полiтичної психології. Коли був у Києві, то переслав на його електронну адресу бюлетені з проханням зробити професійний аналіз. З відповіддю хочу познайомити читачів – творців бюлетеня.
1. Бюлетень не попсовий, а стильний, що саме по собі рідкісне явище. Це означає, що співана поезія вже не революційна тенденція, а стійке явище.
2. Статті добрі, без зайвого пафосу та традиційного українського взаємопоборювання.
3. Інформація правильно дозована, епістолярність, вірші та коментарі в рівновазі, не втомлюють, а отже змушують читати "від корки до корки".
4. Взагалі дуже добре, що такі речі як цей бюлетень робляться в центральній частині України, бо я вважаю, що Схід і Захід (як тренди)на даному етапі себе ментально вичерпали.
5. Ще до стилю – добре, що дух піснярський нормально еволюціонував від кспшності до "тусовки", значить, будуть молоді модерні автори, буде майбутнє.
Успіхів!
---------------------
РУБРИКА "МАТЕРІАЛИ ДО ТОГОРІЧНОЇ ДИСКУСІЇ"
На фестивалі сумського КАП "Булат-2006" зустрівся з Семеном Рубчинським, і коротко розповів йому про минулорічну дискусію, де згадав його розповідь, що через газетні статті Олександра Різника міністерство культури перестало фінансувати міжнародний фестиваль АП та заперечення О.Різника з цього приводу. Матеріали дискусії (статті із бюлетенів №48, 50-53 за 2005 рік) переслав Семену, а він передав мені копії 3-х газетних статей О.Різника та статтю "Золотые ворота на замке", де С.Рубчинський дав інтерв'ю журналісту газети "Независимость" і підготовлені до друку статті Анатолія Лемеша та Бориса Косолапова. Матеріалу дуже багато, тому вибрав одну статтю О.Різника та відповідь С. Рубчинського, які і пропоную читачам не з метою критики або дискусії, а щоб висвітлити важливий епізод в історії АП України.
Упорядник
НОСТАЛЬГІЯ ЗА КСП...
Хто з вас знає, що таке КСП? Заздалегідь попереджаю, що нічого спільного з бізнесом це начебто не має. Щоправда, для не дуже молодих закоханців у все російське, наприклад, у співанки під гітару, воно розшифровується просто: "клуб самодеятєльной пєсні". Колись цими клубами відав комсомол, аби навіть російськомовні молодечі "вольнощі" (про україномовні, тобто "націоналістичні", навіть не йшлося) не пускати напризволяще. І повідкривали по містах "вєлікой страни" за тією ж комсомольською вказівкою лише по одному такому КСП (всі з епітетом "міський"). Але за Горбачова, коли "все стало можна", раптом розплодилося тих клубів, наче кошенят (хоча й гавкалися поміж себе, знов – таки під єдиним комсомольським диригуванням, голоснішим за вовкодавів).
Тим часом демократії ставало дедалі більше, а соціалізму – дедалі менше. Здавалося б, туристи-гітаристи мали б "заКСПіти" геть усі закапелки рідних міст. Еге ж! У 1993 р. "бардфанати" Києва знову нарахували у місті аж... один КСП (ще у 1989-му їх було цілих вісім!). А тут ще й -ґвалт! – на повну силу під гітару залунала українська мова: тобто те, що "патріоти отєчєства" називали несумісним, раптом взяло та й сумістилося. І націоналізму – о, клята демократія! – вже нікому не приклепаєш, і "органам" не здаси. Обурені таким кричущим становищем, вирішили хлопці з горя... пофестивалити. Та ще й як пофестивалити? Влаштували б собі фестиваль російської авторської пісні – і все було б гаразд, як в усіх національно-культурних товариствах. Та ні ж бо – "руський дух" не може бути якоюсь нацменшиною, його місія – вищість, непереможність, всесвітня (принаймні всеесендівська) велич! І от народжується ідея міжнародного (!) фестивалю слов'янської авторської пісні, який би щороку відбувався в "іконно русском городє Кієвє".
Але вже на першому такому зборі – фестивалі "Білі вітрила", що відбувся у грудні 1992 р. у Києві (про нього "НГ" писала), – стався перший "прокол". Українська авторська пісня, що мала б, на думку організаторів, лише "відтінювати" російську, взяла та й перемогла...
І от 26-28 листопада цього (1993) року, вже на фестивалі з іншою назвою – "Золоті ворота", але з тією сутністю і з тим же складом ініціаторів, незважаючи на найсуворіше "решето" закритих відбіркових турів, "хохли" знову взяли гору. То більше: ще й "білоруські націоналісти" понаїхали, як-от Віктор Шалькевич, який взяв та й ушкварив у конкурсному концерті недвозначно антиросійської "Добрай раніцы, жлобская нацыя"! І зашуміло-засичало по кулуарах: мовляв, у всьому винне "міністерсько-націоналістичне "лобі" в журі. Мабуть, малися на увазі пп.. Седан і Чембержі, які мають зухвальство обстоювати пріоритет української мови та культури в Україні! Байдуже, що тамтого "лобі" в майже всуціль російськомовному журі було аж кілька душ.
