На головну сторінку

Коляда - від Різдва до Водохреща


Колядування (щедрування) приурочувалось трьом основним святам зимового циклу: Різдву – 25 грудня (7 січня), Новому рокові – 1 (14) січня і Водохрещам – 6 (19) січня. В селянському календарі українців це були найважливіші, найурочистіші події року, які за своїм значенням майже не поступалися Великодню. "Різдво гарне ковбасою, Великдень крашанкою, а Зелені Свята не варті й кота", – зауважує народна мудрість.

Споконвіку на Україні зимові свята супроводжували численні традиції, звичаї, обряди, вірування тощо. За допомогою поетичного слова і магічного акту, святковою урочистою обстановкою люди прагнули створити в ці дні вимріяний образ достатку, щастя, злагоди і спокою в своїй оселі.

В багатоманітній різдвяно-новорічній обрядовості українського народу яскраво виступають нашарування різних історичних епох – аграрні і скотарські язичницькі культи і, побудовані на їх основі, частково видозмінені в дусі монотеїстичної релігії, культи християнські, своєрідні місцеві традиції і звичаї, а також традиції, запозичені в сусідніх етносів. Більшість її елементів мала виразний аграрний зміст. Використовуючи господарську магію й обрядові дійства, селянин прагнув закріпити та передати землеробські традиції, нагромаджені протягом століть знання і практичний досвід своїм дітям, внукам, щоб забезпечити постійний зв'язок між поколіннями.

У різдвяних звичаях українців виразно простежуються також давні елементи культу предків. Свята вечеря – це спільна вечеря всього роду, символ домашнього вогнища. Навіть покійні родичі і ті, що безвісти загинули, за народним повір'ям, збираються на цю вечерю разом. Тому до неї готувалися завжди завчасно і старанно всі члени сім'ї.

Напередодні самих зимових святок прибирали насамперед оселю: білили стіни, стелю і піч, змазували свіжою глиною долівку, мили лави, стіл, кухонне начиння, виносили з хати зайві предмети і речі. Тоді ж прали білизну, чистили одяг, впорядковували в господарських приміщеннях, на подвір'ю, заготовляли дрова та корм для худоби тощо, оскільки під час усього святкового періоду всі ці роботи категорично заборонялися. Вони мали бути закінченими до урочистої Свят-вечірньої трапези 24 грудня (6 січня).

Церемонія підготовки до святкової вечері складалась із цілого ряду дійств, які, за світоуявленням людей, мали забезпечити їм протягом року благополуччя в господарстві, достаток, здоров'я членів родини, охорону домашнього вогнища від усяких злих духів і "нечистої сили" та ін. В останній день сорокаденного пилипівського посту (6 січня) всі дорослі і старші діти нічого не їли до вечері. Із заходом сонця старанно оформлялися покуття й обрядовий стіл. Під образами розстеляли чисте сіно, лави накривали рушниками або ліжниками, а стіл скатертиною чи обрусом. Під останні клали також свіже сіно або отаву. На Бойківщині і Прикарпатті побутував звичай застеляти соломою або сіном ще й долівку. Робили це вже напередодні самої вечері. В ній діти імітативно шукали гриби, а також, граючись, наслідували голосом усю домашню звірину: "Ко-ко, ге-ге-ге, ква-ква, кві-кві-кві!" і т. п., – "щоб увесь рік худоба велася і ховалася на господарстві" [1].

По кутах стола під обрус клали головки часнику, сіль, металеві предмети. Під столом розміщували сокиру, косу, леміш, чересло, ярмо, сідло та інші сільськогосподарські знаряддя праці, а його ніжки підперезували металевим ланцюгом. При відсутності останнього вживали солом'яне повересло або звичайну мотузку. І все ж, основну роль в обрядовості українців відігравали металеві предмети – як захисний засіб проти злих сил та "аби мерці не прийшли, бо мертвий боїться заліза" [2]. Ланцюг, якого діти і дорослі доторкалися босими ногами під час обрядової вечері, за народним віруванням, мав лікувальні властивості, – "щоб ноги протягом року не боліли".

