На головну сторінку

Про генерала, якого вбив український славень

(Про національний гимн "Ще не вмерла Україна")

...Тоді мені перейшло через двадцять. Здавалось: я мала все, чого могла бажати, але в дійсності - усе життя була суцільна прикрість. І на тлі тієї перманентної прикрости, що я мусіла мешкати в Петербурзі, ще більша неприємність: обов'язкові - двічі в місяць обіди в родині генерала Я., що був мені якимсь свояком.

Генерал уже давно світив лисиною, свої безконечні оповідання-згадки виголошував високим фальсетом і при кожній нагоді підкреслював, що він - "настоящій маларос із Кієва".

І справді щиро він любив усе, що слід любити "малоросам": "українськую ноч", "малоросійський" борщ та ковбасу, гопака і "божественния" українські пісні. Поза тим навряд чи мав він якусь яснішу національну уяву, але слово "Україна" знав.

Згаданого року я не могла виїхати із Петербургу на Різдвяні Свята, а коли ж мала необережність згадати про це на обіді в генерала, - він категорично примусив мене провести Свят-Вечір з ними. Лишалося згадати св. Варвару: "Ступай, Варваро, в олій, бо треба" зробити і цей веселий день нудним.

І справді, лише вступила до велетенських покоїв, відразу відчула подвоєну врочисту нудьгу. Ряд слуг, схвильована й розгублена дружина генерала, що раз-по-раз нюхала "англійську сіль" і шаруділа, як миша в соломі, товстелезним, цупким шовком своїх спідниць, здитинілий генерал, що зараз же почав свої спогади із доби Наполеона і ніяк не міг зрозуміти, що я не бувала свідком ні його згадок, ні його колишніх вражень. А до цього всього, чимало також столітніх "своїх" гостей, старомодних, туго накрохмалених, ультра-урочистих, повних святочного очікування.

Каваліри пропонують дамам руку й урочистим походом, як ляндґрафові гості в "Тангойзері", поважно рушаємо до їдальні.

На кожному приборі - букетик із галузочкою ялинки, прикритої карточкою з найменням гостя. За кожним стільцем з височенною спинкою - скам'янілий слуга.

Провід переймає генерал. Лагодить на висхлих грудях свій "іконостас", - незліченну колекцію орденів, робить поважне обличчя і хрипливим сопраном виголошує відповідну промову. Вітає, бажає, згадує, пророкує, і знову бажає та вітає. Я прокидаюсь до дійсности, коли господар нарешті зміняє тон:

-...А тепер, коли вже, так сказать, закінчилась частина офіційна, дозволю собі запропонувати нашим, так сказать, козацьким звичаєм традиційні "три чарки"...

Згадуємо кого слід. Генерал остаточно розм'якає і, спершись рукою на стіл, чим приводить у жах генеральшу, говорить нескінченні монологи. Генеральша непевним поглядом усе частіше зиркає на промовця, котрий може "заговоритися" і сказати якесь слівце неслушне у присутності слуг. Тому вона їх відпускає і саме в час: генерал уже встав, випнув груди і деклямує про "золоту примару" славної козацької свободи, бунчук, булаву...

Прийшовши до верхів захоплення, приглушеним голосом додає:

- І всьо, всьо, задушілі... Маскалі!..

Дехто спускає очі, дехто похитує головою, я тихенько плещу в долоні. Переходимо до сальону. Тут - усі надії на мене, бож прекрасні "малоросійські" пісні - це моя атракція.

Уже мій невеличкий репертуар наближається до кінця. Але слухачі вимагають ще "хоч одну"... Набринькую на роялі і пригадую, що за останнє перебування в Києві чула від Олександра Кошиця нову для мене пісню...

- Тільки, що - хорова - заповідаю, - але ж нескладна. Спробуйте підтягувати, я програю кілька разів мотив.

Скриплять дідугани, мов старі ялини в лісі. Та потроху налагоджується.

- Але ж скажіть слова! - дужче за всіх хвилюється генерал.

- "Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля".

- Прекрасно! Прекрасно!.. Що ж це за пісня?

- Гимн...

- Який гимн?...

- Та ж український!

Все раптом замовкає. Найбільш отетерів господар. Але враз отямлюється і, як може швидко, чимчикує до дверей та торгає за клямку: чи добре замкнено? Потім визирає вікном на вулицю, швидко вертається до роялю і зганяє всіх гостей до тіснішого кола.

- Так заспівайте ж спочатку сама! Усе, все! Аж до кінця!...

Я ще ніколи не чув. Ніколи! Навіть не знав, що єсть наш... наш гимн... Тільки не співайте на повний голос...

Я захоплена ефектом. Із цікавістю вдивляюся в обличчя сивоусих, сивобородих, лисих дідів, що всі притяглися до мене і дивляться на мої уста, ніби з них має ось-ось випурхнути дивовижна птаха...

-... і покажем, що ми браття козацького роду"...

Генерал Я. раптом підводить до стелі свої виблідлі очі, побожно, широко вимахуючи рукою, хреститься раз, два, три, п'ять разів, а по його почервонілому й екстатичному обличчі, по довгих вусах, по блискучих орденах, біжать рясні, дрібні краплини сліз...

На другий день генерал не приїхав до мене "з візитою", як годилось. Але на третій день Свят принесли зранку телеграму, що генерал тихо закінчив життя...

Потім убита горем генеральша оповідала, що від Свят-Вечора він не заснув аж до самої смерти.

   Примітки:
Наталена Королева (3.03.1888, Еспанія - 1.06.1967, Чехія) - українська письменниця еспанського походження, що виросла у французькому монастирі, співала у паризькій опері, була коханкою еспанського короля та дружиною перського князя, брала участь у розкопках в Єгипті й отримали три поранення на війні. Визнавала себе українкою і написала безліч цікавих повістей та оповідання з українських переказів, фолкльору та старохристиянських леґенд.
Джерело: Наталена Королева. Національний славень і сила приспаних почувань // Юнак. Ч. 1. (91) січень 1971. Рік IX
Статтю ввів: bohdanko  15.10.2004
Відредаґовано:
Переглядів: 2387
  Коментарі     ПРАВИЛА!     ДЕ СКАЧАТИ mp3 ?!
[cховати]


  Адреса цієї сторінки: https://www.pisni.org.ua/articles/7.html

 ВХІД
Е-мейл: 
Пароль: 
  Забули пароль?
  
  ПІДПИШІТЬСЯ! ГРУПИ У СОЦМЕРЕЖАХ
FB