Але погляньмо пильніше на фестивальних "росіян"! Як на мене, несумірність справді високого мистецтва запрошених на "Золоті ворота" співаків з Росії (С.Нікітіна, О.Мірзаяна, Ю.Лореса, дуету О.Іващенка і Г.Васильєва) і провінційність місцевих "королів вогнища" була очевидною. За винятком хіба що киянина Анатолія Лемеша, який блискуче втілив болючу для нього єврейську тему. І через те, мабуть не виглядав провінціалом. То хіба ж і досі невтямки, що такий соціально чутливий жанр, як авторська пісня, може сягнути художніх висот тільки в своєму мовно-культурному середовищі: російська – в Росії, українська – в Україні, білоруська – в Білорусі? "Мистецтво" ж, виплоджене "насєлєнієм", заздалегідь приречене на вторинність, мавпування, пересічність!
То, з рештою, хто ж вони є, "українські росіяни" авторської пісні? Донедавна цей російськомовний жанр на нашій землі репрезентували такі метри, як Кац, Кіммельфельд, Позен... Але вони вже, як то кажуть, "поїхали"! Хто ж нині? Будь ласка, тільки тримайтеся за стільця: Каденко, Поповіченко, Майборода, Чухно... Воістину, яничари всіх країн, єднайтеся!
Лауреатами фестивалю стали: україномовні автори-виконавці пісень Наталя Хоменко, Леся Чарівна, тріо "Роксоланія" (всі – з Києва), Михайло Грицик (Ужгород), білоруськомовний Олег Атаманов (Мінськ) і російськомовна киянка Євгенія Полякова.
Отож даремно організатори фестивалю (а серед них і Міністерство культури України, і Спілка театральних діячів) віддали справу відбіркових турів повністю на поталу "завсегдатаям" київського КСП. Адже репрезентовані в заключному турі конкурсної програми "Золотих воріт" україномовні митці були далеко не найсильнішими з тих, які сьогодні є на нашому національному терені.
Олександр РІЗНИК
"Золотые ворота" на замке?
"Золотые ворота" – так назывался международный фестиваль славянской авторской песни, проходивший в Киеве на исходе прошлого года. Задачей его, как значилось в программных документах фестиваля, было "содействие творческому росту исполнителей авторской песни, взаимообмену и сближению славянских культур, укреплению гуманитарных контактов между славянскими народами". Проще говоря, барды Украины, России и Беларуси собрались не для того, чтобы расшатывать устои государства, а чтобы встретиться с друзьями, показать свои песни и послушать других.
Бардам фестиваль понравился. Зрителям – тоже. Но очень не понравился он кандидату искусствоведения Александру Резнику, посвятившему фестивалю целых три материала. А сразу после выхода в "Народній газеті" "разгромной" статьи "Ностальгія за КСП" фестиваль резко разонравился и Министерству культуры. Министерство вычеркнуло "Золотые ворота" из списка на этот год. Нет фестиваля – нет проблемы?
Журналист "Независимости" Ольга УНГУРЯН встретилась с инициатором проведения фестиваля "Золотые ворота" Семеном РУБЧИНСКИМ.
– После драки, говорят кулаками не машут. И все-таки, чем так не угодил фестиваль бардов министерскому руководству? Напугали политические ярлыки из упомянутой статьи – типа "янычары всех стран"? Но ведь время политического реагажа на культурные события, кажется, прошло. Помню, министр культуры И.М.Дзюба на своей первой пресс-конференции говорил о том, что культура, искусство должны быть не зависимы от политики...
– Настоящее искусство было и остается независимым. Люди творили и будут творить его, независимо от того, какая идеология царит в государстве. Речь о другом: насколько заидеологизирована официальная культура, насколько она подвержена влиянию политики. Если раньше была установка на русификацию, то теперь на поголовную "украинизацию" – то есть на совершенно искусственное дистанцирование украинской культуры от культур других славянских народов. У нас уже практически не проводятся смешанные певческие фестивали. И это очень грустно, поскольку любой перебор обычно плачевно заканчивается. На мой взгляд, Министерство культуры должно отдавать себе отчет, что фестивали проводятся на деньги налогоплательщиков, среди которых есть не только украинцы, а и люди других национальностей. Прежде у нас была болезнь "правизны", сейчас – "левизны". А правда находится где-то посредине. И мы питались ее найти, проводя фестиваль "Золотые ворота", где руководствовались одним критерием – художественным уровнем исполнителей...
– В результате чего и получили клеймо "янычар"?
– Автора "разгромной" статьи я не знал и лично к нему ничего не имел. Песни его услышал только на предварительном прослушивании, куда он явился, кстати, без приглашения. Ну, прослушали, и стало ясно: не тот уровень, к фестивальному конкурсу он допущен не был. Так что первым поводом для статьи, наверное, была личная обида. Второй повод – заказ определенной части Министерства культуры. Подчеркиваю: не всего министерства (оно в меру возможности помогало провести фестиваль), а части людей, агрессивно настроенных против русскоязычной культуры. Не успев появиться, статья сразу же была подана на стол зам. министра Ю. Сердюка...
– И оказалось, что организаторы фестиваля неправильно понимают, что такое авторская песня?
– Существуют искусственная теория, которую поддерживает часть Министерства культуры, о том, что современная украинская авторская песня – это неокобзарство. Но многие, в том числе и я, думают, что кобзарство – это одно, а авторская песня в ХХ столетии – совсем другое. Это – "співана поезія", говоря по-украински, а по-русски – "поющая поэзия". В ней есть ветка политических и диссидентских песен. Но в основном – это песня горожан ХХ века – отнюдь не призывы к борьбе друг с другом. А кобзарь для меня – это XVII, XVIII век, сельский пожилой человек с бандурой и песни политического протеста. Не думаю, что Украина ХХ, ХХI века нуждается только в таких песнях. Нужны песни, отражающие нашу реальную, сегодняшнюю городскую жизнь, а не только вчерашний и позавчерашний день.
– Но все-таки слова "политический" и "поэтический" созвучны...
– Политика одно из направлений городской жизни, не более того. И как по мне, даже не самое главное. Когда политика главенствует, человек становится несчастным. Сейчас практически нет "политических" песен. Скучно писать о том, что есть в телевизоре. Вот когда запрещалось, а люди пели – это было классно.
– Не будет запретных, подпольных тем – не станет и бардов, на этом основании не единожды "хоронили" авторскую песню. Но она жива и "Золотые ворота" тому подтверждение. Название, кстати, вы придумали?
– Оно придумалось случайно в разговоре. Юра Гипоть, нынешний директор театра "Academia", между прочим, обронил его, и оно мне сразу понравилось. Название первого фестиваля авторской песни 1992 года "Білі вітрила" было невзрачным, оно не отражало киевской специфики. А "Золотые ворота" это символ Киева. И выход в свет на большую сцену. Ну, а потом, когда мы стали разрабатывать оформление, всплыли шрифты Нарбута, и стало ясно, как много связано с этим названием.
– Вам хотелось сделать столичный фестиваль номер один?
– Нет, это никакое не соперничество с другими фестивалями, не вызов. Мне просто хотелось, чтобы был столичный фестиваль авторской песни. Не провинциальный, а столичный. Кстати ничего плохого в понятии "провинция" нет. Есть Львов, Луцк, Черновцы со своими фестивалями. Но пусть мне говорят что угодно, а столица в Украине одна: Киев. И должен быть фестиваль достойный такой столицы. Хотелось найти новую, интересную, серьезную форму фестиваля, чтобы поднять авторскую песню до профессионального уровня. Кроме того, мне не хотелось, не хочется и не будет хотеться, чтобы у нас оборвались творческие связи с людьми, живущими в России, Беларуси, других республиках – с теми людьми, которых я привык слышать, видеть, с которыми дружу. Было убеждение в нужности того, что делаешь... Что-то удалось на фестивале, что-то нет.
– А именно?
– Мы старались повысить уровень фестиваля за счет первой ступени – предварительного прослушивания. И то, что не отвечало вкусу жюри, отсеивалось, не попадая на конкурс. Но оказалось, что пока невозможно одновременно держать высокий уровень и расширять рамки авторской песни. Думали, будет акустический бард-рок, но то, что нам попадалось, было очень примитивно и очень грустно, на уровне рэповских частушек. И с эстрадниками проблема. Люди пишут песни, делая акцент на музыке. Просят: "Выслушайте нас, мы сейчас никому не нужны!" Более или менее талантливые, но они есть, и они никем не востребованы. Хотелось им помочь, но не получилось. Так что фестиваль у нас был достаточно традиционным, хотя и аккомпанемент звучал не только гитарный, и синтезаторы имели место.
Традиционной была и причина организационных технических просчетов – все они связаны с несвоевременным скудным финансированием. В общем-то мы понимали, что этот фестиваль заведомо не коммерческий, он не принесет прибыли. И никто из профессиональных менеджеров не взялся бы за это дело...
– Но вы же взялись!
– Да, но я не знал до конца этих диких, сумашедших правил министерских смет, где суммы устаревают раньше, чем их успевают утвердить. Нужно подписать кучу документов, прежде чем ты получишь несколько обесцененных миллионов, и начинаешь метаться в поисках денег. Мы поздно нашли деньги. Из-за этого многое из того, что хотелось сделать, не осуществилось. Фестиваль начался месяцем позже. "Вылетели" ведущие, поломался сценарий. Мы не смогли арендовать зал Дворца "Україна". Спасибо КПИ – нас принял их Дворец культуры, и мы бесплатно отдали 500 билетов студентам. КПИ сделал все, что мог, но он не мог невозможное – отопить помещение, и зрителям было холодно. В первый день билеты продавались по 20 тысяч, но мы поняли, что наша интеллигенция просто нищая, и снизили цену до 10 тысяч, а потом просто раздавали билеты бесплатно – в школы искусств, в детдома... Вот об этих проблемах нужно говорить, а не "шить политику": "русскоязычное" жюри фестиваля или нет? "Наш" бард или "не наш"?.. В "русскоязычном" жюри нашем, кстати, были такие украинские барды, как Наталья Бучель, Василь Жданкин, Стас Тризубый... Из шести лауреатских мест фестиваля четыре отданы украинским исполнителям, одно – русскому автору, одно – белорусу. Приз жюри "За воплощение национальных традиций" получил минчанин Виктор Шалкевич – это ему в той злополучной статье почему-то приписывались "антироссийские" настроения, якобы напугавшие "русскоязычное" жюри. Противно! Ну вот, подсчитал: из 24 исполнителей и авторов, приглашенных на конкурсный концерт, четверо представляли белорусскую песню, 8 – русскую, 12 – украинскую. И самому стало тошно, что занимаюсь такими подсчетами. За что и перед кем оправдываться? Я не принадлежу к людям, которые вчера были коммунистами и топтали национальные флаги, а сегодня стали националистами и топчут свое прошлое. Я таким был, таким и остался.
– Каким?
– Я был инженером, по вечерам и ночам занимался перезаписью песен. В 1972 году впервые в Киеве организовал "подпольные" вечера бардов. На одном было 250 человек, на другом – 500. Практически не было "подпольного" концерта, в котором я не принимал участия... Меня выгоняли из комсомола с формулировкой: "За организацию несанкционированных концертов". Первым секретарем горкома комсомола тогда был Цыбух, который потом стал первым секретарем ЦК. А подавал мои документы некто Мухин, который раньше был бардом, потом секретарем РК КПУ, потом депутатом горсовета... Кто он сейчас – не знаю. Были КГБ, ОБХСС, прокуратура. Полный джентльменский набор. Ну а потом был киевский КСП "Костер". И первый "легальный" фестиваль в Саратове, где несмотря на все попытки скомпрометировать, меня выбрали во Всесоюзный совет, и я вернулся председателем региона "Украина-Молдавия". У нас была хорошая команда. И еще тогда – при коммунистах, при советской власти – мы сами искали украинских авторов и открывали имена. Тот же Эдик Драч, лауреат "Червоної рути", – мы его открыли, когда "Червоної рути" еще не было! Мы 10 лет проводили песенные карпатские декады, ездили по Западной Украине. Драч на ІІ Всесоюзном фестивале в Таллинне был единственным, кто пел не на русском языке! А нас тогда считали диссидентами. А теперь считают непатриотами.
Я всегда был сторонником того, что не надо тянуть за собой прошлое и ненависть к коммунистам – коммунисты были людьми, поставленными в определенные рамки. Но это не значит, что надо все забыть. Напрасно кто-то думает, что за 3-4 года мы забыли, кем мы были и кем они... И я помню, как в 85-м Федор Иллюк по заданию горкома комсомола выдал две огромных статьи, громящие бардов...
– Розенбаум там, кажется, фигурировал как агент ФБР и ЦРУ?
– Нет, эта роль тогда досталась организаторам – Духовному и мне.
– А вам не кажется забавным, что теперь вы из "агента ЦРУ" превратились в "шовиниста"?
– Это забавно, наверное. Но и грустно. Это говорит о том, что ничего не изменилось в ментальности очень многих людей. Ведь бывшие коммунисты и нынешние "патриоты" (беру это слово в кавычки, потому что есть и настоящие патриоты) – это люди фактически одной ментальности. Даст Бог, наступят лучшие времена и в Украине... Я бы очень хотел, чтобы такой фестиваль авторской песни у нас был. В той или иной форме, но он нужен! Беларусы, уезжая, просто умоляли: давайте и в следующем году проведем такой фестиваль. Можно в Минске... Но Министерству культуры это не нужно.
Я-то не обеднею. Мне пришлось на проведение фестиваля выкладывать личные сбережения. Так что теперь я, может быть, сохраню деньги, но... станет ли от этого всем нам лучше?
Из досье "НЗ"
Семен Рубчинский – организатор и вдохновитель первых концертов самодеятельной песни в Киеве, один из руководителей киевского КСП "Костер". Директор третьего и последнего Всесоюзного фестиваля авторской песни. Закончил Киевский политех и Высшую школу деятелей сценического искусства в Москве по специальности "менеджер сценического искусства высшей квалификации". Создал первый в Украине хозрасчетный клуб "Контакт", был художественным руководителем – директором театра "Academia". Сейчас работает исполнительным директором УНИАН.
Экспресс-комментарий
Василь ЖДАНКИН, бард, член жюри фестиваля:
– Шість років тому мені забороняли співати українською мовою. А зараз – Боже збав заспівати щось російською. Коли на фестивалі "Оберіг" наш гість, чудовий актор Олексій Петренко заспівав українську пісню, а я "у відповідь" виконав романс Шаляпіна, мені дорікали: навіщо, мовляв, співаю "по-руськи"? Це – негарно. І, зрештою не по-християнськи. Не розбрат, а укріплення контактів між слов'янськими культурами допоможе нам вистояти перед масовою навалою американізованої дешевої маскультури. Прикро, якщо фестиваль "Золоті ворота" прикриють – це внесе непорозуміння, розбрат і, навпаки, лише підігріє антиукраїнські настрої.
