Літо пізніх жоржин

Осіння грозо остання,
Спали ті забуті стерні,
Як спогад, що не поверне,
Як спогад про кохання.

Про нас у далекім літі,
Щасливих, наче діти,
В осінньому літі, жоржинному літі,
Спогад, грозо, спали!

Незваною жінка з дзвінкими очима
Приходить з далекого літа.
Земна і жагуча, та тільки незрима,
Як тайна, від мене закрита.

Приходить до мене з глибокого серпня
В печальній і тихій задумі.
Чекання холодними росами терпне
В жоржиновому пізньому сумі.

Бентежно і гостро вриваються в спогад
Цілунків її блискавиці.
Чекання не гасне під небом тривоги,
Не гасне, як спалах зірниці.

Про нас у далекім літі,
Щасливих, наче діти,
В осінньому літі, в жоржинному літі —
Спогад, грозо, спали!
Спали! Спали!