"Нас тут триста, як скло, товариства лягло, і ніхто не згадає"...
В Енциклопедії Українознавства знаходимо ось таку лаконічну інформацію:
"Базар – містечко на київському Поліссі Житомирської області. Могила 359 вояків Армії УНР, розстріляних большевиками 22.ХІ.1921 року." Не більше пише про цю героїчну і сповнену найглибшого трагізму подію енциклопедична Історія Українського Війська: "Як епілог Другого Зимового Походу в листопаді в містечку Базар на Волині, червоні розстріляли 359 вояків "льодового походу", що було останнім етапом тих змагань."
А справді: чи ніхто не згадає? Ось ми сьогодні, і багато таких як ми, з глибоким подивом, з пієтизмом та жалобою поминаємо тих, що свідомо лягли в могилу, коли побачили, що більш нічого не можуть для України зробити.
Другий Зимовий Похід, що мав запалити вогні та воскресити в Україні всенародне повстання, через усякі несприятливі обставини не здійснився. Погане плянування, неточність та ігнорування союзниками, а в першу чергу незвичайно несприятливі умови погоди – вирішили долю всього Зимового Походу, що був організований й очолюваний Генералом Юрком Тютюнником. Сам похід був плянований і став відомим як "зимовий похід" не через плянування, а тільки через обставини. Вояцтво походу називалося Українською Повстанською Армією. Через аматорський підхід і цілковитий брак конспірації, бо кожен знав де міститься Головний Штаб, найкраще про все знали большевики, які про це пізніше відкрито писали. В поході брали участь колишні вояки УНР, інтерновані в Польщі в таборах Олександрово, Калуш і Вадовиці, які були дуже погано вдягнені, а ще гірше озброєні та без усякої санітарної опіки. В міжчасі большевицькі частини розгромлювали колись сильні повстанські загони і завели в Україні такий жахливий терор, що сам генерал Тютюнник сумнівався в доцільності спізненого походу, але було неможливо зупинити акцію, яку все-таки готувалося. Про успішність повстання на Правобережжі не можна було й думати. Тоді виникла концепція про рейд на Лівобережжя з наміром здобути Коростень. Останнє навіть хвилево вдалося, але під натиском великих большевицьких з'єднань прийшов трагічний відступ. Без амуніції, без зброї, без теплого одягу, закутане в укривала й мішки та на 50% без чобіт, українське військо мусіло протиставитися не лише атакам в десятеро сильнішій большевицькій кінноті, а ще й виїмково лютим морозам і сніговіям. У другій половині листопада група опинилася біля села Малі Миньки, де її окружили большевицькі частини силою десь 4500 кіннотників та піхоти. До краю втомлені, холодні й голодні воїни боролися завзято, аж поки вичерпалася амуніція. Ранені лицарі самі себе стріляли, а між ними загинув колишній міністер закордонних справ уряду УНР, Михайло Білинський, щоб не попасти в полон до жорстокого ворога. Малій частині вдалося вирватися з оточення і добитися до відносно безпечного польського кордону. Більшість – десь 500 вояків – таки попали в полон. На другий день – 21 листопада – 359 полонених погнали до сусіднього містечка Базар, замкнули в церкві та після так званого слідства засудили усіх до розстрілу. Перед екзекуцією, згідно зі своїми монгольськими традиціями, політруки запропонували козакам покаятися, а тоді їх приймуть до червоної армії. Ні один не завагався, а перед самим розстрілом козак Степан Щербак, із Стрілецької Січової Дивізії, сказав: "Ми знаємо, що нас чекає і смерти не боїмося, але до вас служити не підемо. За нас помститься український народ". З голосним "Слава!" та зі співом "Ще не вмерла Україна" падали в могилу скошені скорострілами українські герої, з рук московсько-большевицьких зайд. Так колись гинули сотні тисяч до них, і так будуть гинути після них.
Зворушливо відзначили цю подію інтерновані вояки, що волею долі залишилися живими в польських таборах. "Ми – казали вони – складаємо Вам подяку, що Ви вказали, як треба міряти наші тернисті шляхи. У Вас просимо, прилиньте з широких степів України, з темних лісів Волині та ввійдіть у нашу змучену душу, дайте нам сили, щоб побороти перешкоди на нашому шляху і дійти до вимріяної заповітної мети – української вільної держави, а як треба – то й піти Вашими слідами".
Сьогодні ми всі майже наблизилися до тої великої мети – вільної держави, про яку в могилі снять герої Базару. Довгий шлях до великої мети був довгий і пересичений української кров'ю, а дорога до повного здійснення мети ще, мабуть, далека.
Джерело: Харкевич Мирослав. Пізнай своє минуле. Опрацьовано і видано щотижневою українською радіопрограмою Українська Вечірня Трибуна. Чікаго, 1997.
Дивіться також: http://history.franko.lviv.ua/monogryc_r3.htm |