Наталья БУЧЕЛЬ, бард, член жюри фестиваля:
– "Роскошь человеческого общения" – мы любим повторять фразу Екзюпери, но надо ведь еще и что-то делать! Фестиваль дарил эту роскошь, радость общения со старыми друзьями, с такими мастерами, как Сергей Никитин, Игорь Жук... Фестиваль изначально, программно открыт для общения. Это были действительно "Золотые ворота"... Подавляющее большинство песен исполнялось на украинском языке, что отрадно. Сейчас этот жанр развивается по-разному. Русская авторская песня произрастала на "кухонно-костровой" почве. Украинская же стала вырастать на народной и на классической поэтической основе, тяготея к интеллектуальности. Отбор на конкурс был очень жесткий, высочайшие требования к качеству текста. Да и публика на фестиваль пришла требовательная, интеллектуальная и – не была разочарована. Хорошо, что "Золотые ворота" состоялись. И было бы прекрасно, если бы такой фестиваль проходил и в будущем. Но уже есть министерская "вказівка" – прикрыть, на том основании, что по фестивалю была "плохая пресса".
Владимир КАДЕНКО, бард, член жюри фестиваля:
– Несмотря на тяжесть безденежья, на холод в переполненном зале, на то, что после любого конкурса остаются обиженные и обойденные, на негромкую и неброскую рекламу, фестиваль, по-моему, удался, запечатлев светлый след и в сердцах зрителей, и в сердцах тех, кто был на сцене. Разве не замечательно, что, дополняя друг друга, в одном концерте поют украинские, русские и белорусские барды. Мы рассказываем о себе, похожие и непохожие, мы не делим ни флотов, ни ракет – мы делимся музыкой и стихами. Сергей Никитин и Василь Жданкин, Александр Мирзаян и Оля Богомолец, Владимир Васильев и Стас Тризубый, Галина Хомчик и Юрий Лорес, любимцы публики Алексей Иващенко и Георгий Васильев...
И пускай еще не все получается у наших лауреатов, но как искренни голоса Михаила Грицыка, юной Наташи Хоменко, Евгении Поляковой, Николая Чернявского, трио "Роксоланія", Леси Чаривной, Лидии Гудымы.
Возможно, не все приехавшие на фестиваль были достойны конкурсного концерта, возможно, за бортом отбора остались хорошие люди, хорошие исполнители и авторы. Каюсь. Но песня – не спорт, а состояние души. Кто проиграл, кто победил – определить невозможно, да, может быть и не нужно: в искусстве, в творчестве нет секундомера, а есть только "да" и "нет". Но и фестивалю, и его организатору Семену Рубчинскому я говорю "да", потому что мы становимся открытей и, хочется верить добрее.
Борис КОСОЛАПОВ, член дирекции фестиваля:
– Чи і надалі ми існуватимемо під ковпаком прихильників ідеологічної пильності? Тільки раніше вони пильнували за додержанням норм комуністичного світогляду, а зараз пильнують в галузі національної чистоти. "Як сміють люди з прізвищем Майборода, Чухно, Каденко співати на російській?" – запитує автор статті "Ностальгія за КСП" п.Різник і називає їх не менш не більш, як яничарами. А до кого себе відносити лауреатці фестивалю Наталці Хоменко, що показала на конкурсі свої українську і російську пісні? Може, до напівяничарів? А член журі популярна українська співачка Наталка Бучель, яка співала на фестивалі український фольклор, російську бардівську класику середини 60-х, та ще й до того ж іспанську пісню? А як з яничарством у талановитого і дуже плідного Ігоря Жука, який створює пісні, прозу, сценарії як на українській, так і на "клятій"?
Аматори авторської пісні бачили багато державного маразму. У 1984 році я прочитав на людях вірша, де були такі слова: "Быть серым не могут небеса, когда под ними купола Софии". За два дні мене викликали до міському КПУ і майже годину тримали "на коврі". "Ви подивіться, – говорили мені, – нові квартали, заводи, міста, могутні літаки. Невже ж нічого, окрім отих куполів Софії, вас не цікавить, нащо ви ними молоді голову забиваєте?"
Мені здавалося, ті часи минули – разом із жанром "інтелектуального доносу" і професією вартових ідеологічної пильності. Аж ні.
Я впевнений, що справжня любов до української культури полягає в сприянні її тісної взаємодії і взаємозбагачення з братніми культурами, особливо в галузі неформальної культури, до якої і сьогодні відноситься авторська пісня. Протидія такому поєднанню є лише проявом нездорових як особистих, так і групових амбіцій або якихось далеко продуманих ігор.
