На головну сторінку

Григорій Юлійович Грабович




Перейти до списку пісень >>

Біографія

http://uk.wikipedia.org/


Грабович Григорій Юлійович (англ.: George G. Grabowicz) - літературознавець, професор кафедри української літератури Українського наукового інституту Гарвардського університету, засновник і головний редактор київського часопису Критика. Його дослідження стосуються історії української, польської та російської літератур та їх взаємовідносин.


Грабович отримав освіту в Йельському та Гарвардському університетах (1965-1975). Він був головою факультету слов'янських мов і літератур в Гарварді з 1983 по 1988 рр. З 1989 по 1996 р. Грабович був головою Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету. Він також був президентом і одним із засновників Міжнародної асоціації українських студій.


Публікації.

Toward a History of Ukrainian Literature (1981)

The Poet as Mythmaker: A Study of Symbolic Meaning in Taras Shevchenko (1982)

В пошуках великої літератури (1993)

До історії української літератури (1997, 2003)

Поет як міфотворець (1992, 1998)

Шевченко, якого ми не знаємо (2000)

Тексти і маски (2005)


Зовнішні посилання.

Гарвардський інститут українських студій (англійська)

Часопис Критика



До історії національних містифікацій, шахрайств.


...Хоч містифікацій та фальсифікацій не бракувало і в домодерній добі (згадаймо повсюдне продукування святих мощів і торгівлю ними в середньовіччі), й хоч число різних сфальшованих королівських грамот напевно перевищує кількість автентичних, саме модерна доба дає драматичний приклад поставання національних містифікацій. Різниця між "звичайними" та "національними" — істотна. Огюстен Тьєрі у своїй праці "Великі літературні містифікації" (1911) описує їх, буцімто "великих", чимало, але хіба що про найвідоміші з них, як-от про "поета Томаса Равлі" (Thomas Rowley), що його вигадав Томас Чатертон, чи про "Гузлу" Проспера Меріме, пам'ятає тепер хтось поза колом спеціалістів.

Проте є одна, яка по суті стала універсальною (бодай у європейському контексті) й так чи інакше моделює майже весь подальший жанр національних містифікацій. Ідеться про Оссіана.

Наприкінці 1750-х років двадцятип'ятилітній шотландський бакалавр Джеймс Макферсон...




Містифікації за літературною конструкцією "барда".


Плоди "Оссіана": "старовинні" й "автентичні" тексти.

Першим його плодом є "Слово о полку Ігоревім" — першим і, напевно, найуспішнішим, бо Оссіан відроджується тут не у формі чергового перекладу або переспіву (їх російські літератори — Костров, Карамзін й багато інших — створили чимало, а є ще літературні тематизації, як-от трагедія Озерова "Фінгал" 1805 року тощо), але як автономного, буцімто старовинного й автентичного тексту.


Оссіан. дух "Слова о полку Ігоревім" ― "Ми також маємо свого Оссіана".

Оссіанівський дух явлено й у самому тексті "Слова", в його образах, загальному пафосі та поетиці (що вперше докладно досліджував Андре Мазон), й у супровідних культурно-історичних обставинах (див. праці Волтера Шамшулі та щойно завершену монографію Едварда Кінана, про яку можна довідатися з його статті в минулому числі "Критики").

Як показує у своєму детальному дослідженні Юрій Дмитрович Лєвін, перші згадки про ще не опубліковане "Слово" з'являються в Росії в 1790 х роках, саме в найбільшому розпалі оссіанівського ентузіазму. 1796 року Михайло Херасков дописує до своєї поеми "Володимир" (для нового її видання, що з'явилося наступного року) рядки, що напрочуд точно віддзеркалюють справжній стан речі:


О! древних лет певец, полночный Осиян!

В развалинах веков погребшийся Баян!

Тебя нам возвестил незнаемый писатель;

Когда он был твоих напевов подражатель...


1797 року Микола Карамзін, близько пов'язаний із колом Мусіна-Пушкіна, де відбувається інтенсивна праця над "Словом", пишучи статтю до журналу "Spectateur du Nord", повідомляє про знахідку цього твору й каже, що "його можна поставити поряд із найкращими місцями в Оссіана".

Цей топос — "ми також маємо свого Оссіана", тобто свій національний епос, свою споконвічність — звучить уже у вступі до першого видання "Слова" (1800):


"...У цьому збереженому вiд минулих століть творі видно дух Оссіанів, отже, й нашi прадавнi герої мали своїх бардів, що співали їм славу".


Потім він стає рефреном у ранніх коментуваннях "Слова" (розкриття Макферсонового авторства ще попереду).


1801: "Свої Оссіани" Львова, "власний Оссіан" Капніста.

Ось, наприклад, Павло Львов: "Пісня полку Ігоревому свідчить, що й слов'яни мали своїх Оссіанів" ("Иппокрена", 1801).

Або у вступі до свого перекладу "Слова" Василь Капніст: "...Скоро пiсля запровадження в нас християнства мали ми вже власного Оссіана в творцi пісні про нещасливий похід хороброго князя Ігоря".


Перші скептики: "Слово" відгонить "Оссіаном".

Від самого початку, однак, були й скептичні голоси. З часом, після ширшого усвідомлення явища Макферсона, ці сумніви ставали гострішими, як, наприклад, 1834 року в журналі "Библиотека для чтения" (можливо, з пера Осипа Сенковського; див. Лєвін, с.75):


Над "Словом о полку Ігоревім" ширяє в нашій свідомості поважна підозра в містифікації: воно добряче відгонить Оссіаном; його фрази ніби викроєно по Макферсоновим.



Захисники "Слова".


Здебільшого "патріоти, ентузіасти, поети" перемагають?

Взагалі, як реконструює це у своїй книжці Кінан і як видно з "Історії української літератури" Михайла Грушевського, скептиками були науковці й досвідченіші читачі, обізнані зі світовою літературою і свідомі повсюдного феномена містифікацій та глибшого сенсу цих постійно повторюваних порівнювань з Оссіаном; захисниками автентичності "Слова" були здебільшого патріоти, ентузіасти й поети.


Проте у "вітчизняному", тобто російсько-українському контексті, ця друга лінія здобула з часом цілковиту перемогу.

Інакше й не могло бути. Вирішальними стали суспільні потреби, по суті — колективна потреба самоствердження й те, що суспільство в Російській імперії, а тим паче в пізнішому Совєтському Союзі, надолужувало свою малу диференціацію, слабкі важелі незалежної громадянської думки тощо цілою гамою комплексів, породжених психологією захисників обложеної фортеці. В такому контексті науковий об'єктивізм не має великих перспектив.


В українській літературній історіографії перша і, мабуть, остання праця, яка ще більш-менш ретельно обговорювала питання автентичності "Слова", була "Історія" Грушевського (хоч і тут видно, що на авторів звичний раціоналізм, його соціологічний метод, таки накладається бажання бачити "Слово" саме як автентичну пам'ятку; він упевнений, що "автентичність "Слова" все таки доведено доволі скоро і поставлено поза всякими закидами"; проте кривити душею і замовчувати невигідні аргументи він також не буде).

В історіях Огоновського та Єфремова немає й натяку на те, що можуть існувати сумніви щодо автентичності (Огоновський навіть присвячує свою "Історію" ― "авторові Слова").

Чижевський у своїй "Історії" збуває це питання кількома загальними констатаціями та ще загальнішим запевненням, що "сумніви в оригінальності "Слова", висловлені в останні часи, не витримують критики".

Михайло Возняк торкає це питання одним абзацом і згадує лиш Каченовського та його школу "скептиків"; питання оголошується розв'язаним: "З признанням оригінальності "Слова" (коли? ким? де? — Г.Г.) почався другий період студій над ним".

Зі звичною совєтською рішучістю питання закривається у восьмитомній "Історії української літератури": "Спростовано погляди так званих "скептиків" (М.Каченовського, О.Сенковського, М.Каткова), які твердили, що "Слово" є не твором XII ст., а пізнішим фальсифікатом". (Немовби не було інших, сучасніших, переконливіших і не-"вітчизняних" скептиків.)



Слова замінюють речі: ізольоване, відірване, змертвіле.


Близькість до передромантичної поетики.

Проте питання якось уперто не закривається. Передусім тому, що, як уже говорилося, поетика "Слова" надто близька до передромантичної поетики Оссіана й надто мало спільного має з мовою, уявою, етосом, стилем достовірних давньорусько-українських пам'яток.


Ніякого відношення до міфу і героїчного епосу.

До того ж, як зауважували різні "скептики"-науковці, хоч би той Моріц Кар'єр (його цитує Грушевський):

"Описи — не конкретні, без характеризації; видно, що розповідь іде не про щось пережите, а штучно висвітлене; тільки з трудом можна слідкувати за запутаними скоками оповідача, якого проза має тільки поодинокі відгомони справжньої словянської поезії природи і якого уява не має відношення до міфу і героїчного епосу".


До речі, те саме кількадесят років раніше казав поет Вільям Вордсворт про Оссіана. Процитувавши перші рядки "Темори" —


Сині хвилі Уліна мерехтять у світлі. День осяває зелені пагорби. Дерева хитають на вітрі своїми темними головами. Сірі струмки несуть свій гомінкий потік. Два зелені пагорби, порослі старими дубами, стисли вузьку долину. Там синіє смуга ріки. На березі стоїть Каїрбар з Ати. Король сперся на спис, у його червоних очах страх і смуток. В його душі зринає Кормак, страшними ранами вкритий, —


він далі каже таке:


Маючи щастя народитися й виростати в гірському краї, вже з дитинства я відчував фальш, яким просякнуто томи, що їх підсунуто світові під іменем Оссіана. (Це не зовсім так, бо спершу Вордсворт Оссіаном таки захоплювався. — Г.Г.) З того, що я бачив на власні очі, я знав, що ці образи — підробка. В природі все є чітке, але ніщо не окреслене в якусь абсолютну, незалежну одиничність. У Макферсонових творах зовсім навпаки: все (що не вкрадене) окреслюється саме тим способом; усе якесь ізольоване, відірване, змертвіле — але й ніщо не є чітке. Так буде завжди, коли слова замінюють речі.


Щось подібне сказав сучасний український прозаїк, який живе і працює в гарвардщині: "Слово" здається йому неавтентичним, бо так важко що-небудь запам'ятати з нього.


Сила колективного самонавіювання?

Проте в цьому й річ: текст (кожний текст) потребує читача, а якщо читач запрограмований бачити шедевр, він його й бачитиме, всупереч власному розумові й навіть інтуїції. Силу колективної сугестії не варто недооцінювати. Повчальними тут є слова Анатоля Франса: "Оссіан нам здається Гомером, коли ми його вважаємо древнім. Ми починаємо його знецінювати, коли знаємо, що це Макферсон".



Обставини виникнення й існування "Слова".


Під тим оглядом вагомішим від текстуальної типології є самі обставини виникнення й дальшого існування "Слова".


1812: "Загибель" рукопису.

Як і у випадку з Оссіаном, рукопису не було; тобто буцімто був, але буцімто загинув у пожарі Москви 1812 року. Для захисників це річ нібито зручна — немає corpus delicti, немає різних проблем, зокрема з палеографією — але водночас це еталонна прикмета всіх (тобто майже всіх) містифікацій. (Мовляв, оригіналу немає — ну, пропав, і годі — але зате он який красивий текст.)


Грушевський стурбований описами "рукопису".

Характерно, одначе, для "Слова", що той рукопис, над яким нібито працювало декілька людей — Мусін-Пушкін, Іван Єлагін, Малиновський та інші, ніхто не міг однозначно описати; відомі описи повні суперечностей і вкрай поверхові. (Свою стурбованість тим фактом особливо наголошує Грушевський; перелічивши можливі пояснення, чому так було, він констатує: "Досить, що оригінал майже нікому не був відомий докладнійше...".)


Кого бентежить достовірність копії "Слова"?

Але в подальшій традиції, коли твір уже набрав канонічного статусу, відсутність головного палеографічного доказу й навіть достовірної його копії вже не бентежить; а питання історії виникнення тексту залишається спеціалістам, які пересівають різні подробиці та здогади, полишаючи без уваги найосновніше.



Знайти "читача": історично-культурна кон'юнктура.

Проте й тут справу не закрито.


"Пропала грамота" у Яценка?

Найновіша (2000 року) праця на цю тему ""Слово о полку Ігоревім" та його доба (комплексне дослідження)" пера Бориса Яценка разом із розповіддю про історичне тло твору подає філологічні та палеографічні коментарі, "ритмічний виклад" українською мовою, переклад англійською (у доволі неоковерному й зовсім неідіоматичному варіанті, де навіть назва твору звучить пародійно: "The Saga of Ihor's Folk" — чому "saga" й чому "folk" — чи не тому, що римується з "полк"?) і, врешті, "реконструйований список" твору. Разом із реконструкцією графем і лігатур рукопису: одностайності в описах втраченого списка не було, але були згадки, що, мовляв, цей текст скидався на скоропис сімнадцятого століття, й от автор, задля добра справи, відтворює його нам на п'ятнадцяти сторінках. Так що питання пропалої грамоти знімається.


