Мудрий, бо німий

Багато-гато років, як я був дуже малий,
Всі риби жили в небі, а дерева - в воді,
А я ходив до школи на високій горі,
І люди були добрі, я був дуже малий.

Багато-гато часу, і немало вина,
Старі, сухі дерева догоріли дотла,
Нема кого питати: "Де я маю піти?".
Не хочуть говорити мої мудрі птахи.

Земля собі летіла - осінь-літо-зима,
І небо там висіло, де вже нині нема.
Я можу набрехати, і лишитися сам,
Я можу написати, і забути слова.

Ходили мої ноги, а не видно слідів,
Робили мої руки всьо, шо я захoтів, хотів,
Дивились мої очі, але їх вже нема,
Колись ще мої губи говорили слова.

О-о, мудрий, бо німий.
О-о, мудрий, бо німий...

Я не хочу того всього за собою забирати,
І не можу вже ніколи нові гори малювати.
Плакати не час - ніхто не хоче того знати.
Тільки сльози будуть довго свої знаки малювати.

Плакати не час - гаряче море тихо впало,
Я лишився на піску, і там, де риби повмирали,
Вже не чути наші кроки, там нема чого ходити.
Я лікарства не шукаю, бо ним можна отравитись.

О-о, мудрий, бо німий.
О-о, мудрий, бо німий...

Поділитись сторінкою: