Григорій Юлійович Грабович

Біографія

Грабович Григорій Юлійович (англ.: George G. Grabowicz) - літературознавець, професор кафедри української літератури Українського наукового інституту Гарвардського університету, засновник і головний редактор київського часопису Критика. Його дослідження стосуються історії української, польської та російської літератур та їх взаємовідносин.

Грабович отримав освіту в Йельському та Гарвардському університетах (1965-1975). Він був головою факультету слов'янських мов і літератур в Гарварді з 1983 по 1988 рр. З 1989 по 1996 р. Грабович був головою Українського Наукового Інституту Гарвардського Університету. Він також був президентом і одним із засновників Міжнародної асоціації українських студій.

Публікації.

Toward a History of Ukrainian Literature (1981)

The Poet as Mythmaker: A Study of Symbolic Meaning in Taras Shevchenko (1982)

В пошуках великої літератури (1993)

До історії української літератури (1997, 2003)

Поет як міфотворець (1992, 1998)

Шевченко, якого ми не знаємо (2000)

Тексти і маски (2005)

Зовнішні посилання.

Гарвардський інститут українських студій (англійська)

Часопис Критика

До історії національних містифікацій, шахрайств.

...Хоч містифікацій та фальсифікацій не бракувало і в домодерній добі (згадаймо повсюдне продукування святих мощів і торгівлю ними в середньовіччі), й хоч число різних сфальшованих королівських грамот напевно перевищує кількість автентичних, саме модерна доба дає драматичний приклад поставання національних містифікацій. Різниця між "звичайними" та "національними" — істотна. Огюстен Тьєрі у своїй праці "Великі літературні містифікації" (1911) описує їх, буцімто "великих", чимало, але хіба що про найвідоміші з них, як-от про "поета Томаса Равлі" (Thomas Rowley), що його вигадав Томас Чатертон, чи про "Гузлу" Проспера Меріме, пам'ятає тепер хтось поза колом спеціалістів.

Проте є одна, яка по суті стала універсальною (бодай у європейському контексті) й так чи інакше моделює майже весь подальший жанр національних містифікацій. Ідеться про Оссіана.

Наприкінці 1750-х років двадцятип'ятилітній шотландський бакалавр Джеймс Макферсон...

Містифікації за літературною конструкцією "барда".

Плоди "Оссіана": "старовинні" й "автентичні" тексти.

Першим його плодом є "Слово о полку Ігоревім" — першим і, напевно, найуспішнішим, бо Оссіан відроджується тут не у формі чергового перекладу або переспіву (їх російські літератори — Костров, Карамзін й багато інших — створили чимало, а є ще літературні тематизації, як-от трагедія Озерова "Фінгал" 1805 року тощо), але як автономного, буцімто старовинного й автентичного тексту.

Оссіан. дух "Слова о полку Ігоревім" ― "Ми також маємо свого Оссіана".

Оссіанівський дух явлено й у самому тексті "Слова", в його образах, загальному пафосі та поетиці (що вперше докладно досліджував Андре Мазон), й у супровідних культурно-історичних обставинах (див. праці Волтера Шамшулі та щойно завершену монографію Едварда Кінана, про яку можна довідатися з його статті в минулому числі "Критики").

Як показує у своєму детальному дослідженні Юрій Дмитрович Лєвін, перші згадки про ще не опубліковане "Слово" з'являються в Росії в 1790 х роках, саме в найбільшому розпалі оссіанівського ентузіазму. 1796 року Михайло Херасков дописує до своєї поеми "Володимир" (для нового її видання, що з'явилося наступного року) рядки, що напрочуд точно віддзеркалюють справжній стан речі:

1797 року Микола Карамзін, близько пов'язаний із колом Мусіна-Пушкіна, де відбувається інтенсивна праця над "Словом", пишучи статтю до журналу "Spectateur du Nord", повідомляє про знахідку цього твору й каже, що "його можна поставити поряд із найкращими місцями в Оссіана".

Цей топос — "ми також маємо свого Оссіана", тобто свій національний епос, свою споконвічність — звучить уже у вступі до першого видання "Слова" (1800):

Потім він стає рефреном у ранніх коментуваннях "Слова" (розкриття Макферсонового авторства ще попереду).

1801: "Свої Оссіани" Львова, "власний Оссіан" Капніста.

Ось, наприклад, Павло Львов: "Пісня полку Ігоревому свідчить, що й слов'яни мали своїх Оссіанів" ("Иппокрена", 1801).

Або у вступі до свого перекладу "Слова" Василь Капніст: "...Скоро пiсля запровадження в нас християнства мали ми вже власного Оссіана в творцi пісні про нещасливий похід хороброго князя Ігоря".

Перші скептики: "Слово" відгонить "Оссіаном".

Від самого початку, однак, були й скептичні голоси. З часом, після ширшого усвідомлення явища Макферсона, ці сумніви ставали гострішими, як, наприклад, 1834 року в журналі "Библиотека для чтения" (можливо, з пера Осипа Сенковського; див. Лєвін, с.75):

Захисники "Слова".

Здебільшого "патріоти, ентузіасти, поети" перемагають?

Взагалі, як реконструює це у своїй книжці Кінан і як видно з "Історії української літератури" Михайла Грушевського, скептиками були науковці й досвідченіші читачі, обізнані зі світовою літературою і свідомі повсюдного феномена містифікацій та глибшого сенсу цих постійно повторюваних порівнювань з Оссіаном; захисниками автентичності "Слова" були здебільшого патріоти, ентузіасти й поети.

Проте у "вітчизняному", тобто російсько-українському контексті, ця друга лінія здобула з часом цілковиту перемогу.

Інакше й не могло бути. Вирішальними стали суспільні потреби, по суті — колективна потреба самоствердження й те, що суспільство в Російській імперії, а тим паче в пізнішому Совєтському Союзі, надолужувало свою малу диференціацію, слабкі важелі незалежної громадянської думки тощо цілою гамою комплексів, породжених психологією захисників обложеної фортеці. В такому контексті науковий об'єктивізм не має великих перспектив.

В українській літературній історіографії перша і, мабуть, остання праця, яка ще більш-менш ретельно обговорювала питання автентичності "Слова", була "Історія" Грушевського (хоч і тут видно, що на авторів звичний раціоналізм, його соціологічний метод, таки накладається бажання бачити "Слово" саме як автентичну пам'ятку; він упевнений, що "автентичність "Слова" все таки доведено доволі скоро і поставлено поза всякими закидами"; проте кривити душею і замовчувати невигідні аргументи він також не буде).

В історіях Огоновського та Єфремова немає й натяку на те, що можуть існувати сумніви щодо автентичності (Огоновський навіть присвячує свою "Історію" ― "авторові Слова").

Чижевський у своїй "Історії" збуває це питання кількома загальними констатаціями та ще загальнішим запевненням, що "сумніви в оригінальності "Слова", висловлені в останні часи, не витримують критики".

Михайло Возняк торкає це питання одним абзацом і згадує лиш Каченовського та його школу "скептиків"; питання оголошується розв'язаним: "З признанням оригінальності "Слова" (коли? ким? де? — Г.Г.) почався другий період студій над ним".

Зі звичною совєтською рішучістю питання закривається у восьмитомній "Історії української літератури": "Спростовано погляди так званих "скептиків" (М.Каченовського, О.Сенковського, М.Каткова), які твердили, що "Слово" є не твором XII ст., а пізнішим фальсифікатом". (Немовби не було інших, сучасніших, переконливіших і не-"вітчизняних" скептиків.)

Слова замінюють речі: ізольоване, відірване, змертвіле.

Близькість до передромантичної поетики.

Проте питання якось уперто не закривається. Передусім тому, що, як уже говорилося, поетика "Слова" надто близька до передромантичної поетики Оссіана й надто мало спільного має з мовою, уявою, етосом, стилем достовірних давньорусько-українських пам'яток.

Ніякого відношення до міфу і героїчного епосу.

До того ж, як зауважували різні "скептики"-науковці, хоч би той Моріц Кар'єр (його цитує Грушевський):

"Описи — не конкретні, без характеризації; видно, що розповідь іде не про щось пережите, а штучно висвітлене; тільки з трудом можна слідкувати за запутаними скоками оповідача, якого проза має тільки поодинокі відгомони справжньої словянської поезії природи і якого уява не має відношення до міфу і героїчного епосу".

До речі, те саме кількадесят років раніше казав поет Вільям Вордсворт про Оссіана. Процитувавши перші рядки "Темори" —

він далі каже таке:

Щось подібне сказав сучасний український прозаїк, який живе і працює в гарвардщині: "Слово" здається йому неавтентичним, бо так важко що-небудь запам'ятати з нього.

Сила колективного самонавіювання?

Проте в цьому й річ: текст (кожний текст) потребує читача, а якщо читач запрограмований бачити шедевр, він його й бачитиме, всупереч власному розумові й навіть інтуїції. Силу колективної сугестії не варто недооцінювати. Повчальними тут є слова Анатоля Франса: "Оссіан нам здається Гомером, коли ми його вважаємо древнім. Ми починаємо його знецінювати, коли знаємо, що це Макферсон".

Обставини виникнення й існування "Слова".

Під тим оглядом вагомішим від текстуальної типології є самі обставини виникнення й дальшого існування "Слова".

1812: "Загибель" рукопису.

Як і у випадку з Оссіаном, рукопису не було; тобто буцімто був, але буцімто загинув у пожарі Москви 1812 року. Для захисників це річ нібито зручна — немає corpus delicti, немає різних проблем, зокрема з палеографією — але водночас це еталонна прикмета всіх (тобто майже всіх) містифікацій. (Мовляв, оригіналу немає — ну, пропав, і годі — але зате он який красивий текст.)

Грушевський стурбований описами "рукопису".

Характерно, одначе, для "Слова", що той рукопис, над яким нібито працювало декілька людей — Мусін-Пушкін, Іван Єлагін, Малиновський та інші, ніхто не міг однозначно описати; відомі описи повні суперечностей і вкрай поверхові. (Свою стурбованість тим фактом особливо наголошує Грушевський; перелічивши можливі пояснення, чому так було, він констатує: "Досить, що оригінал майже нікому не був відомий докладнійше...".)

Кого бентежить достовірність копії "Слова"?

Але в подальшій традиції, коли твір уже набрав канонічного статусу, відсутність головного палеографічного доказу й навіть достовірної його копії вже не бентежить; а питання історії виникнення тексту залишається спеціалістам, які пересівають різні подробиці та здогади, полишаючи без уваги найосновніше.

Знайти "читача": історично-культурна кон'юнктура.

Проте й тут справу не закрито.

"Пропала грамота" у Яценка?

Найновіша (2000 року) праця на цю тему ""Слово о полку Ігоревім" та його доба (комплексне дослідження)" пера Бориса Яценка разом із розповіддю про історичне тло твору подає філологічні та палеографічні коментарі, "ритмічний виклад" українською мовою, переклад англійською (у доволі неоковерному й зовсім неідіоматичному варіанті, де навіть назва твору звучить пародійно: "The Saga of Ihor's Folk" — чому "saga" й чому "folk" — чи не тому, що римується з "полк"?) і, врешті, "реконструйований список" твору. Разом із реконструкцією графем і лігатур рукопису: одностайності в описах втраченого списка не було, але були згадки, що, мовляв, цей текст скидався на скоропис сімнадцятого століття, й от автор, задля добра справи, відтворює його нам на п'ятнадцяти сторінках. Так що питання пропалої грамоти знімається.

Особливе посилене й відверте "бажання" читача.

Загальніше річ беручи, найосновніший момент в історії "Слова", те, що його вписує в загальну історію містифікацій — це його рецепція.

Знайти читача — це головна мета будь-якого писаного твору, але в підробках вона особливо посилена й відверта. Утвердження "Слова" схоже на інші подібні відкриття, зокрема Оссіана. Воно відповідає на певні потреби й певну історично-культурну кон'юнктуру й має свої етапи становлення.

Витіснення творів-конкурентів з читацького й дослідницького поля.

Під тим оглядом цікаво зіставляти "Слово" та Оссіана з достовірними пам'ятками.

Колган наголосив як один із важливих і невідрадних ефектів макферсонівського Оссіана те, що ця історія знеохочувала збирати й досліджувати інші, автентичні, але пізніші пам'ятки (скажімо, з XV століття). [На "наській" ниві збирання "дум" знеохочувало збирати й досліджувати обрядові пісні.]

У випадку "Слова" є щось аналогічне: пізніші пам'ятки — передусім "Задонщина" — стали трактуватися як запорука його ж автентичності й першості (це бачимо, наприклад, у викладі Грушевського); про те, що могло бути навпаки, що саме автор(и) "Слова" наприкінці XVIII століття черпали з цих пізніших, але достовірних джерел — про це говорилося щораз менше в щораз більше канонізованому дискурсі навколо "Слова".

Офіційний нац. епос Росії.

Успішне, тобто тривале, "національне" шахрайство.

Якраз тут і доходимо найголовнішого:

"Слово" залишається масштабним прикладом успішної, тобто тривалої, національної містифікації. (Може, як побачимо, не зовсім унікальним прикладом, бо є ще інші, аналогічні явища — але вкрай промовистим і повчальним.)

За двісті років його існування в суспільстві відбулася фундаментальна зміна: той скепсис, із яким поставилися до "Слова" науковий істеблішмент і прошарок критично мислячої інтелігенції початку XIX століття (науковці-спеціалісти Євфимій Болховітінов, Осип Сенковський, Михайло Каченовський, Павло Строєв, критик Микола Надєждін та інші), в наступних поколіннях був переможений ентузіазмом захисників його автентичності, зокрема таких, як Пушкін і Бєлінський (не кажу про Карамзіна та Мусіна-Пушкіна, причетних до появи твору). І не завдяки об'єктивності й вагомості аргументів (Пушкінові запевнення, що у "Слові" багато поезії, доволі банальні, як і довжелезні й дилетантські роздуми Бєлінського про красу цього твору і про те, що в ньому є і що мало би бути; див., наприклад, його третю статтю "про народну поезію", 1841 року), а тому, що змінився дух епохи, пафос національного самоствердження став всевладним і "Слово" за таких обставин зробилося попросту необхідне. Парафразуючи відомий афоризм, якби "Слова" не було, його треба було б створити — що, по суті, й сталося.

Ікони укр.патріотизму?

Дуже скоро воно зробилося офіційним національним епосом Росії (саме Росії, і перші гадки про українськість твору, наприклад, міркування Бєлінського, що воно "носить на собі відбиток поетичного й людського духу Південної Русі", швидко й вигідно забулися). Як видно з різних офіційних святкувань, зокрема совєтських, "Слово" стало іконою російської стародавності, честі й героїчності, російської держави як такої. (Українські та білоруські зазіхання на ту спадщину відхилялися — адже все по чинах.)

Режим, ритуали і "патріотизм" навколо "Слова".

Владність "національного пафосу"?

Що науковці також пішли тим шляхом, легко забувши розважні сумніви своїх колег із попередніх поколінь, не повинно дивувати: процес був довгий і органічний, а національний пафос надто владний (пригадаймо тяглість впливу Оссіана, зокрема в Шотландії).

Канонізація "Слова", його перехід під покров науки відбувся великим коштом для тої ж науки. Бо в ареалі "словознавства" треба було встановити окремий режим, де той же раціоналізм і скепсис, які є фундаментальними науковими цінностями й заразом засобами пошуку об'єктивної правди, відхилялися, заміщувалися "патріотизмом", тобто апріорною настановою будь-що довести автентичність "Слова" і "спростувати" всі сумніви щодо нього. (В дусі Тичининого: "отже з'ясовано всі недомудрення".)