Особливе посилене й відверте "бажання" читача.

Загальніше річ беручи, найосновніший момент в історії "Слова", те, що його вписує в загальну історію містифікацій — це його рецепція.

Знайти читача — це головна мета будь-якого писаного твору, але в підробках вона особливо посилена й відверта. Утвердження "Слова" схоже на інші подібні відкриття, зокрема Оссіана. Воно відповідає на певні потреби й певну історично-культурну кон'юнктуру й має свої етапи становлення.


Витіснення творів-конкурентів з читацького й дослідницького поля.

Під тим оглядом цікаво зіставляти "Слово" та Оссіана з достовірними пам'ятками.

Колган наголосив як один із важливих і невідрадних ефектів макферсонівського Оссіана те, що ця історія знеохочувала збирати й досліджувати інші, автентичні, але пізніші пам'ятки (скажімо, з XV століття). [На "наській" ниві збирання "дум" знеохочувало збирати й досліджувати обрядові пісні.]

У випадку "Слова" є щось аналогічне: пізніші пам'ятки — передусім "Задонщина" — стали трактуватися як запорука його ж автентичності й першості (це бачимо, наприклад, у викладі Грушевського); про те, що могло бути навпаки, що саме автор(и) "Слова" наприкінці XVIII століття черпали з цих пізніших, але достовірних джерел — про це говорилося щораз менше в щораз більше канонізованому дискурсі навколо "Слова".



Офіційний нац. епос Росії.


Успішне, тобто тривале, "національне" шахрайство.

Якраз тут і доходимо найголовнішого:

"Слово" залишається масштабним прикладом успішної, тобто тривалої, національної містифікації. (Може, як побачимо, не зовсім унікальним прикладом, бо є ще інші, аналогічні явища — але вкрай промовистим і повчальним.)

За двісті років його існування в суспільстві відбулася фундаментальна зміна: той скепсис, із яким поставилися до "Слова" науковий істеблішмент і прошарок критично мислячої інтелігенції початку XIX століття (науковці-спеціалісти Євфимій Болховітінов, Осип Сенковський, Михайло Каченовський, Павло Строєв, критик Микола Надєждін та інші), в наступних поколіннях був переможений ентузіазмом захисників його автентичності, зокрема таких, як Пушкін і Бєлінський (не кажу про Карамзіна та Мусіна-Пушкіна, причетних до появи твору). І не завдяки об'єктивності й вагомості аргументів (Пушкінові запевнення, що у "Слові" багато поезії, доволі банальні, як і довжелезні й дилетантські роздуми Бєлінського про красу цього твору і про те, що в ньому є і що мало би бути; див., наприклад, його третю статтю "про народну поезію", 1841 року), а тому, що змінився дух епохи, пафос національного самоствердження став всевладним і "Слово" за таких обставин зробилося попросту необхідне. Парафразуючи відомий афоризм, якби "Слова" не було, його треба було б створити — що, по суті, й сталося.


Ікони укр.патріотизму?

Дуже скоро воно зробилося офіційним національним епосом Росії (саме Росії, і перші гадки про українськість твору, наприклад, міркування Бєлінського, що воно "носить на собі відбиток поетичного й людського духу Південної Русі", швидко й вигідно забулися). Як видно з різних офіційних святкувань, зокрема совєтських, "Слово" стало іконою російської стародавності, честі й героїчності, російської держави як такої. (Українські та білоруські зазіхання на ту спадщину відхилялися — адже все по чинах.)



Режим, ритуали і "патріотизм" навколо "Слова".


Владність "національного пафосу"?

Що науковці також пішли тим шляхом, легко забувши розважні сумніви своїх колег із попередніх поколінь, не повинно дивувати: процес був довгий і органічний, а національний пафос надто владний (пригадаймо тяглість впливу Оссіана, зокрема в Шотландії).

Канонізація "Слова", його перехід під покров науки відбувся великим коштом для тої ж науки. Бо в ареалі "словознавства" треба було встановити окремий режим, де той же раціоналізм і скепсис, які є фундаментальними науковими цінностями й заразом засобами пошуку об'єктивної правди, відхилялися, заміщувалися "патріотизмом", тобто апріорною настановою будь-що довести автентичність "Слова" і "спростувати" всі сумніви щодо нього. (В дусі Тичининого: "отже з'ясовано всі недомудрення".)


Бо за нормальних обставин, враховуючи ту гаму проблем і сумнівів, про які вже говорилося, власне наукова позиція мала би їх враховувати, тобто принаймні в кожному обговоренні "Слова" згадувати також і протилежні думки і входити з ними в діалог. Звісно, що на "вітчизняному" грунті це неможливо: адже контекст перестав бути науковим і став скоріше ритуальним, патріотичним. І взагалі, важко уявити собі дискусію, в якій одна сторона вестиме мову про іманентну вартісність стародавньої пам'ятки, а друга ретельно обговорюватиме деталі, що вказують на підробку. Компромісної позиції тут, мабуть, і бути не може.


Віртуальний світ-полігон спекуляцій, переписувань, дилетантів.

Як видно з "комплексного дослідження" Бориса Яценка та недавно опублікованих "студій" Ірини Калинець, сучасні українські писання про "Слово" далі перебувають у специфічному герметичному просторі, в окремому, віртуальному світі здогадок, гіпотез і спекуляцій, де кожна деталь, кожна лексема може стати плідним грунтом для нової здогадки, нового відкриття, нової теорії.

Про це ще понад десять років тому говорив Леонід Махновець у вступі до свого ошатно виданого, оздобленого чималим науковим апаратом і буцімто авторитетного (бо ж виданого під егідою Київського державного університету, а колективним рецензентом був аж відділ давньої української літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР) дослідження "Про автора "Слова о полку Ігоревім"": "Основна маса цієї літератури — писання-переписування різних аматорів, дилетантів, кореспондентів, випадкових людей". Що, власне, повторювало думку найвищого авторитета в "словознавстві" академіка Дмитра Ліхачова:


Численні тлумачення "Слова", роблені без достатньої фiлологiчної культури, позбавлені подеколи відчуття елементарної вiдповiдальностi перед великим пам'ятником, вiдволiкають серйозних дослiдникiв вiд поглибленого вивчення "Слова" необхiднiстю розглядати легковажні пропозицiї...


На спільну думку і Махновця, і метра, якого він цитує з московської "Литературной газеты": "Пам'ятка перетворюється "в некий полигон дилетантизма"". Махновець у своїй праці й виступає проти дилетантизму, в цьому випадку, поета Степана Пушика, який також дійшов висновку (хоч пізніше, і, як твердить Махновець, без належних підстав і з "фантастичними тлумаченнями"), що автор "Слова" — син галицького князя Ярослава Осмомисла, Володимир. Тут варто згадати, що до своєї тези, якій він присвячує цілу працю, Махновець дійшов під впливом роману-есею Володимира Чівіліхіна "Пам'ять": "Розроблена в романі гіпотеза про те, ніби "Слово о полку Ігоревім" написав сам Ігор (!), привела мене до переконання, що можна висунути ще одну і при цьому зовсім нову версію, про творця "Слова", про його ім'я".

Коментарі, як-то кажуть, зайві.


Детективні провокації "Слова".

Але ні Махновець, ні Ліхачов до кінця не усвідомлюють найсуттєвіше: саме "Слово" програмує таку увагу до себе, такий стиль відчитування. Адже твір переповнений "темними місцями", ніде більше не вжитими словами (гапакс легомена), іманентною книжністю у вигляді різних зашифрованих класичних та інших алюзій (див. згадувану статтю Кінана). Немає сумніву, що цей момент — затруднення, зашифрування, колажності тощо — повторюється в різних пластах твору, від лексичного до образного й наративного, й не є лишень нібито продуктом неточного прочитання здогадного рукопису. Як і в сучасних літературних стилізаціях — Набокова, Борхеса, Павича й інших — він на те й наставлений, щоб провокувати таку детективну роботу, такі нескінченні здогади-пошуки.

І робить це він надзвичайно успішно.



Віртуальна квазі-наукова дійсність.


"Народно-патріотичне" сприйняття: "народна", "первісно-усна" пам'ятка, приклад "дружинного епосу".

А взагалі, корінь проблеми лежить в однобокому, народно-патріотичному сприйманні твору. Цілком ясно, наприклад, що через канонізацію "Слова" загальний науковий дискурс, екологія наукового спілкування — як у російському, так і в українському контекстах — стали помітно ущербними.

Це питання порушує А.Гогешвілі в його вже посмертно виданій праці "Три джерела "Слова о полку Ігоревім"" (1999). Інженер, що заходився досліджувати літературний твір, якраз міг би бути прикладом дилетанта-словолюбця, перед якими нас остерігають Махновець і Ліхачов; де в чому він ним і є. Проте його обізнаність із джерелами та вдумливість текстуального аналізу перевищують середній рівень, властивий його колегам-літературознавцям, а його готовість заперечувати казенну словознавчу мудрість таки несподівані й свіжі. Разом із чималими, подекуди цікавими, а подекуди імпресіоністично-любительськими відступами, він простежує відгомони в "Слові" класичної літератури (передусім риторики та "центона"-колажу), Біблії та інших християнських текстів, "Задонщини" й Оссіана.

Але Гогешвілі ухиляється від питання, яке сам ставить: він не готовий сказати, що "Слово" є підробкою, а тільки, що воно виказує впливи набагато ширші, ніж ті, що враховує конвенційне словознавство. Його докази щодо класичних впливів і загальної книжності "Слова" цілком слушні й ще раз розвінчують ті спершу наївно-романтичні, а потім стереотипні твердження, нібито "Слово" — "народна", первісно-усна пам'ятка, приклад "дружинного епосу" тощо.


В полоні спрощеної церковної візантійщини.

Однак, його намагання виснувати з того, що автор "Слова" уже в XII столітті, коли письменність на Русі була ще у повному полоні спрощеної, церковної візантійщини, міг безпосередньо черпати з Гомера й класиків — наївні, позаісторичні та непереконливі. (Це саме, до речі, твердить "Енциклопедія "Слова о полку Ігоревім"", яку цитує Гогешвілі: "Питання про прямий вплив античної лiтератури на "Слово" може серйозно обговорюватися лише в тому разі, якщо розцiнювати поему як пізнішу стилізацію або фальсифікацію. Звернення книжника XII ст. по джерело натхнення до творів давньогрецьких або латинських авторiв було б геть небувалим фактом, що змусив би докорiнно переглянути всю iсторiю давнiх слов'янських літератур".)


Очевидний вплив Макферсона.

Перед очевидним впливом Макферсона — який він доволі рясно ілюструє — Гогешвілі залишається агностиком. Наявність відгомонів "Задонщини", але зокрема інтертекстуальні зв'язки з Оссіаном — адже найпізніший компонент встановлює загальне датування тексту — мали б однозначно розмістити "Слово" в просторі кінця XVIII століття, тобто в тому ж гуртку Мусіна-Пушкіна, в якому, за всіма даними, воно народилося.


Канонізація ― "вітчизняний" істеблішмент проти інакомислія.

Хоча Гогешвілі так і не наважується ствердити підробленість "Слова" (взагалі воно для нього існує в якомусь позачасовому просторі), його принципова оцінка канонізації та боротьби "вітчизняного" істеблішменту з інакомислієм помагає осмислити це основне питання екології наукового середовища, про яке щойно була мова.

Він нагадує нам, наприклад, як у совєтській пресі цькували за "апологію пантюркізму" книжку поета Олжаса Сулейменова "Аз і я" (1975). Ніяк іще не підважуючи автентичності "Слова", автор хотів по-новому подивитися на роль у ньому тюркських елементів. Академік Рибаков бив на сполох: "В Алма-Аті вийшла найбільш антиросійська книга..."; врешті справа опинилася перед бюро ЦК Казахстану. На щастя Сулейменова, сам найвищий "словознавець", Леонід Брежнєв, дав позитивну рецензію на книжку: "Ни хрена там никакого национализма нет!".

У другій половині 1980-х років була "справа Нікітіна" (через його працю "Точка зрения", Москва, 1985), також за звичним сценарієм: спершу гнівне академічне викриття[4], потім цькування в пресі, тоді "оргвисновки".


Цькування "єретиків": позбавити противника голосу.

Гогешвілі також торкається цькування чи не першого єретика — історика А.Зіміна, котрий на початку 1960-х років почав оголошувати свої сумніви щодо автентичності "Слова"; пише про відсіч від Рибакова, але не згадує тодішніх закулісних заходів Ліхачова. А вони, може, найпромовистіші, бо, як видно з його опублікованого архіву (див.: "Русская литература", 1994, № 2 і 3), патріарх російської медієвістики й літературознавства розсилав у цій справі листи в різні кінці світу, від Якобсона в Америці до начальства в Москві, зовсім не задля того, щоб дійти об'єктивної правди, і тим паче взяти до уваги можливий перегляд канону (і власних позицій), а щоб позбавити противника голосу.


