| |
О, скільки, конику-братику, крутих чудасій на світі?
Дивився б допоки круки не вип'ють очей, а мало,
По сей бік багама-мама, по той бік пальми Гаїті,
І вежі Фрітауна бачу, як вийду вночі з бунгало.
І так мені з того гризько, що вицвіли всі шаровари,
Якого лисого чорта, з яких попідземних фаун?..
Та й зрадили нас у битві морські косарі корсари,
А батько ж хотіли взяти отой блаженний Фрітаун.
А там тринадцять костьолів і вічна війна з Амуром,
А ще тринадцять безодень, де срібло-злото коморне,
Дівчата, немов ліани, нечутно ростуть за муром,
І хочеться їм любитись, а їх зодягли у чорне...
Кружаю тепер сивуху надвоє з піратом Діком,
Кажу йому: Схаменися! - Кажу: Покайся, паскудо!
Невже коли ти з Європи, то вже не єси чоловіком?..
Якого хріна продався за тридцять гнилих ескудо?..
А Дік то химерна штучка, плекає папугу Пугу,
Плеще мене позаплічно, заламує руки в горі,
Оце тобі лицар з лугу, осьо тобі зелепугу,
To be or not to be - каже - і булькає: I'm sorry.
Невільницю - каже - маю зі шкірою, мов какао.
Купи, сизокрилий орле, маркотно ж без господині...
Город засівати не конче - прицмокує так лукаво,
Город, на ній проростає тютюн, ананаси, дині.
Наплодиш - каже - козацтва, припнеш усіх до коша.
Тільки ж ярму не дається шия, моя душа!
Та вже його і не чую, плюю на плюгаву супліку,
Конику мій невірнику, апостоле мій Хома,
Піду на зорю вечірню, зріжу цукрову сопілку,
Сяду над океаном та вже мене і нема... Поділитись сторінкою: 
| |