Бо за нормальних обставин, враховуючи ту гаму проблем і сумнівів, про які вже говорилося, власне наукова позиція мала би їх враховувати, тобто принаймні в кожному обговоренні "Слова" згадувати також і протилежні думки і входити з ними в діалог. Звісно, що на "вітчизняному" грунті це неможливо: адже контекст перестав бути науковим і став скоріше ритуальним, патріотичним. І взагалі, важко уявити собі дискусію, в якій одна сторона вестиме мову про іманентну вартісність стародавньої пам'ятки, а друга ретельно обговорюватиме деталі, що вказують на підробку. Компромісної позиції тут, мабуть, і бути не може.

Віртуальний світ-полігон спекуляцій, переписувань, дилетантів.

Як видно з "комплексного дослідження" Бориса Яценка та недавно опублікованих "студій" Ірини Калинець, сучасні українські писання про "Слово" далі перебувають у специфічному герметичному просторі, в окремому, віртуальному світі здогадок, гіпотез і спекуляцій, де кожна деталь, кожна лексема може стати плідним грунтом для нової здогадки, нового відкриття, нової теорії.

Про це ще понад десять років тому говорив Леонід Махновець у вступі до свого ошатно виданого, оздобленого чималим науковим апаратом і буцімто авторитетного (бо ж виданого під егідою Київського державного університету, а колективним рецензентом був аж відділ давньої української літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР) дослідження "Про автора "Слова о полку Ігоревім"": "Основна маса цієї літератури — писання-переписування різних аматорів, дилетантів, кореспондентів, випадкових людей". Що, власне, повторювало думку найвищого авторитета в "словознавстві" академіка Дмитра Ліхачова:

На спільну думку і Махновця, і метра, якого він цитує з московської "Литературной газеты": "Пам'ятка перетворюється "в некий полигон дилетантизма"". Махновець у своїй праці й виступає проти дилетантизму, в цьому випадку, поета Степана Пушика, який також дійшов висновку (хоч пізніше, і, як твердить Махновець, без належних підстав і з "фантастичними тлумаченнями"), що автор "Слова" — син галицького князя Ярослава Осмомисла, Володимир. Тут варто згадати, що до своєї тези, якій він присвячує цілу працю, Махновець дійшов під впливом роману-есею Володимира Чівіліхіна "Пам'ять": "Розроблена в романі гіпотеза про те, ніби "Слово о полку Ігоревім" написав сам Ігор (!), привела мене до переконання, що можна висунути ще одну і при цьому зовсім нову версію, про творця "Слова", про його ім'я".

Коментарі, як-то кажуть, зайві.

Детективні провокації "Слова".

Але ні Махновець, ні Ліхачов до кінця не усвідомлюють найсуттєвіше: саме "Слово" програмує таку увагу до себе, такий стиль відчитування. Адже твір переповнений "темними місцями", ніде більше не вжитими словами (гапакс легомена), іманентною книжністю у вигляді різних зашифрованих класичних та інших алюзій (див. згадувану статтю Кінана). Немає сумніву, що цей момент — затруднення, зашифрування, колажності тощо — повторюється в різних пластах твору, від лексичного до образного й наративного, й не є лишень нібито продуктом неточного прочитання здогадного рукопису. Як і в сучасних літературних стилізаціях — Набокова, Борхеса, Павича й інших — він на те й наставлений, щоб провокувати таку детективну роботу, такі нескінченні здогади-пошуки.

І робить це він надзвичайно успішно.

Віртуальна квазі-наукова дійсність.

"Народно-патріотичне" сприйняття: "народна", "первісно-усна" пам'ятка, приклад "дружинного епосу".

А взагалі, корінь проблеми лежить в однобокому, народно-патріотичному сприйманні твору. Цілком ясно, наприклад, що через канонізацію "Слова" загальний науковий дискурс, екологія наукового спілкування — як у російському, так і в українському контекстах — стали помітно ущербними.

Це питання порушує А.Гогешвілі в його вже посмертно виданій праці "Три джерела "Слова о полку Ігоревім"" (1999). Інженер, що заходився досліджувати літературний твір, якраз міг би бути прикладом дилетанта-словолюбця, перед якими нас остерігають Махновець і Ліхачов; де в чому він ним і є. Проте його обізнаність із джерелами та вдумливість текстуального аналізу перевищують середній рівень, властивий його колегам-літературознавцям, а його готовість заперечувати казенну словознавчу мудрість таки несподівані й свіжі. Разом із чималими, подекуди цікавими, а подекуди імпресіоністично-любительськими відступами, він простежує відгомони в "Слові" класичної літератури (передусім риторики та "центона"-колажу), Біблії та інших християнських текстів, "Задонщини" й Оссіана.

Але Гогешвілі ухиляється від питання, яке сам ставить: він не готовий сказати, що "Слово" є підробкою, а тільки, що воно виказує впливи набагато ширші, ніж ті, що враховує конвенційне словознавство. Його докази щодо класичних впливів і загальної книжності "Слова" цілком слушні й ще раз розвінчують ті спершу наївно-романтичні, а потім стереотипні твердження, нібито "Слово" — "народна", первісно-усна пам'ятка, приклад "дружинного епосу" тощо.