P.S. Від упорядника. У статті "Ностальгія за КСП" О.Різник без аналізу, як вплинула русифікації нашого народу на бардів України, штучно поділив учасників і організаторів фестивалю за мовною ознакою, чим спровокував протистояння різних культурницьких груп. Не будучи захисником української пісні, зневажено говорить про українців, предки яких за період бездержавного існування породичалися з сусідами. Протест В.Жданкіна проти розбрату між бардами України – природній.
Семен Рубчинський в інтерв'ю говорив, що неможливо водночас підтримувати високий рівень та збільшувати коло авторської пісні. Між "Білими вітрилами" та "Золотими воротами" разом з КСП "Арсенал" провели у Києві 3-й всеукраїнський фестиваль авторської пісні, який мені довелося координувати (січень 1993 року). Державної підтримки не було, допомогли бізнесмени Ігор Холодов із Запоріжжя та знайомий Олександра Короля з Києва. Тоді професійні організатори відмежувалися від широкого кола бардів. Ентузіасти провели ще шість всеукраїнських фестивалів, завдяки яким зберегли бардівську пісню в Україні.
"Білі вітрила" та "Золоті ворота" були предтечею фестивалю СНД "Петербурзький акорд", на якому представники України, крім першого разу, виступали слабо. Сьогодні для розвитку бардів України потрібен, як професійно організований міжнародний у Києві, так і фестиваль української співаної поезії. Молодим бардам, що співають тільки українською, потрібно спілкуватися і отримати допомогу від досвідчених Едуарда Драча, Сергія Мороза, Юрія Поліщука, Зої Слободян, Олександра Смика, Володимира Шинкарука, а якщо знайдемо адресу то і Василя Жданкіна. Кажу про це не для поділу бардів за мовною ознакою, а тому що українська пісенна традиція інша, ніж російська, і культурницьку проблему не вирішують майстри та члени журі на фестивалях, що проходять сьогодні. На фестивалях української бардівської пісні, що проводилися раніше: "Оберіг", "Срібна підкова", "Приспів", "Обереги", "Українська хвиля", "Струна тернова", "Струни серця" та двомовному "Студентські струни" інша творча атмосфера, ніж на фестивалях, що проводять клуби АП. Проблема у тому, хто проведе наступний фестиваль співаної поезії, на який пообіцяли виділити гроші. Кілька слів про згадане у статті "яничарство". Так образливо говорять про тих, хто зрадив Батьківщину і віровчення. Один із засновників київського КСП Володимир Каденко нічого не зраджував, бо усе життя співає російською. Знаю його з 1973 року по фестивалю у Києві. Володимир був також у складі групи киян, яких запросив на перший концерт АП у Суми 1977 року, тоді почався тут розвиток бардівської пісні. Найкраще про митця говорять його твори. У книгу поезії В.Каденка, видану 1993 року, увійшли дві збірки "Движение планет" та "Благовест". До збірки "Движение планет" відомий поет Борис Чичибабін написав передмову, фрагмент якої пропоную: "Пути и судьбы России пересекаются и переплетаются в стихах Каденко, как в истории, как и в жизни, с путями и судьбами христианского Запада и мусульманского Востока. Да и в жилах поэта течет кровь и русских, и украинских, и польских предков, – поэтому так много стихов о Польше. Но родина у него – Украина, и о ней непроизвольно-естественно говорится в его стихах с особой проникновенной нежностью. Как будто само собой выдыхается из сыновнего серца: "По-над Хоролом, по-над Ворсклой плывет украинская ночь" "И ночь светла от песен украинских". Такова уж судьба русского поэта, рожденного и привороженного Украиной" (17.06.1991 г.). У збірку "Благовест" увійшли твори, написані 1991-1993 роках, ключовим твором якої є поема "Гетман", із заключною частиною якої "1709 Год. КАРЛ И МАЗЕПА" хочу познайомити читачів. На завершення – вірш із збірки "Движение планет", з якого Борис Чичибабін процитував рядок .
РУБРИКА "ВРАЖЕННЯ ТА ПОБАЖАННЯ ДО СПЕКТАКЛЮ-ПРИСВЯЧЕННЯ"
Під час поїздки до Києва подивився спектакль-присвячення пам'яті трагедії Бабиного Яру "Это мы, Господи..."
Автор сценарію і актор – Микола Чернявський, актори – Тимур Бобровький та Володимир Мовчан, гітари – Михайло Барановський та Борис Бельський, контрабас – Андрій Заславський, скрипки – Сергій Бєлов та Володимир Литвин, художній керівник – Семен Рубчинський, при підтримці Американського Єврейського Об'єднаного Розподільчого Комітету "Джойнт".
У спектаклі використано пісні: Т. Бобровського, А.Городницького, С.Нікітіна, О.Розенбаума, М. Чернявського; вірші: А.Вознесенского, Ю.Даніеля, Є.Євтушенко, І.Еренбурга, М.Заболоцького, Б.Слуцького, О.Теліги, Г.Шпалікова.