Оборонити іманентну "народність" і "національно-етнічну-язичницьку" самобутність.

Причини на це доволі очевидні; адже йдеться, як сказав би Іван Вишенський, не про личко або ремінець, а про цілу шкуру. Словами Гогешвілі:


Ризикну з безжальністю [Семюеля Джонсона] оголити те, що ховається за таким боязким запереченням самої думки про анахронiчнiсть "Слова о полку Ігоревім": Ліхачов краще за будь-кого iншого уявляє масштаби катастрофи, яка скоїться в тому разі, якщо виявиться, що текст, вiдомий нам як список Мусіна-Пушкіна, є продуктом творчостi невiдомого, або, навпаки, дуже вiдомого лiтератора XVIII століття, чи бодай зазнав його редакторського "ушляхетнювального" впливу. Нараз перетворяться на купу макулатури всi глибокодумнi й сповненi патріотичного пафосу науковi працi, присвяченi обгрунтуванню його іманентної "народностi" й нацiонально-етнiчно-язичницької самобутностi; численнi дисертацiї, статті, лiтературно-iсторичнi коментарi, що доводять його справжнiсть, оригінальність i віргінальність, перетворяться на дуже злу містифікацію довiрливих читачiв i самовбивчу для їхнiх авторiв фiкцiю. Ба бiльше, враховуючи виняткову роль "Слова" в становленнi й еволюцiї русистики, захитаються всi споруджені за останнiй час "монументальні" конструкцiї, на яких тримається будівля радянської теорiї давньоруської лiтератури.


Укр.лояльність і одностайна мовчанка.

Тут можна тільки додати, що сказане аж ніяк не обмежується совєтським періодом, а чинне й до сьогодні, й не меншою мірою стосується також українського літературознавства — з тою лише, доволі важливою, різницею, що в українському контексті не було навіть тих поодиноких єретиків a la Нікітін або Зімін. Тут — суцільне та лояльне одногласіє, тобто мовчанка.


Мовчанка про російське оссіанівське русло "Слова".

Така мовчанка, річ ясна — не тільки наше явище. Зайвий уже, мабуть, приклад — згадана праця Лєвіна. Сумлінний дослідник-архівіст бачить краще за будь-кого, як тісно вписується "Слово" в російське оссіанівське русло кінця XVIII — початку XIX ст., і так і кружляє навколо цього питання, але поставити його прямо не може. І хоч книжка має багато посилань на іноземну літературу, згадки про Мазона, який детально досліджував саме оссіанізм "Слова" — немає.


Уже в постсовєтській добі, в буцімто наукових дискусіях навколо "Слова", не кажучи вже про шкільні підручники, не можна знайти нормального діалогу з протилежними позиціями, ані навіть згадки про них. Їх, зрозуміло, немає і в "комплексному дослідженні" Бориса Яценка або "студіях" пані Ірини Калинець. І навіщо, — адже питання знято. Як у стародавньому Єгипті, де нищилися картуші "нелегітимних" фараонів, або в середньовічному трактуванні єретичних книжок і думок — їх немовби не існувало.

Витворюється окрема віртуальна квазінаукова дійсність, де перемелюються "темні місця", множаться коментарі до коментарів і де імпресіоністичні здогадки перемішуються з вільною асоціацією.

Все це — родючий грунт для таких відкриттів, як новий список "Слова", пропонований п.Яценком. І нових містифікацій на кшталт "Велесової книги" та "Послання оріїв хозарам". Саме до них і звернемося.


[1] Maurice Colgan. "Ossian: Success or Failure for the Scottish Enlightenment?", in: Aberdeen and the Enligtenment. — Aberdeen, 1997, p. 346.

[2] Ossian Revisited, p. 6.

[3] James Macpherson. Ossian's Fingal 1792. — Poole–New York: Woodstock Books, 1996.


Книжки, які згадуються у праці Грабовича:


Ossian Revisited. Ed. Howard Gaskill. — Edinburgh: Edinburgh University Press, 1991.

Paul M. Allen and Joan de Ris Allen. Fingal's Cave, the Poems of Ossian, and Celtic Christianity. — New York: Continuum, 1999.

Ю.Д.Левин. Оссиан в русской литературе: конец XVIII — первая треть XIX века. — Ленинград, 1980.

Леонід Махновець. Про автора "Слова о полку Ігоревім". — Київ: Видавництво при Київському державному університеті, 1989.

Борис Яценко. "Слово о полку Ігоревім" та його доба (комплексне дослідження). — Київ: Видавництво імені Олени Теліги; Веселка, 2000.

Ірина Калинець. Студії над "Словом о полку Ігоревім". — Львів: Місіонер, 1999.

А.А. Гогешвили. Три источника "Слова о полку Игореве". — Москва, 1999.


(За працею: Гр. Грабович. Вічне повернення містифікацій. "Критика", 2001, ч.1-2.)



Талісман "колективної автентичності" та "стародавності".


Фальшиві чеські "рукописи": від Ганки до Масарика.

"Відкриття" за "відкриттям" — незугарні фальшивки.

Краледворський та Зеленогорський "рукописи" для скептиків.

1969: Чехословацька АН про підробки початку ХІХ ст.


Сурогат нац.справи, символ та ікона патріотизму.

За "чистоту" проти "войовничих і кровожерних тевтонів".

За Оссіаном — "програма націоналізму".


"Батьки народу" ― на варті фальшивок.

Ганка ― брехун, фальшивник?

Зграя письменників — фальшивників, дурисвітів, ошуканих.

Чому історик захищає фальшивки ― "святість нац.справи"?

Закріплення хибних уявлень.


Літературні дракони під прапором народності й патріотизму: грубість, незнання.

Чи надійні дослідники-фальсифікатори?

Т. Масарик, головний противник фальсифікацій: я також смію!

Пошана до інших і до себе. Розум і патріотизм на рівних.

Екологія науки чи тоталітаризм "інтелігентів"?

Свобода досліджень, а не заклинання.

Мораль і для "інтелігенції" — касири-бухгалтери, для власної кишені?

Здоровий глузд проти бутафорії на сцені.

Ні самообману та "патріотичному" шахрайству.



Від фольклору до "нац.епосу" (брехлор:-).


Калевала — "голос народу", "символ нації".

Фольклор чи брехлор?

1828-33: Е. Ленрот хоче всі руни про героїв. Готові "пісні про Вейнемейнена".

1835: "Стара Калевала" за грецькою моделлю.

1835: "Нова Калевала" — "відновлений", синтезований пра-епос Ленрота?


Романтична поетика маскується під народну.

Маніпулювати текстами й читачами — "по-шляхетному"?


Від Атлантиди до Австралії — "Калевіпоег"...

1957—61: "Нац.епос" Кройцвальда, Естонія.

1862: Перше "популярне" видання "нац.епосу" для "вчених".

1867: Ура-Лінда-Бук — "праісторія фризійського народу", Нідерланди.

1944: Ще й не один "національний поет" в Австралії.



Скандальні "літературознавство", "освіта" і "просвіта".


Відповідь на те, чи слід нам хвилюватися, чи ні, доволі проста: будь-які ексцентризми мають право на існування і будь-які бзіки в принципі можна толерувати — це йде разом зі свободою слова. В Америці кажуть: It's a free country. (В Україні це ще не зовсім так, але поняття бодай уже зрозуміле.)

Але є застереження: не можна, як казав Ян Гебауер, розповсюджувати фальшиві банкноти.

Тимчасом натрапляємо на них щораз частіше.


1999: Навчальна програма вищих закладів освіти ― "пам'ятка дайбожичів"?


В грудні 1999 року на конференції в Київському університеті при вході роздавали різні книжечки, серед них і таку: "Історія української літератури. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти" (Київ, 1999). Уклав її Юрій Ковалів за редакцією Михайла Наєнка; рецензентами були Віталій Дончик і Анатолій Погрібний. На книжці стоїть спільний гриф Міністерства освіти України і Київського національного університету ім. Шевченка.

В ній у розділі "Література праукраїнського періоду" читаємо таке:


Етноментальні джерела, міфологічна свідомість та специфіка праукраїнського періоду, відображена у фрагментах етногенетичної пам'яті, не зафіксованих у національних писемних текстах, відомих за фольклорними джерелами, за пам'ятками Трипільської, Ямної, Зарубинецької, Черняхівської та інших культур, відрефлексованих у шумерській, індійській, грецькій, вірменській та ін. літературах. Міфоцентрична основа цього періоду.

Перша гіпотетична пам'ятка дайбожичів — "Послання оріїв хозарам", обстоювання принципів батьківської віри, стилістика твору. "Велесова книга" — доля та проблеми цієї гіпотетичної язичницької пам'ятки, її естетичне значення, спроба національної та духовної ідентифікації (с.5).


"Гіпотетичні пам'ятки"-фальшивки ― на оцінку?

Мусив тут-таки в дискусії сказати, що появу "гіпотетичних пам'яток" на кшталт "Велесової книги" або "Листів до Божого ока", перейменованих тепер на "Посланія оріїв (а точніше, оріян) хозарам" у навчальній — нормативній! — програмі історії української літератури я вважаю скандалом у нашому літературознавстві.

Їх можна розглядати хіба як приклади новітнього міфотворення — разом зі словником Сергія Плачинди й "романами-есеями" Юрія Канигіна.

Будь-які застереження щодо їхньої "гіпотетичності" — протертий фіговий листок: або це пам'ятка, або ні.

Упорядник Ковалів заявив у відповідь, що ніхто не має монополії на правду й треба бути толерантним до всіх гіпотез — адже правда постає у зіставленні різних позицій.

Це, однак, несерйозний софізм: у кожній дисципліні існують закони, які встановлюють, що можна, а що не можна вважати легітимною версією наукової (а не, скажімо, міфічної) правди. Не кожна вигадка є науковою гіпотезою: теоретизування сільського дядька в "Забобоні" Леся Мартовича про те, що ящірки постали з рослин, бо їхні хвости подібні до стеблин трави, не є альтернативою до Дарвінової теорії еволюції.

А ставити фальшивки в один ряд з автентичними літературними пам'ятками і твердити, що правда пізнається десь посередині це — з наукового погляду — немовби на факультеті медицини вчити про два способи видаляти гланди: один через рот, а другий — з іншого кінця.

Як і слід було очікувати, дуже скоро з'ясувалося, що покликання на "гіпотетичність" — бутафорія, на яку мало хто звертає увагу.



1999: Новітні програми Міносвіти ― "скрижалі буття укр.народу"?


У книжці "Українська література. Скорочений виклад текстів за новітніми програмами Міністерства освіти України" (Харків, 1999) на самому початку в розділі "Велесова книга" читаємо: "Скрижалі буття українського народу; Збірка поліських пам'яток V–ІХ століть: Хто ми й куди йдемо (дощечки 1–6)".

Отже, не "гіпотетична", а таки "найдавніша у світі пам'ятка V–ІХ століття" (хоча все-таки: "найдавніша" чи з "V–ХІ ст."?)

Але це надто тонкі нюанси, щоби в них розбиратися перед школярами, і коментар авторів зводиться до самого патріотичного пафосу:


"Велесова книга" — найдавніша у світі пам'ятка V–ІХ століття, скрижалі буття українського народу в прадавні часи І тис. до н.е. — І тис. н.е. Це український національний міф, співзвучний і співмірний із такими шедеврами світової класики, як "Рамаяна" і "Авеста", "Калевала" і "Шахнаме". Він поєднує образи буття, релігію (віру) й філософію найдавніших пращурів.


І так далі.


2000: Романтична молодь захоплена: "Конспекти уроків" ― "нічого не буде поганого"?

Книжка О.В.Слоньовської "Конспекти уроків з української літератури. Нове прочитання творів" (Київ, 2000) також рекомендована Міністерством освіти України. Тут розгляд "найдавнішої української літератури" нібито претендує на об'єктивізм: ""Велесова книга" — найдавніший літопис чи містифікація?".

Проте насправді це найщиріша містифікація. Йдеться тільки про апологію "пам'ятки". Заперечення її автентичності взагалі не розглядаються і зводяться лишень до нібито упередженості "радянських" науковців. Натомість "інші науковці, особливо з української діаспори, стали на захист автентичності "Велесової книги"". Хто саме, не сказано, але потім згадується Шаян. Мабуть, то Стойко і Шумський.

Не обходиться без уже відомих загальників, цього разу у виконанні Яценка: "Упевнений, що слов'янознавці світу, зібравшись разом, не могли б написати принаймні один такий абзац. То чи під силу було це Сулакадзеву чи Миролюбову?".