В полоні спрощеної церковної візантійщини.

Однак, його намагання виснувати з того, що автор "Слова" уже в XII столітті, коли письменність на Русі була ще у повному полоні спрощеної, церковної візантійщини, міг безпосередньо черпати з Гомера й класиків — наївні, позаісторичні та непереконливі. (Це саме, до речі, твердить "Енциклопедія "Слова о полку Ігоревім"", яку цитує Гогешвілі: "Питання про прямий вплив античної лiтератури на "Слово" може серйозно обговорюватися лише в тому разі, якщо розцiнювати поему як пізнішу стилізацію або фальсифікацію. Звернення книжника XII ст. по джерело натхнення до творів давньогрецьких або латинських авторiв було б геть небувалим фактом, що змусив би докорiнно переглянути всю iсторiю давнiх слов'янських літератур".)

Очевидний вплив Макферсона.

Перед очевидним впливом Макферсона — який він доволі рясно ілюструє — Гогешвілі залишається агностиком. Наявність відгомонів "Задонщини", але зокрема інтертекстуальні зв'язки з Оссіаном — адже найпізніший компонент встановлює загальне датування тексту — мали б однозначно розмістити "Слово" в просторі кінця XVIII століття, тобто в тому ж гуртку Мусіна-Пушкіна, в якому, за всіма даними, воно народилося.

Канонізація ― "вітчизняний" істеблішмент проти інакомислія.

Хоча Гогешвілі так і не наважується ствердити підробленість "Слова" (взагалі воно для нього існує в якомусь позачасовому просторі), його принципова оцінка канонізації та боротьби "вітчизняного" істеблішменту з інакомислієм помагає осмислити це основне питання екології наукового середовища, про яке щойно була мова.

Він нагадує нам, наприклад, як у совєтській пресі цькували за "апологію пантюркізму" книжку поета Олжаса Сулейменова "Аз і я" (1975). Ніяк іще не підважуючи автентичності "Слова", автор хотів по-новому подивитися на роль у ньому тюркських елементів. Академік Рибаков бив на сполох: "В Алма-Аті вийшла найбільш антиросійська книга..."; врешті справа опинилася перед бюро ЦК Казахстану. На щастя Сулейменова, сам найвищий "словознавець", Леонід Брежнєв, дав позитивну рецензію на книжку: "Ни хрена там никакого национализма нет!".

У другій половині 1980-х років була "справа Нікітіна" (через його працю "Точка зрения", Москва, 1985), також за звичним сценарієм: спершу гнівне академічне викриття[4], потім цькування в пресі, тоді "оргвисновки".

Цькування "єретиків": позбавити противника голосу.

Гогешвілі також торкається цькування чи не першого єретика — історика А.Зіміна, котрий на початку 1960-х років почав оголошувати свої сумніви щодо автентичності "Слова"; пише про відсіч від Рибакова, але не згадує тодішніх закулісних заходів Ліхачова. А вони, може, найпромовистіші, бо, як видно з його опублікованого архіву (див.: "Русская литература", 1994, № 2 і 3), патріарх російської медієвістики й літературознавства розсилав у цій справі листи в різні кінці світу, від Якобсона в Америці до начальства в Москві, зовсім не задля того, щоб дійти об'єктивної правди, і тим паче взяти до уваги можливий перегляд канону (і власних позицій), а щоб позбавити противника голосу.

Оборонити іманентну "народність" і "національно-етнічну-язичницьку" самобутність.

Причини на це доволі очевидні; адже йдеться, як сказав би Іван Вишенський, не про личко або ремінець, а про цілу шкуру. Словами Гогешвілі:

Укр.лояльність і одностайна мовчанка.

Тут можна тільки додати, що сказане аж ніяк не обмежується совєтським періодом, а чинне й до сьогодні, й не меншою мірою стосується також українського літературознавства — з тою лише, доволі важливою, різницею, що в українському контексті не було навіть тих поодиноких єретиків a la Нікітін або Зімін. Тут — суцільне та лояльне одногласіє, тобто мовчанка.

Мовчанка про російське оссіанівське русло "Слова".

Така мовчанка, річ ясна — не тільки наше явище. Зайвий уже, мабуть, приклад — згадана праця Лєвіна. Сумлінний дослідник-архівіст бачить краще за будь-кого, як тісно вписується "Слово" в російське оссіанівське русло кінця XVIII — початку XIX ст., і так і кружляє навколо цього питання, але поставити його прямо не може. І хоч книжка має багато посилань на іноземну літературу, згадки про Мазона, який детально досліджував саме оссіанізм "Слова" — немає.

Уже в постсовєтській добі, в буцімто наукових дискусіях навколо "Слова", не кажучи вже про шкільні підручники, не можна знайти нормального діалогу з протилежними позиціями, ані навіть згадки про них. Їх, зрозуміло, немає і в "комплексному дослідженні" Бориса Яценка або "студіях" пані Ірини Калинець. І навіщо, — адже питання знято. Як у стародавньому Єгипті, де нищилися картуші "нелегітимних" фараонів, або в середньовічному трактуванні єретичних книжок і думок — їх немовби не існувало.

