| |
Берізка на горбі вмирала від журби.
Від самоти, від злих вітрів і стужі...
І раптом березень такий натхненний, дужий,
Прийшов до неї й вимовив: - Люби!
І враз вона відтала, ожила,
Закучерявилась і стала невпізнанна,
Сережки золотисті одягла,
І березень її назвав - моя кохана.
Вони кохалися...Та березень пішов,
І до берізки інші залицялись,
Але вона на те лише сміялась
І ждала березня, щоб заквітчатись знов.
І враз вона відтала, ожила,
Закучерявилась і стала невпізнанна,
Сережки золотисті одягла,
І березень її назвав - моя кохана. | |
