| |
Серед хащів лісових,
Непрохідних та безлюдних,
В нічку темну
На узліссі загоралося багаття.
Ти гори-палай вогонь,
Освіти всю правду світу,
Перед янголом – вигнанцем!
Розправляй ти крила свої
І лети-лети у небо,
Повернися дух додому,
Тільки крила – обгоріли!
Рана ця не заживає,
А болить, як день настане,
Він, неначе кровопивця,
Світло Сонця крила палить.
Це закляття Зверху впало
За любов його до жінки!
Ти гори-палай вогонь,
Освіти всю правду світу,
Перед янголом – вигнанцем!
Розправляй ти крила свої
І лети-лети у небо,
Повернись козак додому,
До коханої дівчини!
Потихеньку ніч зникала,
А вогонь горів, не гас!
Бо горів не в хащах лісу,
А в закоханих серцях.
Крила янгола палали!
Догоріли, зникли рани.
Тінь коханого торкнулась
До жаданих вуст дівочих.
Ти гори-палай вогонь,
Освіти всю правду світу,
Бо кохання подолає
Всі закляття,
Ще й помститься. | |