Витворюється окрема віртуальна квазінаукова дійсність, де перемелюються "темні місця", множаться коментарі до коментарів і де імпресіоністичні здогадки перемішуються з вільною асоціацією.

Все це — родючий грунт для таких відкриттів, як новий список "Слова", пропонований п.Яценком. І нових містифікацій на кшталт "Велесової книги" та "Послання оріїв хозарам". Саме до них і звернемося.

Книжки, які згадуються у праці Грабовича:

(За працею: Гр. Грабович. Вічне повернення містифікацій. "Критика", 2001, ч.1-2.)

Талісман "колективної автентичності" та "стародавності".

Від фольклору до "нац.епосу" (брехлор:-).

Скандальні "літературознавство", "освіта" і "просвіта".

Відповідь на те, чи слід нам хвилюватися, чи ні, доволі проста: будь-які ексцентризми мають право на існування і будь-які бзіки в принципі можна толерувати — це йде разом зі свободою слова. В Америці кажуть: It's a free country. (В Україні це ще не зовсім так, але поняття бодай уже зрозуміле.)

Але є застереження: не можна, як казав Ян Гебауер, розповсюджувати фальшиві банкноти.

Тимчасом натрапляємо на них щораз частіше.

1999: Навчальна програма вищих закладів освіти ― "пам'ятка дайбожичів"?

В грудні 1999 року на конференції в Київському університеті при вході роздавали різні книжечки, серед них і таку: "Історія української літератури. Навчальна програма нормативної дисципліни для вищих закладів освіти" (Київ, 1999). Уклав її Юрій Ковалів за редакцією Михайла Наєнка; рецензентами були Віталій Дончик і Анатолій Погрібний. На книжці стоїть спільний гриф Міністерства освіти України і Київського національного університету ім. Шевченка.

В ній у розділі "Література праукраїнського періоду" читаємо таке:

"Гіпотетичні пам'ятки"-фальшивки ― на оцінку?

Мусив тут-таки в дискусії сказати, що появу "гіпотетичних пам'яток" на кшталт "Велесової книги" або "Листів до Божого ока", перейменованих тепер на "Посланія оріїв (а точніше, оріян) хозарам" у навчальній — нормативній! — програмі історії української літератури я вважаю скандалом у нашому літературознавстві.

Їх можна розглядати хіба як приклади новітнього міфотворення — разом зі словником Сергія Плачинди й "романами-есеями" Юрія Канигіна.

Будь-які застереження щодо їхньої "гіпотетичності" — протертий фіговий листок: або це пам'ятка, або ні.

Упорядник Ковалів заявив у відповідь, що ніхто не має монополії на правду й треба бути толерантним до всіх гіпотез — адже правда постає у зіставленні різних позицій.

Це, однак, несерйозний софізм: у кожній дисципліні існують закони, які встановлюють, що можна, а що не можна вважати легітимною версією наукової (а не, скажімо, міфічної) правди. Не кожна вигадка є науковою гіпотезою: теоретизування сільського дядька в "Забобоні" Леся Мартовича про те, що ящірки постали з рослин, бо їхні хвости подібні до стеблин трави, не є альтернативою до Дарвінової теорії еволюції.

А ставити фальшивки в один ряд з автентичними літературними пам'ятками і твердити, що правда пізнається десь посередині це — з наукового погляду — немовби на факультеті медицини вчити про два способи видаляти гланди: один через рот, а другий — з іншого кінця.

Як і слід було очікувати, дуже скоро з'ясувалося, що покликання на "гіпотетичність" — бутафорія, на яку мало хто звертає увагу.

1999: Новітні програми Міносвіти ― "скрижалі буття укр.народу"?

У книжці "Українська література. Скорочений виклад текстів за новітніми програмами Міністерства освіти України" (Харків, 1999) на самому початку в розділі "Велесова книга" читаємо: "Скрижалі буття українського народу; Збірка поліських пам'яток V–ІХ століть: Хто ми й куди йдемо (дощечки 1–6)".

Отже, не "гіпотетична", а таки "найдавніша у світі пам'ятка V–ІХ століття" (хоча все-таки: "найдавніша" чи з "V–ХІ ст."?)

Але це надто тонкі нюанси, щоби в них розбиратися перед школярами, і коментар авторів зводиться до самого патріотичного пафосу:

І так далі.

2000: Романтична молодь захоплена: "Конспекти уроків" ― "нічого не буде поганого"?

Книжка О.В.Слоньовської "Конспекти уроків з української літератури. Нове прочитання творів" (Київ, 2000) також рекомендована Міністерством освіти України. Тут розгляд "найдавнішої української літератури" нібито претендує на об'єктивізм: ""Велесова книга" — найдавніший літопис чи містифікація?".

Проте насправді це найщиріша містифікація. Йдеться тільки про апологію "пам'ятки". Заперечення її автентичності взагалі не розглядаються і зводяться лишень до нібито упередженості "радянських" науковців. Натомість "інші науковці, особливо з української діаспори, стали на захист автентичності "Велесової книги"". Хто саме, не сказано, але потім згадується Шаян. Мабуть, то Стойко і Шумський.

Не обходиться без уже відомих загальників, цього разу у виконанні Яценка: "Упевнений, що слов'янознавці світу, зібравшись разом, не могли б написати принаймні один такий абзац. То чи під силу було це Сулакадзеву чи Миролюбову?".