Спочатку художній керівник сказав, що спектакль традиційно показували у кінці вересня до дня пам'яті по загиблих у Бабиному Яру, а цього разу показ приурочено Голокосту (27 квітня). Потім актор-ведучий наголосив, що як росіянин, хоче щоб народ знав правду і не забував про трагедію Бабиного Яру. У спектаклі він з трибуни зачитував звернення і повідомлення німецьких, українських, радянських установ і ЗМІ. Актори по черзі виступали з поетично-пісенними монологами. Грали їм музики.
Спектакль увібрав у собі бачення його авторів не тільки про трагедію другої світової війни, а й національні проблеми сьогодення. І хоча мене вразили звинувачення у байдужості українців до трагедії євреїв, після вистави привітав знайомих бардів із складною роботою, бо про знищення людей не можна забувати.
С.Рубчинський дав папірець, щоб написав враження про спектакль. Сказав, що не пишу скорострільних відгуків, і тоді він попросив надіслати відгуки пізніше. Виникло багато думок, з якими вирішив познайомити читачів.
Радянська ідеологічна система замовчувала не тільки події , що відбулися у Бабиному Яру під час гітлерівської окупації, а й інші трагедії 30-50-х років в Україні: боротьбу з відродженням української культури, примусову колективізацію та ліквідацію як класу селян-господарників, голодомори, масове знищення свідомих українців. У 60-ті роки про Бабин Яр письменник Кузнєцов опублікував статтю, і тоді широке коло читачів дізналося про цю трагедію. У 1972 році зібрання євреї в Бабиному Яру розігнало КДБ під виглядом протесту проти зборів робітників київського заводу.
Проблему життя і смерті у спектаклі локалізовано до побутового рівня, і сказано, що розстрілювали євреїв у Бабиному Яру українські поліцаї. У художньому творі автори мають право на власну трактовку подій, але наведу абзац про неї із книги історика з Канади Ореста Субтельного "Україна. Історія" ("Либідь", 1992, сторінка 405): "Найхарактернішою ознакою, що свідчила про природу нацистського режиму, було ставлення до євреїв і військовополонених. Позаяк радянський уряд не доклав особливих зусиль, щоб евакуювати єврейське населення України (й замовчував факт його переслідування), більшість євреїв потрапила до рук нацистів, які утворили на Україні 50 гетто й понад 180 великих концентраційних таборів. За кілька місяців окупації нацисти, й насамперед винищувальні групи СС (Einzatzgruppen), замордували приблизно 850 тис. євреїв. У Києві за якихось два дні у Бабиному Яру було вбито близько 33 тис. чоловік".
У статті науковця і письменника Максима Стріхи "Київ: балада про війну і відбудову" (газета "Україна молода" за 6 травня 2006 року) цікаві спогади його батька про перші дні окупації Києва: "...Про те, як збиралися в Бабин Яр сусіди з вулиці Дикої на Лук'янівці – вони до кінця не вірили, що йдуть на смерть (звичка не вірити сталінській пропаганді була настільки сильною, що й правдиві розповіді про винищення євреїв багато хто сприймав крізь призму її звичайної брехні). Про те, як тато чотирма днями раніше ніс на Хрещатик здавати радіоприймача – й перші влаштовані радянськими підпільниками вибухи, які знищили центральну київську вулицю, застали його на розі Володимирської й Прорізної (що, напевно, його і врятувало)..."
Провину за знищення більше ста тисяч людей у Бабиному Яру перекладено на простих киян. Сказано, що матчі команди київського хлібозаводу, за яку грали футболісти "Динамо" з німцями, а потім українським "Рухом", закінчилися тим, що після поразки "рухівець" Шевцов доносить на динамівців, їх заарештовують і розстрілюють. Інша героїня – киянка Дар'я (прізвище українське, але не запам'яталось) грабувала покинуті євреями квартири, доносила поліції на тих, хто переховувався. У складних подіях знаходяться негідники-мародери різних національностей, тому перекладати їхню аморальність на увесь народ не логічно.
Цікава розповідь про те, як після наказу гітлерівців нашити жовті шестикутні зірки усім євреям Данії король вийшов на вулицю з дружиною, а на їхньому одязі були нашиті такі зірки. Поки вони гуляли жителі столиці нашили аналогічні зірки і вийшли на вулиці. Старий король загинув у концтаборі, але зберіг честь народу Данії. Здалося, що порівнюючи стабільну Данію з розтерзаною Україною, автори не знають про геноцид українців, коли перед війною у Биківнянському лісі під Києвом знищили приблизно стільки людей, як у Бабиному Яру, але це замовчували до перебудови. Вчитайтесь у фрагмент вірша М.Литвина "Калина в снігу" (Балада про капітана Матвєєва, "героя" Соловків і Сандормоха).
Крові не пив. Не вважав себе катом:
Вирок виконував лиш. День у день.
Розстріляв особисто (невже це багато?)
1111 людей
Зодчі.
Артисти.
Поети.
Учені.
За Україну, за правду борці.
Погибали стратег незрівнянний і геній...