Але чи можна було сподіватися від пані Слоньовської іншого насвітлення, коли на попередніх сторінках вона схвально покликається на Канигіна з його арійськими вченнями й заохочує учителів (бо вся ця амуніція для них) переказати школярам, що "Українці з давніх-давен давали світові царів, філософів, проводирів. Суто українське прізвище зустрічається в Єгипті: п'ять фараонів з династії Шишаків! А у стародавньому Шумері — цивілізації надзвичайно високого рівня — закони укладав Шульга" (с.40). Треба розуміти — також українець. Ще трохи далі цитовано "нашого сучасника професора Б.Степанишина": "Автентичність "Велесової книги", лексика санскриту і "Послання оріян хозарам" ... переконливо доводять, що давньоруської народності як такої ніколи не існувало.

... Вона [спільнота] вигадана російськими шовіністами-великодержавниками, щоб Російська імперія могла вважатися спадкоємницею нашої славної багатотисячної Подніпровської цивілізації" (с.42).

Одне слово — все можна, якщо воно збільшує нашу славу і викручує дулю москалям. Тому не дивно, що насамкінець і пані Слоньовській придався фіговий листок "гіпотетичності":


Вчитель повинен підкреслити, що автентичність твору не доведено, що зараз лише розробляються гіпотези, науковці дошукуються істини.

Але старшокласникам властиво захоплюватися таємницею, тому нічого не буде поганого, якщо вони відстоюватимуть, що "Велесова книга" є оригіналом або пізнішим списком з оригіналу.

Про це й говорить один з дослідників С.Наливайко: "...Слід рішуче відкинути твердження, нібито ця пам'ятка — підробка... "Велесова книга" — оригінальна пам'ятка, що донесла до нас призабуті, а то й умисне зітерті сторінки нашої славетної історії" (с.52–53).


Тобто банкнот, може, й фальшивий, але нічого не буде поганого, якщо захоплена романтична молодь подаватиме його за справжній. Надто коли це поможе доточити до нашої славетної історії умисне зітерті — "рукою Москви", зрозуміла річ — сторінки.


2000: "Популярна преса" на підмогу ― "з москалями".

На підмогу поспішає й популярна преса, яка ладна залучити до "боротьби з москалями" навіть і їх самих. У газеті "День" (2000, 10 листопада) Сергій Граб у статті "Таємниці Велесової книги" звично пояснює, що, мовляв, совєтська історична наука, висунувши теорію спільного походження "трьох братніх східнослов'янських народів — українців, росіян і білорусів", мусила потім заперечувати автентичність "пам'ятки", бо її тексти буцімто "не залишали від цієї теорії каменя на камені", ба більше, "стверджували право українців-русів на власну історію". І далі автор щиросердо рекомендує:


Більш докладно про докази справжньості Велесової книги можна прочитати у фундаментальних дослідженнях Бориса Яценка та Олександра Асова.



Затирання межі між шкільною освітою і наукою ― канонізація фальшивок, макферсонів.


Але куди важливішим є те, що в канонізації "Велесової книги" (а там і "Послання оріян хозарам") затирається межа між шкільним підручником і науковим дослідженням: upupienie, якесь неймовірне бажання залізти якомога глибше в дупло науки, вже видно й на вузівському, і на академічному наукових рівнях. І то вже без посилань на "гіпотетичність", як у професора Коваліва.


1998: "Мистецтво слова" і "наш героїчний епос" Ткаченка.

На титульній сторінці книжки "Мистецтво слова. Вступ до літературознавства" (Київ, 1998) Анатолія Ткаченка, також викладача Київського університету, стоїть гриф: "Затверджено Міністерством освіти України як підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів". Це нібито до чогось таки зобов'язує.

Але з розділу "Види, жанри, різновиди" довідуємося, що у несхожості між собою різних жанрів "легко переконатися на прикладі зразків нашого героїчного епосу — прозової "Велесової книги", речитативного "Слова о полку Ігоревім", ритмізовано-наспівних старин, пісенних дум, що належать до молодого епосу" (с.83).


Абстрагуючись від усього іншого, що тут сказано, видно, що "Велесова книга" — це прозовий "героїчний епос"; отож немає сенсу шукати в підручнику вказівки на те, що "пам'ятку" скоєно десь у 1950-х роках, якщо вже навіть і про "гіпотетичність" забуто.


2000: Обтяжений літер. довідник з "історії".

Найновішим, хоч напевно не останнім акордом у канонізації "Велесової книги" є довідник "Українська література у портретах і довідках: Давня література — література ХІХ ст." (Київ, 2000), обтяжений рекомендацією Міністерства освіти і науки України й участю в роботі над ним поважних авторів і установ: "Інституту українознавства при Київському університеті імені Тараса Шевченка у співпраці з науковцями Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, літературознавчою громадськістю України та вченими зарубіжжя (Австралія, Канада, Польща, Росія, Словаччина, США і Франція)" — каже переднє слово "Від редакційної колегії".

Загальна якість цього довідника — окрема тема.[12]


Для нас він цікавий черговим уславленням "Велесової книги", цього разу устами члена редколегії професора Анатолія Погрібного.

Сумніву в автентичності твору автор не має. До старезного способу доводити її, наголошуючи те, що будь-якому фальшивникові забракло би знань з історії, палеографії, граматики, вірувань тощо, вдається аж тричі.

Підпираючи свої твердження довгими цитатами від уже знаних нам експертів-ентузіастів (Шаяна, Наливайка, Яценка), словом не наводить детальних заперечень Жуковської та Творогова, — згадує тільки в звичному ключі, що "радянські дослідники" "поспішили оголосити" твір підробкою. А взагалі, як у тому пеані, що його колись писав Валерій Шевчук (тут він також член редколегії), професор Погрібний проголошує:


"Велесова Книга" має унікальну українознавчу значущість. Будучи своєрідним літописом, вона конкретизує історичні знання про Україну та українців (укрів, оріїв, роксолян, русів, русичів) протягом тривалого періоду прийняття християнства, відкриває й увиразнює фактично невідому досі українську античність, упевнює, що наша державність, починаючи з ІХ ст. (Київська Русь), — то, власне, відновлена державність, оскільки різні форми державних утворень давніх українців існували і в попередні віки (с.39).


Про те, що ця "Велесова книга" є біблією сучасного російського неоязичництва й фашизоїдного великодержавництва — і таки насправді скроєна з цієї матерії і з цією метою, — також немає згадки.

Втім, хто ж у довільних фантазіях про минуле звертає увагу на невигідні деталі сучасності?



Загальні тенденції ― подвійні стандарти і самодурство "магів слова", деморалізація?


Ширше обговорення загальної тенденції до міфологізації колективної пам'яті, канонізації та сакралізації національних героїв і текстів, прагматики й поетики містифікації як такої треба залишити до іншої нагоди.

Тепер хочу пунктирно зупинитися тільки на двох моментах.


"Любов до батьківщини", "магія слова" ― для наступних фальшивників.


Усвідомити перший із них, формальний (або й онтологічний) допоможе арабська приказка про ніс верблюда: якщо раз дозволити йому просунутися в шатро бедуїна, то невдовзі там опиниться й весь верблюд.

Якщо дозволити фальш і подвійні стандарти, поставити "любов до батьківщини" або "магію слова" понад наукові критерії, то межі допустимого неминуче розширяться для наступних фальшивок.


Виразно видно, як поборники "оріїв" і "Велесової книги" мостять дорогу для "Послання Оріян Хозарам": у гурті завжди веселіше.

Але також не можна не бачити, як вони постійно усправедливлюють свою справу покликаннями на "Слово о полку Ігоревім" і на нібито остаточну його перемогу над різними скептиками. В суті речі, під таким оглядом вони мають рацію: якщо попри всі його явні містифікаційні прикмети далі сприймати "Слово" як автентичну пам'ятку, то чому не оголосити нею й "Велесову книгу"?


Подвійні стандарти — агресія містифікаторів.

Сумне й повчальне видовище — намагання серйозних науковців подолати цю дилему.

Творогов, наприклад, детально й переконливо розвінчуючи "Велесову книгу", аж двічі називає блюзнірськими спроби її ентузіастів захиститися прикладом "Слова".

Але немає в тому ніякого блюзнірства: разом із канонізацією "Слова" впущено подвійний стандарт, і теперішні містифікатори агресивно ним користуються.

А науковий істеблішмент споживає плоди своєї недалекоглядності й непрофесійності. За все треба платити, й ціною канонізації "Слова" є грядуча канонізація "Велесової книги" і "Листів до Божого ока".



Просування фальшивок у навчальні програми.


Другий момент стосується соціологічного виміру справи, конкретніше одного чи двох його аспектів.

Як видно з поступового просування фальшивок щораз глибше у програми навчання української літератури, контроль над якістю — що є основним показником науковості — катастрофічно зменшується.


Самокомпрометація офіц. науки й освіти.

Офіційна наука, що мала б на це реагувати, мовчить.

З особистого спілкування знаю, що багато українських науковців — мовознавців, літературознавців, фольклористів — вважає ці твори суцільними фальшивками, але їхніх голосів також чомусь не чути в публічному дискурсі.

Кричущий непрофесіоналізм, який на Заході, наприклад, став би причиною відмови від контракту, начебто й не помічається, як не помічається й змішування наукового та псевдо- чи й анти-наукового дискурсів.

Академічні установи (наприклад, Інститут літератури НАНУ), вузи (Київський університет, за прикладом свого Інституту українознавства), не кажучи вже про Міністерство освіти, яке щедро роздає будь-кому свої рекомендації, заходилися розширювати ареал "праукраїнської" історії — буцімто для зміцнення української державності, але коштом наукової достовірності і здорового глузду.


Деморалізація дітей, посилення комплексу меншевартості.

Самокомпрометацію цих інституцій, розмір деморалізації, яка чиниться в контексті гуманітарної освіти, годі переоцінити.

Програмово, нормативно (!) закладаються підвалини для того, щоб переказувати новому поколінню школярів та студентів новий "праукраїнсько-арійсько-оріївський" канон.

(Від випускників філологічного факультету Київського університету, до речі, можна довідатися, що професор Петро Кононенко на курсі української літератури XX сторіччя здебільшого говорив про "Велесову книгу", а професор Олесь Білодід цій темі присвячував основну увагу курсу історії української мови.)

Їхні студенти, отже, або віритимуть у ці дурниці й суцільно засмічуватимуть своє розуміння літератури та історії, або (що ніяк не відрадніше) відповідатимуть на іспитах "як належить", подумки маючи все це (разом з усім українським літературознавством і українською літературою, здискредитованими за законом сусідства) десь глибоко в дуплі.


Як колись і Оссіан, "Слово" та чеські рукописи, ці "пам'ятки" нібито мають плекати національну гордість і допомагати перебороти почуття національної меншевартості.

Але буде навпаки: посилюватиметься не гордість, а меншевартість.


І глибока іронія полягає в тому, що одна з тих "правдавніх пам'яток" якраз і є продуктом великодержавних бзіків. (На другу старший брат іще не зазіхає і, може, не схоче — дуже вже клінічна.) Якщо вірити в конспіративні теорії, то, може, справді тут діє "рука Москви". Бо ніщо так не провінціалізує й ганьбить наше сучасне літературознавство і врешті-решт саму державу, яка тому всьому нібито потурає (не забуваймо про всі ці міністерські рекомендації та університетсько-інститутські грифи), як цей провал в "оріївське" самодурство.


[12] Див., наприклад, рецезію Олександра Гриценка — "Критика", 2001, ч.5 (43).


(За працею: Гр. Грабович. Слідами національних містифікацій. "Критика", 2001, ч.6.)


Книги, які обговорюються в цій праці Грабовича:


Українська література у портретах і довідках: Давня література — література ХІХ ст. Довідник. Редакційна колегія: С.П.Денисюк, В.Г.Дончик, П.П.Кононенко, Р.В.Мовчан, В.Ф.Погребенник, А.Г.Погрібний, В.О.Шевчук. — Київ: Либідь, 2000.

О.В.Слоньовська. Конспекти уроків з української літератури. Нове прочитання творів. — Київ: Рідна мова, 2000.

Історія української літератури. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти. — Київ: Міністерство освіти України; Київський національний університет імені Тараса Шевченка, 1999.

А.Б.Уліщенко, В.В.Уліщенко, О.О.Благач, В.П.Петренко. Українська література. Скорочений виклад текстів за новітніми програмами міністерства освіти України на допомогу учням 9–10 класів, абітурієнтам, студентам. — Харків, 1999.

Анатолій Ткаченко. Мистецтво слова (Вступ до літературознавства). — Київ: Правда Ярославичів, 1998.

Александр Асов. Велесова Книга. Перевод и комментарий. — Москва, 1994.

Книга Велеса. Перевод и пояснения А.И.Асова. — Москва, 1997.

Велесова книга. Легенди. Міти. Думи. Скрижалі буття українського народу. Довідкові матеріали Б.Яценка. — Київ: ІндоЄвропа, 7502 [1995].