Але чи можна було сподіватися від пані Слоньовської іншого насвітлення, коли на попередніх сторінках вона схвально покликається на Канигіна з його арійськими вченнями й заохочує учителів (бо вся ця амуніція для них) переказати школярам, що "Українці з давніх-давен давали світові царів, філософів, проводирів. Суто українське прізвище зустрічається в Єгипті: п'ять фараонів з династії Шишаків! А у стародавньому Шумері — цивілізації надзвичайно високого рівня — закони укладав Шульга" (с.40). Треба розуміти — також українець. Ще трохи далі цитовано "нашого сучасника професора Б.Степанишина": "Автентичність "Велесової книги", лексика санскриту і "Послання оріян хозарам" ... переконливо доводять, що давньоруської народності як такої ніколи не існувало.

... Вона [спільнота] вигадана російськими шовіністами-великодержавниками, щоб Російська імперія могла вважатися спадкоємницею нашої славної багатотисячної Подніпровської цивілізації" (с.42).

Одне слово — все можна, якщо воно збільшує нашу славу і викручує дулю москалям. Тому не дивно, що насамкінець і пані Слоньовській придався фіговий листок "гіпотетичності":

Тобто банкнот, може, й фальшивий, але нічого не буде поганого, якщо захоплена романтична молодь подаватиме його за справжній. Надто коли це поможе доточити до нашої славетної історії умисне зітерті — "рукою Москви", зрозуміла річ — сторінки.

2000: "Популярна преса" на підмогу ― "з москалями".

На підмогу поспішає й популярна преса, яка ладна залучити до "боротьби з москалями" навіть і їх самих. У газеті "День" (2000, 10 листопада) Сергій Граб у статті "Таємниці Велесової книги" звично пояснює, що, мовляв, совєтська історична наука, висунувши теорію спільного походження "трьох братніх східнослов'янських народів — українців, росіян і білорусів", мусила потім заперечувати автентичність "пам'ятки", бо її тексти буцімто "не залишали від цієї теорії каменя на камені", ба більше, "стверджували право українців-русів на власну історію". І далі автор щиросердо рекомендує:

Затирання межі між шкільною освітою і наукою ― канонізація фальшивок, макферсонів.

Але куди важливішим є те, що в канонізації "Велесової книги" (а там і "Послання оріян хозарам") затирається межа між шкільним підручником і науковим дослідженням: upupienie, якесь неймовірне бажання залізти якомога глибше в дупло науки, вже видно й на вузівському, і на академічному наукових рівнях. І то вже без посилань на "гіпотетичність", як у професора Коваліва.

1998: "Мистецтво слова" і "наш героїчний епос" Ткаченка.

На титульній сторінці книжки "Мистецтво слова. Вступ до літературознавства" (Київ, 1998) Анатолія Ткаченка, також викладача Київського університету, стоїть гриф: "Затверджено Міністерством освіти України як підручник для студентів гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів". Це нібито до чогось таки зобов'язує.

Але з розділу "Види, жанри, різновиди" довідуємося, що у несхожості між собою різних жанрів "легко переконатися на прикладі зразків нашого героїчного епосу — прозової "Велесової книги", речитативного "Слова о полку Ігоревім", ритмізовано-наспівних старин, пісенних дум, що належать до молодого епосу" (с.83).

Абстрагуючись від усього іншого, що тут сказано, видно, що "Велесова книга" — це прозовий "героїчний епос"; отож немає сенсу шукати в підручнику вказівки на те, що "пам'ятку" скоєно десь у 1950-х роках, якщо вже навіть і про "гіпотетичність" забуто.

2000: Обтяжений літер. довідник з "історії".

Найновішим, хоч напевно не останнім акордом у канонізації "Велесової книги" є довідник "Українська література у портретах і довідках: Давня література — література ХІХ ст." (Київ, 2000), обтяжений рекомендацією Міністерства освіти і науки України й участю в роботі над ним поважних авторів і установ: "Інституту українознавства при Київському університеті імені Тараса Шевченка у співпраці з науковцями Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, літературознавчою громадськістю України та вченими зарубіжжя (Австралія, Канада, Польща, Росія, Словаччина, США і Франція)" — каже переднє слово "Від редакційної колегії".

Загальна якість цього довідника — окрема тема.[12]

Для нас він цікавий черговим уславленням "Велесової книги", цього разу устами члена редколегії професора Анатолія Погрібного.

Сумніву в автентичності твору автор не має. До старезного способу доводити її, наголошуючи те, що будь-якому фальшивникові забракло би знань з історії, палеографії, граматики, вірувань тощо, вдається аж тричі.

Підпираючи свої твердження довгими цитатами від уже знаних нам експертів-ентузіастів (Шаяна, Наливайка, Яценка), словом не наводить детальних заперечень Жуковської та Творогова, — згадує тільки в звичному ключі, що "радянські дослідники" "поспішили оголосити" твір підробкою. А взагалі, як у тому пеані, що його колись писав Валерій Шевчук (тут він також член редколегії), професор Погрібний проголошує:

Про те, що ця "Велесова книга" є біблією сучасного російського неоязичництва й фашизоїдного великодержавництва — і таки насправді скроєна з цієї матерії і з цією метою, — також немає згадки.