1111 творців
Євреї і українці у 20-му сторіччі понесли величезні втрати, тому дивно чути як протиставляються народи на фоні минулої трагедії. Згаданий у спектаклі "Персонал" на останніх виборах не отримав підтримки українців, за його партію проголосувала кількість виборців, що менше третини структури самого "Персоналу". Це говорить, що конфлікту в міжнаціональних стосунків українців з євреями немає, навіщо ж тоді принижувати корінну націю?
У вересні 2006 року до 65-ї річниці трагедії Бабиного Яру запланована зустріч президентів України, Росії, США. В Україні створено комітет (інститут) національної пам'яті, який повинен розкрити таємниці масового знищення безневинних людей різних національностей.
Петро Картавий, м.Суми 4-23 травня 2006 року.
---------------------
РУБРИКА "ПРЕЗЕНТАЦІЇ"
Про першу збірку Олександра Бобошка "Ніч на п'ятницю" розповідалося у бюлетені №11 (57) за 2005 рік. Після того
як був підготовлений матеріал про творчість харків'ян у попередньому бюлетені, отримав від О. Бобошка другу збірку віршів "Пора терезів". Пропоную твори із збірки.
* * *
Так, Господи, це ми...
Це нам ревти над яслами
Від голоду не тіл – порожніх наших душ.
Ховатись од проблем, немов зайцям від яструба,
І бігти від біди – галасвіта, чимдуж.
Так, Господи, це ми. Йдемо. Чи стоїмо
На обранім шляху?.. Точніше на узбіччі?
Поразок перебором, браком перемог
Отруєні думки й тавровано обличчя.
Колись – у цім житті?! –
ми станемо людьми.
Так, Господи, це ми...
* * *
Ти ба – як тепло про покійного.
Не так, як три доби тому.
"Навіщо, дядьку, нас покинули?
Чому так рано – у пітьму?
Хай небо, зорями гаптоване,
Дорогу в рай освітить Вам..."
...А нині сущим – чи готові ми
Приємні мовити слова?..
* * *
Благословіть мене, жовтню, на подорож!
Щоб не було на душі моїй порожньо,
Шляхом знайомим до дівчини N
Я у наступний чкурну уїк-енд.
Ніби не гріх – милування минулим...
Погляд у давнє крізь часу намули
Вихопив тепле, щемливе, п'янке,
Вивів нарешті мене із піке.
Їду! Нам так необхідно побачитись.
Не докричавсь я до неї з Рибачого.
Благословіть мене, осене, в путь!
Знищено часом колишню образу,
Знову я хочу всього і відразу,
Й галас вокзалу прискорює пульс...
* * *
Ви чекали – ось вона, осінь,
В павутинні заплуталась листям...
Вересневим світанком росяним
Бігла лісом –
Та й потрапила у тенета
Між березами та дубами.
Буде
бардів
барвами
бавити
Полонена...
* * *
Набито вщерть...
Баптисти і туристи,
Нащадки скіфів, вихрестів, ординців...
Посуньтесь, дядьку!
Маю чим загризти.
Не пити ж Вам ту пляшку наодинці.
Бджолиний вулик. Чи циганський табір?
Торби, кравчучки, кошики, чували.
Ні місця на полиці, ані в тамбурі,
Ні – в деяких серцях – для співчування.
Там – плач дитини, там – студентів регіт...
Ковтнути! Від нудьги щоб не померти.
Тремтить земля. Життя біжить по рейках.
Попереду – все менше кілометрів.
І нам не стати, скільки б ми не скиглили,
Царями – ні земними, ні небесними.
Ні місця між державою та скіпетром
Немає, ні між Дисмасом і Гестасом.
А все ж таки погодьтесь: варто жити,
Заради завтра чи заради вчора.
Це краще, ніж лягти в чорнозем жирний
Зі смертю в парі, в чистій парі чорній –
І навіть не почути схлипи рідних,
Обличчя не побачити скорботні...
Хоча на цьому світі ми убогі,
На той нам поспішати не потрібно.
Ну що – тепер уже не так нам тоскно
Сидіти в цім вагоні-душогубці?
У мандри запізніла кличе осінь,
І клин за клином відлітають гуси.
Не нам жалітись на відсутність рухів!
Гарцює в жилах кров, душа не терпне.
Дивлюсь я на тремтячі Ваші руки –
І думаю, що нам пора по третій...
* * *
Це заради рядків – ніч безсонна і день заклопотаний,
І невчасно посаджене, і неналежно прополоте.
Це заради рядків – самозречення і усамітненість,
І багатогодинне блукання засніженим містом, і
Боротьба із собою, зі світом, з досвітньою втомою,
Спілкування з місцевим божком, підвивання у тон йому...
Це заради рядків
я дотримавсь усіх ритуалів.
Тільки б вірші мої
хоч когось,
хоч колись врятували.
---
Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт.
Петро Картавий
Джерело: Петро Картавий p_karta@mail.ru Статтю ввів:bohdanko28.05.2006 Відредаґовано: Переглядів:2932
Увага! При будь-якому використанні матеріалів сайту обов'язкове посилання (для сайтів - відкрите для пошуковиків гіперпосилання) на "Джерело: проект "Українські пісні" https://www.pisni.org.ua"!