Послання Оріян Хозарам. Пам'ятка древньої української мови і публіцистики "Рукопис Войнича". — Київ: ІндоЄвропа, 7503 [1995].

Калевала. Фінський народний епос. — Київ: Основи, 1995.


Не знайшли пісні, але самі маєте текст чи аудіо? Додавайте її сюди або надсилайте на емейл!
Таким чином ви долучитеся до розвитку сайту та поділитеся улюбленим текстом з іншими!


Примітки:

Початок кінця "велесовщини"?
http://narodna.pravda.com.ua/rus/history/48259d5bd6b31/
Erik Bloodaxe | 10.05.2008 16:04. Передрук з журналу "Главред", N18, 2008. Автор – Юрій Рудницький

Нарешті з'явилася можливість покласти край одній з найскандальніших сторінок в українській освіті – видалити з шкільних і вузівських програм по літературі так звану "Велесову книгу". Майже десять років тому з подачі деяких "професійних патріотів" цей псевдоепос був затверджений Міністерством науки і освіти як обов'язковий до вивчення. Однак тепер науковці висловлюють надію, що нове керівництво Міносвіти покінчить з цією фальшивкою. Поки що ж вона зберігає статус "духовної скарбниці українського народу". Головним чином – через низький рівень гуманітарних знань представників владного олімпу.

Терпіння луснуло.

Доктор історичних наук, завідуюча кафедрою історії Національного університету "Києво-Могилянська академія" Наталя Яковенко вважає ганьбою впровадження в шкільні і вузівські навчальні програми "Велесової книги" – тексту невідомого походження, визнаного науковою академічною спільнотою як підробка. На її думку, першим кроком до позбавлення школярів і студентів від цього фальшивого епосу може стати моніторинг шкільних підручників, який зараз проводиться провідними науковцями України під егідою Інституту національної пам'яті. Підсумком моніторингу, як очікується, мають стати відповідні Міністерству науки і освіти з цього та інших питань.

Пані Наталя звинувачує в "легалізації" "Велесової книги" Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Директор інституту, академік Микола Жулинський, своєю чергою, запевняє у власній непричетності до цього. Між тим, "узаконення" псевдолітературної "пальонки" відбулося в другій половині 1999 року. Тобто саме за віце-премьєрства пана Жулинського з "гуманітарки", та ще й в уряді, котрий очолював нинішній президент країни. Тепер Микола Жулинський – радник президента і голова Нацради при голові держави з питань культури і духовності. Тепер він говорить про те, що дні "Велесової книги" в навчальних програмах полічені.

Моніторинг, при який згадувала пані Наталя, проводиться водночас із ревізією Міністерством науки і освіти підручників і навчальних програм для середніх шкіл і вищих навчальних закладів. Голова міністерства Іван Вакарчук розповів, що до цієї ревізії, яка проводиться з урахуванням сучасних тенденції в українській і світовій системі освіти, залучатимуться як фахівці, так і зацікавлена громадськість через публічні обговорення, круглі столи тощо. Тема "Велесової книги" поки що не зачіпалась, але, обіцяє міністр, підніматиметься й вона. При цьому пан Вакарчук запевняє "Главред", що рішення з цього питання він прийматиме лише на підставі висновків фахівців. "Я потребую експертів високого рівня і ми це будемо робити", – сказав міністр.

За його словами, буде також обговорюватися діяльність організації "Науково-дослідний Інститут українознавства", котра існує при Міносвіти. "Робота НДІУ так само буде обговорюватися на зазначених засадах – з залученням громадськості і з тими людьми, які безпосередньо відповідають за діяльність цього інституту", – розповів міністр "Главреду".

Саме цей Інститут, котрий існує за державні кошти, себто за рахунок платників податків, фахівці звинувачують у розповсюдженні псевдонаукових творів з історії України. Багато з них побудовані на апологетиці "Велесової книги" та інших містифікацій. Президент Міжнароджнії асоціації україністів, академік НАН України Ярослав Яцьків вважає цей інститут "спражньою бідою".

Заступник міністра з питань науки Максим Стріха впевнений, що результатом як міністерських, так і громадських ревізій навчальних програм стане вилучення з них "Велесової книги". На його думку, міністерство навряд чи стане зволікати з постановкою цього питання.

Хоча "Велесова книга" не була введена в навчальні програми з історії України, її вплив на випускників шкіл відзначають вузівські викладачі історичних дисциплін. За визнанням Наталі Яковенко, в роботі зі студентами-новачками вона змушена зтикатися з цим набагато частіше, ніж хотілося б.

Як відбувалося "відмивання".

Офіційну прописку в шкільних та вузівських програмах по українській літературі "Велесова книга" отримала спершу як "гіпотетична язичницька пам'ятка" в невеличкій брошурці "Історія української літератури. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти" (Київ, 1999). Брошурка вийшла під грифом Міністерства освіти і Київського Національного університету ім. Шевченка. Її розробниками стали представники академічної науки – Юрій Ковалів і Михайло Наєнко. Обидва – доктори філології, професори Київського національного університету ім. Шевченка, обидва – лауреати Шевченківської премії. Рецензентами були покійний нині професор Анатолій Погрібний і член-кореспондент НАНУ, провідний науковець Інституту літератури НАНУ, академік Віталій Дончик, один зі співзасновників Народного руху України. Склалась парадоксальна ситуація: представники академічної науки стали затятими апологетами "Велесової книги", в той час коли її дешифровщик, філолог-аматор Юрій Миролюбов з його абиякими знаннями старослов'янської мови, не був до кінця упевнений, що це не фальшивка.

Того ж таки 1999 року ВК потрапляє в хрестоматію "Українська література. Скорочений виклад текстів за новітніми програмами Міністерста освіти України" (Харків, 1999). В передмові до фрагментів ВК в хрестоматії зазначається що це "найдавніша у світі пам'ятка V-IX ст., скрижалі буття українського народу".

Наступного року виходить методичка "Конспекти уроків з української літератури. Нове прочитання творів" (Київ, 2000), в котрій ВК подається як "найдавніший літопис", хоча із застереженнями щодо її гіпотетичності. Методичка рекомендована Міністерством освіти. Нарешті, виходить довідник "Українська література у портретах і довідках" (Київ, 2000), розроблений авторами з Київського університету ім. Шевченка і Інституту літератури НАН України. Про "унікальну українознавчу значущість" ВК писав у довіднику Анатолій Погрібний. Причому у своїх висновках визнаний фаховий вчений спирався, як не дивно, на дилетантів-аматорів штибу Бориса Яценка (взагалі не вченого, а шкільного вчителя) або санскритолога Володимира Шаяна, котрий до славістики взагалі не мав жодного стосунку.

"Кричущий непрофесіоналізм, який на Заході, наприклад, став би причиною відмови від контракту", – так характеризує всі ці випадки професор Гарвардського університету Григорій Грабович. Втім навіть офіційне визнання "Велесової книги" не забезпечило їй достатньо тверді позиції ні в національній системі гуманітарної освіти, ні в науці. Чимало викладачів літератури в середніх школах і вузах просто обходять цей опус увагою. Що ж до науки, то, як змушений був визнати свого часу Анатолій Погрібний, "Велесова книга" знаходиться поза увагою і цікавістю сучасних українських вчених, "бо ніхто навіть не збирається писати на цю тему ані кандидатських, ані докторських дисертацій".

Інша справа – шкільна освіта. Доки "велесовщина" перебуває в навчальних програмах середніх шкіл, її ледве чи вдасться уникнути у впроваджуваній нині системі зовнішнього тестування. "Тести складає Центр оцінювання якості освіти відповідно до тих програм, які є сьогодні", – нагадав Іван Вакарчук.

Реакція політичних кіл на таке становище фактично нульова. "Демократи" намагаються не сваритися з потенційними союзниками, серед яких досить вистачає прибічників різних історичних містифікацій. Що ж до опозиції, то колишній віце-премьєр з гуманітарних питань Дмитро Табачник, котрий останнім часом критикує псевдоісторичні концепції типу "українській нації – 130 тисяч років" і говорить про необхідність "деполітизації шкільної програми", свого часу навіть не поставив питання про необхідність вилучення з навчальних програм "Велесовї книги".

"Все от необразованности" (С. Голохвастов).

Проникнення фальшивок в навчальну програму відбулося на тлі загального низького рівня гуманітарних знань українців. У тому числі – політичної еліти, котра своєю необізнаністю створила для цього сприятливі чинники. Левко Лук'яненко, багаторічний дисидент, розробник Декларації про державну незалежність України, в книзі "Національна ідея і національна воля" посилається на "Велесову книгу" як на історичне джерело. Один з колишніх радників Президента, з іменем якого пов'язують прийняття Конституції України 1996 р., колись у бесіді з автором цих рядків цілком серйозно стверджував, що традиції української вічової демократії сягають, виявляється, часів Трипільської культури. Та що казати, коли навіть Віктор Ющенко ще за свого кандидатства в президенти, виступаючи в Полтаві, на повному серйозі говорив про "найдавнішу в світі писемність Кам'яної могили".

"Це все іде від добрих інтенцій, але дуже низької освіти. І на то нема ради: які ми маємо верхи, такі й маємо", – вважає Наталя Яковенко.

Микола Жулинський напевно вже і сам зрозумів, що українська фахова філологія потрапила з цією "книгою" в досить незручне становище. Погоджуючись, що до неї "треба ставитися критично", він пояснює те, що відбулося, "труднощами зростання" нації. Подібної думки дотримується і директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАНУ, академік Ганна Скрипник: "Коли відбувається активний процес націєторення, відродження національних культур, то не тільки українцям, але й іншим народам притамане таке міфотворення. Проте паралельно повинна існувати об'єктивна академічна наука, яка повинна давати об'єктивні знання".

Хай не вважає пані Скрипник, нібито автор чіпляється до слів, але за ними вбачається якась "обмовка за Фрейдом". В тому розумінні, що в Україні академічній науці в гуманітарній сфері, схоже, справді відводиться "паралельне" місце. Але паралельне з чим? З міфотворчістю організацій типу НДІУ? В такому разі у академічної науки залишається хіба що дорадчий голос. Якщо уявити таку ситуацію в царині точних наук, то результати виявляться невтішними. Літаки, скажімо, падатимуть через одного і країна просто не вилізе з національного трауру. Однак у літературознавстві, на відміну від літакобудування, академічні світила чомусь дозволили собі звести свій статус до "паралельного". Адже при ухваленні рішень стосовно навчальних програм керувалися чим завгодно, але не фаховою етикою, не зупиняючись навіть перед посиланнями на "праці" невігласів і відвертих шарлатанів.

Замість післямови.

Львівський письменник Юрій Винничук любить переповідати одну історію майже п'ятнадцятилітньої давнини. Тоді в українській літературній періодиці з'явився текст, в якому йшлося про зруйнування Києва монголами. У вступному слові повідомлялось, що текст написаний якимось ченцем кельтського походження (до речі, в Києві за часів Володимира Святославича справді існувала ірландська церква. – Ю.Р.), котрий нібито був свідком тих подій. Невдовзі деякі "знавці" з Національної спілки письменників оголосили цей опус найгучнішою науковою сенсацією з часів "Слова о полку Ігоревім" (репутація якого, до речі, теж небеззаперечна). Кілька аспірантів-філологів навіть умудрилися захистити по цим "мемуарам київського ірландця" кандидатські дисертації. Справжнім автором цих "спогадів очевидця" виявився... пан Винничук, про що він сам повідомив читачам через кілька місяців. Спалахнув скандал. Кажуть, що сам Дмитро Павличко лаяв Винничука останніми словами.

Чи залишилися чинними ті дисертації? Про те невідомо.

А якщо серйозно, то досвід інших країн дозволяє Україні не наступати на чужі граблі. В Чехії, приміром, в ХІХ ст. велися дискусії про достовірність так званого "Краледворського рукопису". Історики зараз визнають, що ті дискусії сприяли відродженню у чехів цікавості до свої історії, але в підсумку було доведено, що "рукопис" є містифікацією, хоча й не позбавленою певних літературних вартостей. Нині "Краледворський рукопис" виведений з чеського наукового дискурсу. Очевидно, чехи прислухались до слів свого провідного філолога Яна Гебауера. "Ніхто не хотів би мати у своєму гаманці підробленого банкнота, й жодна чесна людина не хотіла би подавати його далі... Жоден чех не погодиться на те, щоб у національній чеській літературі були якісь підробки, й жоден справедливий чех не допустить, аби підробка вважалася за правдивий літературний твір; і мабуть, кожний насправді бажає, щоб установи чеського народу, покликані до цієї справи, виявили підробку й вилучили її з національної чеської літератури".

А тепер замінимо слова "чех" і "чеський" на "українець" і "український"...


Явлення "Велесової книги".

Пращури в страшному напруженні.

