| |
Коли поїзд у даль загуркоче,
Пригадаються знову мені
Дзвін гітари у місячні ночі,
Поцілунки й жоржини сумні...
Шум акацій... Посьолок і гони...
Ми на гору йдемо через гать...
А внизу пролітають вагони
І колеса у тьмі цокотять...
Той садок, і закохані зорі,
І огні з-під опущених вiй,
Од проміння і тіней узори
На дорозі й на шалі твоїй...
Твої губи - розтулена рана...
Ми хотіли й не знали - чого...
Од кохання безвольна і п'яна,
Ти тулилась до серця мого...
Ой ви, ночі Донеччини сині,
І розлука, і сльози вночі...
Як у небі ключі журавлині,
Одинокі й печальні ключі...
Пам'ятаю: тривожні оселі,
Темні вежі на фоні заграв...
Там з тобою у сірій шинелі
Біля верб я востаннє стояв.
Я казав, що вернусь безумовно,
Хоч і ворог - на нашій путі...
Патронташ мій патронами повний,
Тихі очі твої золоті...
Дні пройшли... Одлетіла тривога...
Лиш любов як у серці багнет...
Ти давно вже дружина другого,
Я ж - відомий вкраїнський поет.
Наче сон... Я прийшов із туману
І промінням своїм засіяв...
Та на тебе, чужу і кохану,
Я і славу б свою промінняв.
Я забув би образу і сльози...
Тільки б знову іти через гать,
Тільки б слухать твій голос - і коси,
Твої коси сумні цілувать...
Ночі ті, та гітара й жоржини,
Може, сняться тепер і тобі...
Сині очі в моєї дружини,
А у тебе були голубі. | |