Втім, хто ж у довільних фантазіях про минуле звертає увагу на невигідні деталі сучасності?

Загальні тенденції ― подвійні стандарти і самодурство "магів слова", деморалізація?

Ширше обговорення загальної тенденції до міфологізації колективної пам'яті, канонізації та сакралізації національних героїв і текстів, прагматики й поетики містифікації як такої треба залишити до іншої нагоди.

Тепер хочу пунктирно зупинитися тільки на двох моментах.

"Любов до батьківщини", "магія слова" ― для наступних фальшивників.

Усвідомити перший із них, формальний (або й онтологічний) допоможе арабська приказка про ніс верблюда: якщо раз дозволити йому просунутися в шатро бедуїна, то невдовзі там опиниться й весь верблюд.

Якщо дозволити фальш і подвійні стандарти, поставити "любов до батьківщини" або "магію слова" понад наукові критерії, то межі допустимого неминуче розширяться для наступних фальшивок.

Виразно видно, як поборники "оріїв" і "Велесової книги" мостять дорогу для "Послання Оріян Хозарам": у гурті завжди веселіше.

Але також не можна не бачити, як вони постійно усправедливлюють свою справу покликаннями на "Слово о полку Ігоревім" і на нібито остаточну його перемогу над різними скептиками. В суті речі, під таким оглядом вони мають рацію: якщо попри всі його явні містифікаційні прикмети далі сприймати "Слово" як автентичну пам'ятку, то чому не оголосити нею й "Велесову книгу"?

Подвійні стандарти — агресія містифікаторів.

Сумне й повчальне видовище — намагання серйозних науковців подолати цю дилему.

Творогов, наприклад, детально й переконливо розвінчуючи "Велесову книгу", аж двічі називає блюзнірськими спроби її ентузіастів захиститися прикладом "Слова".

Але немає в тому ніякого блюзнірства: разом із канонізацією "Слова" впущено подвійний стандарт, і теперішні містифікатори агресивно ним користуються.

А науковий істеблішмент споживає плоди своєї недалекоглядності й непрофесійності. За все треба платити, й ціною канонізації "Слова" є грядуча канонізація "Велесової книги" і "Листів до Божого ока".

Просування фальшивок у навчальні програми.

Другий момент стосується соціологічного виміру справи, конкретніше одного чи двох його аспектів.

Як видно з поступового просування фальшивок щораз глибше у програми навчання української літератури, контроль над якістю — що є основним показником науковості — катастрофічно зменшується.

Самокомпрометація офіц. науки й освіти.

Офіційна наука, що мала б на це реагувати, мовчить.

З особистого спілкування знаю, що багато українських науковців — мовознавців, літературознавців, фольклористів — вважає ці твори суцільними фальшивками, але їхніх голосів також чомусь не чути в публічному дискурсі.

Кричущий непрофесіоналізм, який на Заході, наприклад, став би причиною відмови від контракту, начебто й не помічається, як не помічається й змішування наукового та псевдо- чи й анти-наукового дискурсів.

Академічні установи (наприклад, Інститут літератури НАНУ), вузи (Київський університет, за прикладом свого Інституту українознавства), не кажучи вже про Міністерство освіти, яке щедро роздає будь-кому свої рекомендації, заходилися розширювати ареал "праукраїнської" історії — буцімто для зміцнення української державності, але коштом наукової достовірності і здорового глузду.

Деморалізація дітей, посилення комплексу меншевартості.

Самокомпрометацію цих інституцій, розмір деморалізації, яка чиниться в контексті гуманітарної освіти, годі переоцінити.

Програмово, нормативно (!) закладаються підвалини для того, щоб переказувати новому поколінню школярів та студентів новий "праукраїнсько-арійсько-оріївський" канон.

(Від випускників філологічного факультету Київського університету, до речі, можна довідатися, що професор Петро Кононенко на курсі української літератури XX сторіччя здебільшого говорив про "Велесову книгу", а професор Олесь Білодід цій темі присвячував основну увагу курсу історії української мови.)

Їхні студенти, отже, або віритимуть у ці дурниці й суцільно засмічуватимуть своє розуміння літератури та історії, або (що ніяк не відрадніше) відповідатимуть на іспитах "як належить", подумки маючи все це (разом з усім українським літературознавством і українською літературою, здискредитованими за законом сусідства) десь глибоко в дуплі.

Як колись і Оссіан, "Слово" та чеські рукописи, ці "пам'ятки" нібито мають плекати національну гордість і допомагати перебороти почуття національної меншевартості.

Але буде навпаки: посилюватиметься не гордість, а меншевартість.

І глибока іронія полягає в тому, що одна з тих "правдавніх пам'яток" якраз і є продуктом великодержавних бзіків. (На другу старший брат іще не зазіхає і, може, не схоче — дуже вже клінічна.) Якщо вірити в конспіративні теорії, то, може, справді тут діє "рука Москви". Бо ніщо так не провінціалізує й ганьбить наше сучасне літературознавство і врешті-решт саму державу, яка тому всьому нібито потурає (не забуваймо про всі ці міністерські рекомендації та університетсько-інститутські грифи), як цей провал в "оріївське" самодурство.

(За працею: Гр. Грабович. Слідами національних містифікацій. "Критика", 2001, ч.6.)