Звернімо погляд не на далеку Австралію чи ще дальшу Атлантиду, а таки на своє, та ще й дедалі вагоміше та значущіше. Явище рідної історії. Та що там явище — "явлення". Скрижалі буття укр. народу. Як каже доморобний спеціаліст:


Явлення "Велесової книги" з небуття — живе свідчення невмирущості, незнищенності українського народу.

1500 років тому, коли творилася ця історико-релігійна пам'ятка, наші пращури в страшному напруженні відстоювали свої духовні надбання, самобутність, виборювали право на вільне життя. Щезали їхні вороги — етноси, які здавалися непереможними; йшли в небуття могутні імперії, що топтали, шматували, нівечили наш народ, а він знову піднімався і відтворював свою генетичну потужність. Це й відобразила "Велесова книга".

(З "Переднього слова" Бориса Яценка до укр. видання "Велесової книги".)


Мішок дощечок, щоб не бракувало матеріалу письменникам?

З'явилася — чи пак, явилася — "Велесова книга" (в ранішій версії: "Влес книга") доволі типово. Вже усталена версія твердить, що 1919 року десь неподалік станції Великий Бурлюк біля Харкова в садибі князів чи то Задонських, чи то Донських, чи, може, й Донцових полковник білої армії Алі Ізенбек знайшов якісь дощечки з вирізьбленим на них текстом.

Мішок із тими дощечками Ізенбек буцімто повіз на еміграцію, і 1925 року у Брюсселі їх побачив російський інженер Юрій Міролюбов, письменник і любитель старослов'янщини та фольклору. Міролюбов нібито збирався писати історичну поему, але йому бракувало матеріалу; він заходився переписувати Ізенбекові "дощечки", й робив це впродовж наступних п'ятнадцяти років[9].

Оригінали безцінних пам'яток "пропадають".

1941 року Ізенбек помер, а його майно, зокрема нібито 600 картин і "дощечки", сконфіскувало гестапо, в іншій версії — гіммлерівське "Аненербе".

Отак і пропадають оригінали безцінних пам'яток: як не в пожежі, то в гестапо.

Фенікс рос. еміграційного журналу.

Але сам твір, ніби той міфічний фенікс, воскреснув, і в 1950-х роках почав появлятися в рос. еміграційному журналі, що виходив у Сан-Франциско й називався дуже доречно: "Жар-птица".

Починаючи від першого повідомлення в 1953 році ("Колоссальнейшая историческая сенсация"), "Жар-птица" впродовж 50-х років надрукувала десь 100 рядків із "історико-релігійного пам'ятника".

Офіційна сов.наука не шкодить еміграції?

В січні 1955 року надруковано нібито репродукцію однієї "дощечки". Ще трохи згодом до Совєтського комітету славістів було надіслано фотографію однієї з "дощечок", там було доручено розглянути справу, й 1960 року в журналі "Вопросы языкознания" (№2) з'явилася стаття Л.П.Жуковської "Поддельная докириллическая рукопись. (К вопросу о методе определения подделок)".

На еміграції, одначе, цілком однозначні (як видно і з заголовку) висновки офіційної совєтської науки не зашкодили дальшому просуванню "Велесової книги". Тут стали з'являтися присвячені їй видання та переклади рос. й укр. мовами (Творогов і Асов подають доволі повний їх перелік).

1966: "Языческая летопись" в патріотичній літ-рі (укр.-рос.синергія:).

Спрацьовувала також певна укр.-рос. синергія.

Показова, наприклад, поява книжки ""Влесова книга" — языческая летопись доолеговской Руси" (1966): її написав Сєргей Лєсной (Парамонов) — емігрант із Києва з 1943 року, доктор біологічних наук, аматор-дослідник давньої Русі та "Слова о полку Ігоревім" (пов'язання цього твору з "Велесовою книгою" виявиться ще не раз), а вийшла вона у вінніпезькому видавництві Trident Press Ltd., яке спеціалізувалося в укр. еміграційній патріотичній літературі.

Одне з перших видань тексту "дощечок Ізенбека в транскрипції Міролюбова" появилося "на правах рукопису" у видавництві "Млин" (Лондон–Гага, 1968).

1979: "Спалахує серце молоді" Шаяна.

1979 року те ж таки видавництво випустило працю "Віра забутих предків (Аналіза "Влес Книги")" вже тоді покійного (помер у 1974 році) проф. Володимира Шаяна. Колись відомий у Львові санскритист, опинившись на еміграції, в Лондоні, став головним речником і духовним батьком дохристиянської (перунівської) віри, а далі й одним із найревніших в укр. спільноті поборників "Влес книги". Він проголосив її текстом "дохристиянської, отже старо-cлов'янської, чи навіть, докладніше, старо-української віри". Але це ще не все. Вона —


Мітологема народу і нації, яка в образовий спосіб висловлює божественне походження нації.

В основі такого міту лежить усе [sic] історіотворча ідея нації. Проекція в майбутнє.

Святослав і герої "Слова о полку Ігорів" жили цією ідеєю, що вони є внуками Дажбога. Бачу теж із якою силою спалахує серце молоді, коли їх пробудити саме такими ідеями. ("Віра забутих предків", с.6.)


Як видно з цитованого тут Яценкового вступу і як покажуть висловлювання інших спеціалістів від цього твору, шаянівському пафосові судилося знайти плідний грунт у незалежній Україні.


Великодержавний і ксенофобський ідеологічний підтекст.

1990: Укр. мультиплікатори "забороненої літератури".

Напередодні розпаду Совєтського Союзу інтерес до "Велесової книги" помітно пожвавлюється — очевидно, через руйнування цензури. В Україні Олесь Білодід і Віктор Киркевич друкують у журналі "Дніпро" (1990, №4) частину твору, подаючи це як повернення забороненої літератури.

1990: "Труды отдела древнерусской литературы" про коктейль — махровість і бездарність фальшивки.

Але найбільша публікація, пов'язана з Велесовою книгою, з'явилася того року в Росії. Це розвідка Олєга Творогова у "Трудах отдела древнерусской литературы" — розгорнутий, детальний, науковий огляд "Велесової книги", історії появи та сприйняття цього твору, нарешті, повне зведення наявних "дощечок".

Розглянувши цей текст у кількох аспектах — палеографічному, мовному, історичному (як це раніше зробили науковці чехословацької Академії наук щодо КЗР — хіба тільки без хімічної експертизи, бо ж немає оригіналу) і, так би мовити, ідеологічному, Творогов доходить висновку, що це — фальшивка. Та ще й махрова, бездарна, зовсім позбавлена — на відміну від "поем Оссіана" чи "Краледворського рукопису" — літературних чи філологічних вартостей.

Зіставляючи варіанти із "Жар-птиці" з Міролюбівськими, Творогов показує їхню взаємну суперечливість; аналізуючи структуру тексту, доводить, що "рядки", розподіл слів та віршів є суцільною містифікацією. Та найвиразніше, мабуть, на підробку вказують мова (цей безсистемний коктейль прикидається давниною, але його явно виготовив цілковитий невіглас в історичній лінгвістиці) і, врешті, відсутність найменшої історичної та культурної автентики в самому змісті.

Натяки захисників про "науковий світ".

Творогов нагадує, що вже у перших писаннях захисників "Велесової книги" робилися натяки на те, що науковий світ, мовляв, поділився в оцінках автентичності цього тексту (с.173). Насправді ж такого поділу не було й немає: будь-який справжній науковець зі справжньою філологічною або історичною освітою не може не розпізнати підробки. Її захисники рекрутуються з іншого табору — з пара-, або псевдо-, або просто-таки анти-науки. Проте, як побачимо, їхня роль постійно зростає — бодай в укр. контексті.

1991: Влесова книга — пам'ятка історії містифікацій?

Наступного року журнал "Слово і Час" (1991, ч.9) друкує статтю Леоніда Шульмана ""Влесова книга" — пам'ятка історії чи містифікація?". В ній набагато стисліше, ніж у Творогова, але цілком конкретно й доречно обговорюються різні аспекти фальшивості, явної підробки "пам'ятки", і зокрема наголошується її не дуже то й прихований "общерусский" чи пак "великодержавний" і явно ксенофобський ідеологічний підтекст.


"Примазування" і "магія слова" в Україні.

Захисники озброюються іще однією публікацією.

Після грунтовного викриття і з російської сторони, і з української, можна було сподіватися, що популяризація та розкручування "Велесової книги" ущухнуть, бодай в Україні. Нічого подібного. Вони тривали ще жвавіше, до того ж, відтепер захисники "Велесової книги", озброївшись іще однією публікацією її тексту — працею Творогова, примазували свою "пам'ятку" до авторитету "ТОДРЛ". (Взагалі, таке "примазування" — один з основних засобів у творенні видимості науки серед апологетів цих творів.)

Особистий духовний досвід автентичності не виразити словами.

На довгу низку текстуально документованих закидів ніхто не відповідав. Фахової дискусії не було й не могло бути.

Серед нечисленних виїмків — книжка Асова, де він таки заперечує деякі докази, вдаючися до наукоподібних викрутасів: мовляв, усі мовні "помилки" — це вина переписувачів, а не системна вада, що варіації в орфографії — річ повсюдна тощо. Остаточний аргумент надзвичайно промовистий:


Головне підтвердження автентичності не можна виразити словами. Воно походить від особистого духовного досвіду. Про автентичність говорить сам дух "Велесової книги". Її містерійна таїна, велика магія слова (с.240).

Імперська карта у незалежників, "москалі відчувають".

Найефектніший засіб, бодай в Україні — не згадувати нічого посутнього про наукові сумніви, але використовувати "російсько-імперську" (або совєтсько-імперську) карту, мовляв совєти/москалі лають "Велесову книгу", бо відчувають, що вона стверджує укр. історію та культуру й віщує відродження незалежної України. (Про великодержавний етос, яким насичена "пам'ятка", якось не говориться.)

2000: "Загадкова Велесова книга", поле пасоме Шевчука.

Емблематичним прикладом такого розумування є стаття відомого письменника й аматора-дослідника укр. старовини Валерія Шевчука "Загадкова "Велесова книга"" ("Хроніка-2000", 1994, ч.3-4). Автор вираховує причини блокування "пам'ятки" (треба було захищати "ідеологічні постулати російської імперської історичної науки" й не допускати іншого, "українського" варіанту праісторії — немовби саме він і є в "пам'ятці"), слідом за Лєсним-Парамоновим і разом із Борисом Яценком стверджує, що широта знань і талантів автора "Велесової книги" перевищує всі можливості будь-якого фальсифікатора (дуже схоже на аргументацію Палацького — але цей топос закономірний у містифікаціях), перераховує всі "об'єктивно наукові" критерії (їх аж дев'ять), за якими можна встановити автентичність "будь-якої пам'ятки", а ще — і тут серцевина цілої статті — зі зворушливим ентузіазмом переповідає й розгортає всі шляхетності й цноти "Велесової книги": вона показує, що були "три Аскольди-варяги", вона збагачує наше розуміння слов'янської міфології, і вона така цікава для історика. Але надаймо слово самому авторові:


Для висвітлення історії української державності тут також знайдеться чимало фактів, а саме про державні утворення докиївського періоду, чимало є про сам Київ, про різні епохи в житті наших предків, Антську державу.

Є матеріал не лише до історії релігії, але й соціально-економічного побуту тощо. А скільки тут джерельного матеріалу для вивчення історії української мови — за це конче має взятися фаховий мовознавець-історик. Не менш цікава книга етнографам та фольклористам, соціологам, історикам права, а передусім літературознавцям, адже перед нами найдавніша пам'ятка української літератури, один з епосів, в якому реально бачаться засновки епосів пізніших, водночас це зразок протолітопису і до історії українського літописання він упише не одну цікаву сторінку. А вже про історика релігії не випадає говорити, тут його поле пасоме...

Отож кажемо: "Велесова книга" подає стільки сконденсованого історичного матеріалу і такі цікаві він має перегуки із відомими нам фактами (історичними, літературними, фольклорними), що проходити без уваги повз нього в наш час просто неможливо, треба тільки позбутися заданих упереджень та й розглядати пам'ятку в першу чергу як літературну і не прикладати її до системи сучасних політичних передзавдань. Отже маю ще раз сказати: сфальсифікувати таку пам'ятку було неможливо ні в XVII, ні у XVIII, ні тим більше в ХІХ чи ХХ століттях... (с.70–71).


Справді: скарбниця, й годі. Серце радіє за патріота, якому ця, варто зауважити, вкрай нудотна і безладна "пам'ятка" дає аж таку інтелектуальну насолоду, викликає "безліч думок та асоціацій" і вимагає від нього "осмислення в багатьох параметрах". От шкода тільки, серед безлічі думок забракло йому тієї, котра допомогла б осмислити просту річ: такий параметр, як наукова совість, вимагає зважати на праці попередників. І коли вже в солідній науковій публікації всього чотири роки перед тим детально доведено, що цей "протолітопис" — махрова фальшивка, треба спершу впоратися з усіма тими закидами й сумнівами, заки далі його пропагувати. Але в тому-то й річ: як і в Шаяна чи Асова, Шевчуків ентузіазм не розрахований на наукового споживача, на науковий дискурс. Він повис десь у своїй власній, віртуальній дійсності, у тій же "великій магії слова".


