Із мурованого покою...

Із мурованого покою
Виходити смутно мені.
Тільки в самотині
Можна бути собою...

Хто дає мені душу чужу,
Коли я з людьми? Чому їм кажу
Не ті заповітні слова, не ті,
Що родилися в самоті?..

Легко
До гілки руку простягти,
Погладити билинку несвідому.
Чому ж так трудно
Себе при людях зберегти?

Як місяць світиться, коли
Поволі одхиляє двері
Свого житла! В юрбі зірниць
Він ходить мерклий і блідий.

І кожне речення і слово –
Моє й чуже –
Потворно нівечить звучання
Мого укритого життя...

Камінь,
Упавши в озеро, зо дна
Не цвіт, не водоріст зриває,
Лиш намул і каламуть...

О чиста святість самоти!
Слова дзвенять, як комиші
Понад просвітчастим затоном,
І сонце світу безборонно
Сіяє в дзеркалі душі...

Поділитись сторінкою: