| |
Вона стоїть, її вже сотні літ,
І поглядом націлена у небо,
Немов ракета здиблена в політ,
Із світу іншого прилетіла до тебе.
Вона стоїть, а поруч все біжать
Роки волами, кіньми, літаками,
Пливуть у безвість, мов за раттю рать,
У війн яри (*), що поросли гробами.
Вона стоїть, хто камінь тут поклав,
В її основу першу звів цеглину,
Шматок гіркий од серця відірвав,
Офірував з плеча свою свитину.
Вона стоїть, збудована за гріш,
За грейцер зведена, але за той останній.
Як на межі добра і зла стоїш,
А далі, все – кінець людської грані.
Вона стоїть, задивлена увись,
Розкута і обміряна вітрами,
В ній предків заповіт - послухай, зупинись, |
Це він бринить: "Ми не були рабами". | (2)
Вона стоїть, часом догляне хтось,
І з віри чи з добра ще й кине щось на тацю,
І вдячно з вівтаря так дивиться Христос -
Той предок мученик, що увіковічив працю. | |