В період незалежності кожен дбає про своє:-) — "укр.-рос. синергія" зникає?

Пошуки на "шляхах аріїв".

На цьому можна було би справу й полишити, сконстатувавши, що в основному простір і дискурс навколо "Велесової книги" вписуються в загальніший світ (на Україні доволі просторий) паранаукових, окультно-ірраціоналістських пошуків і "явлень", десь між рунвірою, Індоєвропою та шляхом аріїв — недарма останнє (7502 року!) солідне укр. видання "Велесової книги" вийшло з під стріхи "ІндоЄвропи".

Доба Дажбожих внуків і трьох Аскольдів-варягів: шляхи розходяться.

Але є ще певні параметри.

Один, зовсім не другорядний, стосується цього клятого укр.-рос. пограниччя, яке, погодьмося, досить нечітке, зокрема в добу Дажбожих внуків і трьох Аскольдів-варягів. Річ у тому, що хоч у ранній ("катакомбний") період нашої "пам'ятки"-віри, тобто в 1950–60-х роках, якась укр.-рос. синергія в пропагуванні спільних скрижалів, може, й була, але пізніше, зокрема в період незалежності, шляхи дуже розійшлися. Тепер, здебільшого, кожний дбає про своє.

Підступи проти слов. єдності — "кляті москалі" приховали "укрів", а йому не заплатили?

Асов у виданні 1994 року Україну згадує тільки раз у бібліографічному посиланні, й то пише з однією крапкою над ї. Видання 1997 року вже згадує Яценків переклад (1995), але хіба щоб насварити за підступи проти слов'янської єдності, задля яких


Б.Яценко не погребував і звичайною фальсифікацією, вписав у давній текст, і то в абсурдних місцях, якихось укрів, що їх "кляті москалі" приховали. Бігме, якби укри були, ми б їх не ховали, бо ім'я се давнє, але в старовину не відділялося від головного імені: "руси".

Основна думка "Книги Велеса", заклик до єднання слов'янських родів, повторювана в текстах десятки разів, не влаштовує Б.Яценка, коли мова заходить про росіян. І на здійснення цієї ідеї йому вдалося вибити гроші. Та наскільки мені відомо, видавці та закордонні спонсори скористалися з його праці, але йому самому не заплатили ані гривні. Адже навіть у такому перекладі проскакують думки, прямо протилежні до ідеї роз'єднання слов'ян (с.155–156).


1979: Володимир і Ольга — та сама особа: про рідне рос. поле, наших предків.

В рос. тлумаченнях "пам'ятки" легко зауважити поширення її географічного ареалу на, сказати б, 1/6 суші — тягла традиція, її відзначав іще Творогов, цитуючи статті Володимира і Ольги Скурлатових (це насправді одна й та сама особа), де, наприклад, твердиться, що


наші предки "водили худобу зі Сходу до Карпат". Отож не прип'ятські болота, куди нас хочуть загнати деякі археологи, а величезний простір євразійських степів включно з Амуром — ось наша істинна прабатьківщина.

400 років тому росіяни лишень повернулися в рідне російське поле, яке тисячоліттями належало нашим предкам. У цьому, власне, й полягає велика цінність "Влесової книги", що вона явно свідчить про нашу споконвічну присутність на нинішній території країни (тобто СССР. — Г.Г.).

(Ольга Скурлатова. "Загадки "Влесовой книги"". — Техника — молодежи, 1979, №12; цит. за Твороговим.)


7508: Терени й жерці, історія й віра вже "наші".

Цю тенденцію видно і в асовському виданні, навіть в анотації, яка пояснює нам, що "Книга Велеса — перший повний канонічний [sic!] переклад російською мовою священних текстів новгородських волхвів VIII–ІХ віків нашої ери", але також це "джерело, в якому відображено віру й історію багатьох європейських та азіатських народів Євразії від кінця XX тисячоліття до нашої ери до ІХ віку нашої ери".

В укр. версіях, річ ясна, йдеться про наші терени й наших жерців.

Ось остання "наська" варіація на цю тему: брошурка "Пісня ратна. Епічна скрижаль "Влес-книги"" (переклад та упорядкування Петра Комнацького, Київ, 7508; видавництво, річ ясна, "ІндоЄвропа"). В анотації говориться:


Влес-Книга є найдавнішою з відомих на сьогодні пам'яток древньоукраїнської писемності.

Створена на Волині ще за життя "варягів" Аскольда та Рюрика, вона цінна як єдине автентичне джерело з дохристиянських часів, дайджест 20000-літньої історії оріїв-русів, родова Книга всіх руських родів.


Братній розподіл скрижалів, похмура функція.

Можна припускати, що відбувається мовчазний братній розподіл скрижалів: прадавня історія (20000 років — це вже неабищо) — нам, прадавня територія (тисячолітнє рос. поле включно з Амуром) — їм.

До речі, коли вже згадано про Скурлатова. В загальному руслі рос. неоязичництва, "ведичного" руху, а за ними й "Пам'яті", з їхнім нахилом до великодержавного шовінізму, расових теорій, ксенофобії та антисемітизму, знайшлося місце й авторові книжки "Сіонізм і апартеїд" (Київ, 1975) Скурлатову — разом із такими, як Алєксандр Барашков (він же А.І.Асов і Бус Кресень).

Великою мірою "Велесова книга" є біблією цих течій[10].

Наші ентузіасти скрижалів буття укр. народу, починаючи від Бориса Яценка та Валерія Шевчука, про цю її похмуру й ніяк не проукраїнську функцію, мабуть, не відають, а якщо відають, то не глаголають. Може, до цієї загадки "Велесової книги" ще не докопалися, а може, вже шукають в іншому напрямку.

Забирають нам наші скрижалі, "голос духу нації... лунає історіотворчою силою".

Бо вже видно, що знову щось не гаразд: рос. видання "Велесової книги" виходять частіше, більшими накладами, а головне, вони — не науковіші, ні, але наукоподібніші (бодай порівнюючи видання Асова і Яценка). Одне слово, забирають нам наші скрижалі. Емігранти із властивою їм простодушністю відчули це ще за катакомбної доби нашої "пам'ятки"-віри. В кожному разі, вже тоді в тому ключі писав адепт до гуру:


Враження були надзвичайно сильні, і 2-го серпня 1968-го року я відписала Проф. В.Шаянові, що Влес Книга є не тільки космогонією і теогонією наших предків, але їхнім заповітом для майбутніх поколінь.

У Влес Книзі я чую голос Духу нації, що дзвенить своєю повною вщерть самосвідомістю, лунає історіотворчою силою. Але, Пане Професоре, щоб вийти із Влес Книгою в ширший світ, таки ви мусите її перекласти і в цілості проаналізувати. Бож "старший брат" присвоїть собі цей літопис і повториться історія "Слова о полку"...

(Лариса Мурович. "Рідна мова Влес Книги". Вступне слово до кн.: Проф. Володимир Шаян. Віра забутих предків, с.1.)


Доводиться шукати ще.

Доводиться шукати ще древнішої, вжe абсолютно й однозначно праукраїнської пам'ятки. І уявіть, така знаходиться: "Послання Оріян Хозарам".


Продається "рукопис Войнича"...

1978: "Листи до Божого ока" ― мала книжечка Стойка.

1978 року укр. інженер і аматор-мовознавець із Нью-Йорка Іван (Джон) Стойко видав малу книжечку "Листи до Божого ока. Рукопис Войнича, вперше розшифрований і перекладений англійською мовою" ("Letters to God's Eye" з підзаголовком "The Voynich Мanuscript for the First Time Deciphered and Translated Into English"). Вона вийшла у Нью-Йорку у Vantage Press, одному з так званих Vanity-видавництв, які за гроші надрукують будь-що (аби не протизаконне) й навіть трохи поредагують; тут англійська мова таки трохи відредагована... а трохи й ні.

1973: У пошуках дохрист. слов. письма — на "Бразилійському камені".

У вступі Стойко пише про свої лінгвістичні теорії, про пошук дохристиянського слов'янського письма та про те, як 1973 року натрапив у журналі "Science Digest" на вістку про знайдений у Бразилії в 1872 році камінь, нібито пописаний фінікійським письмом з-перед двох тисяч років. Маючи хобі — декодування — та, видно, ту перевагу, що наперед знав, якою мовою зроблено напис (читач уже також здогадався?), після кількатижневої праці Стойко зумів розшифрувати письмо.

Але вісім рядків напису на "Бразилійському камені" — надто короткий текст, щоб робити історичні висновки.

Дружина показує газету, Стойко береться до праці.

І тут дружина показує йому газету "National Enquirer". Ця газета друкувала тоді безліч цікавих статей: "Крокодил з'їв хлопчика", чи, може, "Хлопчик з'їв крокодила", а ще "Кеннеді живий і переховується на дачі Фіделя Кастро" тощо; тепер вона здебільшого пише про любовні ексцеси поп-зірок. Але того разу стаття називалася "Загадкова книжка, яку ніхто не може прочитати".

Так Іван Стойко довідався про "рукопис Войнича", який зберігається у Єйлському університеті. Стойко береться до праці й незабаром розшифровує і його. Мова рукопису — та сама, що й напису на камені: звісно, українська. Це не повинно нас дивувати, бо водночас Іван Стойко розшифровував також етруські написи, й вони теж виявилися українськими. (1985 року одну таку працю мені люб'язно надіслав Богдан Бойчук, знаючи, що я таке збираю.)

Панна Маня Коза та її син Саша ― "релігія Ока програла".

Плодом праці над розшифруванням деяких сторінок рукопису Войнича, включно з описом самої праці, екскурсом про Хазарів, Євреїв, давніх Українців і про деякі філологічні питання й була невеличка (всього 90 сторінок) книжка "Листи до Божого ока". Заголовок, як каже автор, узято з рукопису.

А зміст? Зміст — це буцімто листи "Ора" (володаря "партії" "Орян") до лідерів Хозарів, якими є Панна Маня Коза (Miss Mania Koza) і її син Суст (що, каже автор, "також можна прочитати як Саша, Сус або Ісус"). А взагалі, краще процитувати, щоб не спотворити сенс:


У степах Русі (тепер Україна) десь у дохристиянський період, Ліла Коза, мати Панни Мані, втратила нагоду відновити релігію Ока на Русі. Очевидно, вона покинула Русь після боротьби (fight), яку програла. Але програла не лише релігійну боротьбу, але шанс бути володарем Русі. Згідно з даними, що Ор цитує з листів Панни Мані, релігія Ока давно тому була створена (conceived) в степах чоловіком, який називався "Око". На ст. 58R Ліла Коза твердить, що релігію Ока видумано 3606 років раніше...

Не важить, коли засновано релігію, але факт, що Око проголошує себе Божим, і тим самим володарем цілого світу. Все було Боже, отже, його. За це він дістав назву Око Бога. Але, формуючи свою релігію, він змістив іншу, яка, згідно з Ором, була вищою. Це була оріянська релігія. Але з часом релігія Ока програла і народ Русі знову повернувся до старої (с.27–28).


Усе це нібито базується на розшифрованих текстах. Ось приклад з першої розшифрованої сторінки (16L):


1. Що міра міру? Міраж однаж і по можій кості побє. Моща повір кажу.

2. Де по віру вірував і Орі бажає. Пусте се що Бозі Око боре.

3. Пусту віру Око Боже світу міра. Мета не віра в тобі жиє.

4. Око уважай, помяташ одну волу і святу совіст повікаж.

5. В Степу віра по вірі помера. А Суст по вірі пустоше де?

6. Совіст панусі повє, що се ти бажає? Вги што пужа Ора Бажає?

7. "Новеж пома заре одному". Допиши, де пужа і што міра волода і т.д. (с.31).


Такого є десь 13 сторінок, потім ще й переклад на англійську.

Загальне враження ― маячіння?

Загальне враження? А яке ж може бути? Маячіння. За бажання можна піддати його фаховій експертизі. Але й без неї не можна не помітити клінічних прикмет дисоціації, відгомонів якихось фрагментованих і дивовижно поплутаних розмов, сварок, називань (Ліла, Маня, пануся, косе око, совість) тощо. Зокрема, цікавою є закономірна тенденція до самооголення шляхом вербальних алюзій, наприклад, словосполучення "Маня Коза" і підтекстове (імпліцитне) "маньяк/психоза" тощо. Доволі часто повторюються в тексті тема голизни і якісь алюзії до дитини ("малиш"/"baby").

Прадавня й первісна релігія "оріїв" Стойка.

А з "ідеологічно-історичного" Стойкового коментаря можна додуматися, що, наприклад, "Око" — це те променисте, над зрізаним вершком піраміди око, якого видно на зворотному боці кожного доларового банкнота. Тобто масонський знак Бога, що, своєю чергою, — як показують кінцеві роздуми Стойка про Євреїв і Хозар — асоціюється з "жидомасонською" змовою володарювати над цілим світом, насаджувати свою релігію (вона ж також християнська) на прадавню й первісну релігію "Оріїв" тощо.

Споріднення з "Велесовою книгою" та неоязичництвом доволі прозоре.

Історія купівлі-продажу, особливі принади і "синдром Войнича".

Рукопис Войнича, який зберігається в Єйлській бібліотеці рідкісних книг і рукописів ім. Байнеке (Beinecke Rare Books and Manuscript Library) під шифром MS 408, безупинно привертає до себе увагу як фахових дослідників, так і найрізноманітніших аматорів.

Вілфред М. Войнич, знаний збирач рідкісних книг, придбав його в 1912 році від єзуїтського колегіуму у Фраскаті, біля Римa.

На початку 1960-х його купив від маєтку Войнича нью-йоркський збирач книжок Ганс П. Краус. 1969 року він подарував його Єйлській бібліотеці.

Рукопис складається з 234 пронумерованих пергаментних сторінок середнього формату (225 і 160 мм). Писано його невідомою мовою, шифром, базованим на латинці й дещо схожим на "дзеркальне письмо" Леонардо да Вінчі.

Особливою його принадою — про що можу говорити з власного досвіду — є багаті, вкрай чарівні й загадкові ілюстрації, які в основному поділяються на ботанічні, астрономічні або астрологічні і, найзагадковіші, так би мовити "біологічні", які здебільшого зображують оголених жінок у різних дивовижних і взаємосполучених чи то ваннах, чи то трубах; деякі дослідники вбачали тут символічне ядро рукопису, тобто алегорію людської репродукції та поєднання душі й тіла.

Саме через ілюстративну тематику багато дослідників так чи інакше пов'язували рукопис із відомим середньовічним філософом, астрологом і реформатором науки Роджером Беконом (бл. 1214–1294).[11]

Втім, усталеної думки про датування рукопису немає. На підставі того, що деякі рослини на ілюстраціях походять із Нового світу, зроблено припущення, що він писаний наприкінці XV або в XVI столітті, після Колумбового плавання (пор. довідку "MS 408, Cipher Manuscript" на веб-сайті Єйлського університету і бібліотеки Байнеке), але авторство Роджера Бекона така гіпотеза заперечує.

Зате достеменно відомо, що він належав англійському астрологові Джону Ді (1527–1608), власнику різних Беконових рукописів: нумерацію зроблено його рукою.

Відомо також, що Ді продав рукопис німецькому цісареві Рудольфові ІІ (цісар Священної Римської Імперії в 1576–1612), який тоді резидував у Празі.

1666 року твір опинився в руках єзуїта Афанасія Кірхера й відтак у колегії у Фраскаті (див. MS 408, Cipher Manuscript).

Про рукопис Войнича можна писати багато, та це вже й роблено: вибрана (!) бібліографія праць про нього, яку підготувала бібліотека Байнеке і яку удоступнює кваліфікованим дослідникам, займає три густо надруковані сторінки.

Але тут варто підсумувати його історію найновішими припущеннями фахівців. Брюс Фельман у короткій анотації в минулорічному "Yale Alumni Magazine" (2000, April 11, p.13) наголошує на "синдромі Войнича" — потребі так чи інакше розгадати таємницю, яка полонила стільки дослідників.

Проте серед фахових версій щодо об'єкта цього синдрому існує й висновок єйлського професора інженерії та прикладних наук Вільяма Бенета-молодшого, який у 1970-х роках викладав курс про криптографію і в рамках цього зосередив увагу на загадковій книзі, застосувавши до неї засоби комп'ютерного аналізу: рукопис Войнича не є текстом, писаним будь-якою знаною мовою — "хіба що мовою ошуканства". Така думка (її поділяють і інші експерти) підтверджується відомим фактом, що Джон Ді швидко покинув Прагу з понад 600 золотими дукатами — сумою, заплаченою йому за рукопис, який нібито мав містити формулу вічного життя.

Як припускає Бенет, "Ді створив шифр, який дав йому час виїхати з Чехії, заки Рудольф докумекався, що його ошукано".

Отож нас не повинно дивувати, що тепер на додачу до тієї магічної формули в рукописі Войнича опинилися Хозари, Орії та дві Кози, Маня та Ліла, на яких немає й натяку в його численних ілюстраціях: парафія "праісторії України" здебільшого не межує ані з фактами, ані з історією, і в неї, як у ту Росію, можна тільки вірити.


Перетравлювання новонабутого скрабу.

А що ж з самими "Листами до Божого ока"? Процес перетравлювання новонабутого скарбу йшов повільно.

1982: Сенсація емігрантської "Свободи".

Перше повідомлення про книжку Стойка — стаття Лева Яцкевича "Сенсаційний рукопис з праісторії України" (коли прислухатися, чутно відгомін із "Жар-птиці") з'явилася в українській емігрантській газеті "Свобода" ("СвободА", кажуть її читачі) тільки через кілька років після публікації — в жовтні 1982 року. Автор признається, що фахової рецензії не може дати, але "хотів з журналістичного обов'язку звернути увагу українських читачів на появу цієї небуденної книжки, з уваги на її пов'язаність з праісторією України".

Через 10 днів у тій же "Свободі" — природний компютор.

І от уже через десять днів, у тій же "Свободі" й під тим самим заголовком, про Стойка захоплено пише Володимир Рен Бойкович:


"Він небуденний знавець мов — не учений, але феномен природи, розум якого, прекрасний, природний компютор [sic], допомагає йому розв'язувати найскладніші мовні проблеми. Не дивно, отже, що найкращі лінгвісти світу не можуть дорівнювати йому".

Рецензент детально інформує читачів про Стойкове видатне відкриття: "В одному і другому випадку він відтворив старинну нашу азбуку на модерну, й показалося, що обі мови, мова манускрипту "Войнича" й напису на бразилійському камені, нам без перекладу зрозуміла" — і вводить його в "науковий обіг": "Копію оригіналу, написану фінікійською мовою приблизно 2 тисячі років тому, дозволив мені Стойко опублікувати в моїй праці: "Українська земля — Колиска культури людства"". Свій до свого по своє.

1983: "Надзвичайно вартісні знахідки", "наше нац. сумління" Шумського.

Рік пізніше, в серпні 1983-го, на книжку Стойка в статті під заголовком "Сторінки праісторії українського народу" — відкрито відгукується др. Святослав Шумський (ще трохи згодом він писатиме до "Свободи" статті про те, що "наш священний город Київ — найстарший город народів Европи").

Ці сторінки він починає гортати від "Листів до Божого ока" ("...повелінням законів Творця правда про наші забуті віки воскресає; і цим разом покласти її в домовину невсилі нікому"), продовжує бразилійським каменем і "Велесовою книгою" — "А що ж коли зупинитись на табличках палких звернень і закликів до народу "Влес книги"? Скільки в них дорогоцінного історично-досліднього матеріалу, який резервуар скарбів нашої праісторії"; констатує із сумом, що


Всі ці надзвичайно вартісні знахідки ми переважно зустріли зі скептичною усмішкою, як щось фантастичне і підозріле, а дехто з нас навіть назвав їх "фальшивками", несвідомо повторивши слова осуду совєтських "експертів". І знову ж повторено такий же осуд, який довгі роки було кинено на "Слово о полку Ігореві" аж до його повної "реабілітації",

— і запитує в піднесеному тоні:


Чи наше національне сумління або звичайна проста логіка дозволяє нам заперечувати правдивість манускриптів нашої праісторії, належно їх перед тим не перевіривши? Байдуже ставлення до таких дорогоцінних та довгоочікуваних історичних знахідок є неповажним і неоправданим.

"Послання Оріян Хозарам" в незалежній Україні.

Небайдужого ставлення довго виглядати не довелося.

Як черговий фенікс, Стойкова книжка возродилася в незалежній Україні — тепер як "Послання Оріян Хозарам".

Видав "пам'ятку древньої української мови і публіцистики" засновник і головний редактор "ІндоЄвропи" Віталій Довгич. У своєму "передньому слові до громади" він запевняє (чи пак погрожує), що робота над тим, щоби "ввести "Рукопис Войнича" до європейського наукового обігу", триває. А у фінальній коді запитує і стверджує:


Страшенно цікаво: що ж тепер скаже офіційна наука — про сам текст? Кого ганитиме? "ІндоЄвропу", як це чиниться вже протягом п'яти років? Американських архівістів? Видавців із Нью-Йорка? Джона Стойка, котрого й не спростуєш без знання мов, і в українському націоналізмі не звинуватиш? Чи всю західну науку, яка нівелює дисертації "провідних" учених? Надто з Москви, де бібліографи, не знаходячи згадок про книгу Стойка, відповідали мені в своєму дусі: мовляв її немає, не було й бути не може...

Була! Єсть! І буде!

Як буде й "ІндоЄвропа".

На черзі — нові мітологічні, історіософські, етноосферні книжки з доби справді Древньої України.



Чи варто так хвилюватись ― на черзі нові "тексти"?

Перспективи таки грандіозні, але чи варто так хвилюватись?

Адже вже маємо і РУНВіру, й "Велесову книгу", й "Шлях Аріїв". Маємо те, що маємо. І вимахування кулаками й викручування дулі перед москалями також маємо.

1993: "Словник" Плачинди ― чи треба ще?

І маємо "Словник давньоукраїнської міфології" Сергія Плачинди (Київ, 1993, видавництво "Український письменник") де, наприклад, автор твердить, нібито цілковито серйозно:


Українська міфологія — найстародавніша в світі. Вона стала основою для всіх індоєвропейських міфологій точнісінько так, як стародавня українська мова — санскрит — стала праматір'ю всіх індоєвропейських мов;

Амазонки (Козачі, Косачки) — войовнича община давньо-українського жіноцтва ІІІ–І тисячоліття до н.е.;

Венеди (Венди, Венети, Енети, Водяники) — одне з найстародавніших і наймогутніших давньоукраїнських племен, що заселяло територію сучасного Поділля (за Геродотом) і частина якого в XIV–XIII до н.е. переселилася в район Північної Італії (Іллірія), де й заснувала Венедську державу;

Етруски (Русини, Руси, "З Русинів") — давньоукраїнське плем'я, що переселилося з Прикарпаття та Галичини до Північної Італії й утворило державу Етрурію за 1300 років до н.е.


Чи треба ще?


[9] Пор.: О.В.Творогов. "Влесова книга". Труды отдела древнерусской литературы ("ТОДРЛ"), том XLIII. — Ленинград, 1990, с.171.

[10] Пор. Victor A Shnirelman. Russian Neo-Pagan Myths and Antisemitism. Acta No.13, The Hebrew University of Jerusalem, The Vidal Sassoon International Center for the Study of Antisemitism. — Jerusalem, 1998 і M.Kaganskaya. ""The Book of Vles": Saga of a Forgery", Jews and Jewish Topics in Soviet and East-European Publications, Jerusalem, Winter 1986–1987, pp.3–17; див. там таки "Supplement: Annotated Bibliography", compiled by Z.Bar-Sela, pp.18–27.

[11] Пор., наприклад, огляд історії розшифровування цього рукопису: R.S. Brumbaugh (ed.), The Most Mysterious Manuscript: The Voynich "Roger Bacon" Cipher Manuscript, Carbondale, Illinois, 1978.

[12] Див., наприклад, рецезію Олександра Гриценка — "Критика", 2001, ч.5 (43).


(За працею: Гр. Грабович. Слідами національних містифікацій. "Критика", 2001, ч.6.)

Дані додано:  02.10.2008
Відредаґовано: 02.12.2008
Переглядів: 11735



  Виправлення та доповнення     ПРАВИЛА!     ДЕ СКАЧАТИ mp3 ?!
[cховати]
2. Євген Чорний (користувач) 25.05.2010 09:42    
щодо питання прочитання "рукопису Войнича" найкращий варіант включно якісна картинка ілюстративних матеріалів в повному обсязі до стор. 77
http://www.trypillia.com/index.php?option=com_content&view=category&id=50&Itemid=64
0/0

1. Євген Чорний (гість) 23.03.2010 10:06    
Запрошую познайомитись щодо питання прочитання "рукопису Войнича"
початок http://h.ua.ua/story/258170/
продовження http://h.ua/story/259704/
Ілюстративні матеріали в повному обсязі до стор. 77 http://www.liveinternet.ru/users/3448178/
0/0


  Адреса цієї сторінки: http://www.pisni.org.ua/persons/994.html

 ВХІД
Е-мейл: 
Пароль: 
  Забули пароль?
  
  ПІДПИШІТЬСЯ! ГРУПИ У СОЦМЕРЕЖАХ