Одним із важливих елементів підготовчого характеру, що передував святовечірній трапезі і якому селяни України надавали особливо важливого значення, був обхід двору. Найдовше цей обряд зберігся в Карпатах – у багатьох селах до наших днів. Для цього господар з одним із членів родини брав свічку, хліб, мед, ложку куті і обходив усі господарські приміщення. Просячи в молитвах всяких благ, він малював медом хрестики на чолі тварин, готував і давав їм їжу. На закінчення цього обходу глава сім'ї зарубував поріг, – "щоб звір не міг переступити". Господиня посипала біля стайні насіння маку, – "щоб відьми, його визбируючи, не могли приступити до худоби". Йдучи в обхід, жінки часто одягали на голову чоловічі шапки, – "щоб цілий рік ходити простоволосою". Характерним звичаєм Свят-вечора було обв'язування фруктових дерев солом'яними повереслами. Нерідко при цьому господар брав сокиру і робив вигляд, що збирається зрубати дерево, яке погано родило. "Як уродиш, – приказував він – не зрублю, як не вродиш – зрубаю" – і тричі легенько цокав сокирою об стовбур [3]. Такі магічні дії повинні були, за віруванням українського селянина, забезпечити на наступний рік рясний врожай садовини. В деяких регіонах України цей обряд виконувався на Новий рік.

Із сходом вечірньої зорі господар вносив до хати святковий сніп із пшениці, жита чи вівса – "діда", "дідуха", "коляду", "колідника", який ставив на покуті або на стіл, тобто на почесне місце. Переступаючи поріг, він скидав шапку і вітався з господинею, ніби вперше з нею бачився:

– Дай, Боже, здоров'я!

– Помагай, Боже! – відповідала вона. – А що несеш?

– Злато, щоб увесь рік ми жили багато, – говорив господар.

Трапеза Свят-вечора проходила з додержанням певних правил, що в результаті багатовікової практики переросла в розгорнуте обрядове дійство. Вона починалася із запалення воскової свічки. За неписаним законом свічка, як й інше світло (лампади), горіла всю ніч з 24 на 25 грудня і начебто мала захистити людей від злих сил. На території Українських Карпат свічку часто встромляли в святковий хліб – "керечун". Після обкурювання помешкання ладаном і молитви починали "кликати" на багату кутю "мороза". Набравши в ложку куті, господар виходив на двір або підходив до вікна і говорив: "Морозе, морозе, йди до нас кутю їсти, а як не йдеш, то не йди і на жито, пшеницю і всяку пашницю. Іди краще на моря, на ліси та на круті гори, а нам шкоди не роби!". Такими ж магічними заклинаннями застерігались від бурі, звірів (вовків), птахів, чарівників та інших злих сил і явищ природи, що могли принести шкоду врожаєві або худобі.

Одночасно, щоб вберегтися від "недобрих душ", вхід до хати намагалися закрити якнайщільніше, і ніхто з домашніх до закінчення трапези вже не смів виходити. Для "добрих душ", з якими пов'язувалася ідея забезпечення добробуту, влаштовувалася спеціальна ритуальна "вечеря": найчастіше на підвіконня ставили по ложці куті, у новий горщик чи миску набирали по ложці з кожної страви святовечірньої трапези і накривали "першим" хлібом, тобто тим, який перший вийняли з печі. В деяких регіонах України для душ померлих після вечері залишали рештки їжі на столі, а свої ложки всі члени родини клали в горщик з кутею. З культом предків був пов'язаний звичай, що, сідаючи до вечері або після вечері на нове місце, слід було його продути, "аби не привалити душу яку". Серед святовечірніх обрядів господарського спрямування чільне місце займав звичай підкидання куті до стелі. Якщо підкинута з ложки пшениця прилипала до стелі, то, за повір'ям селянина-скотаря, підвищиться наступного року родючість худоби, землероба – не поляже врожай.

Виразний аграрний зміст мав звичай ховатися за столом, на якому знаходились "дідух", обрядовий хліб та інші святкові страви. Пригнувшись, господар запитував у дітей, чи бачать вони його. Діти відповідали, що не бачать. Тоді батько задоволено говорив: "Дай же, Боже, щоб і на той рік не бачили". Обрядова вечеря напередодні Різдва на більшій частині території України була однаковою. Для трапези готували переважно дванадцять пісних страв. Але вже на початку XX ст. такої їх кількості дотримувались не всі і не скрізь. У різних місцевостях могло бути дев'ять чи навіть сім страв [4]. Як правило, намагалися приготувати найбільше різноманітних страв із збіжжя і городини власного господарства: з пшениці, гречки, кукурудзи, гороху, квасолі, капусти тощо. Головною стравою була кутя – каша з пшеничної або іншої крупи, яку підсолоджували медом, цукром, приправляли потертим на молоко маком, горіхами. Приготування куті як ритуальної страви було пов'язане з дотриманням певних правил. Вибирали найкращу пшеницю з останнього врожаю. Крупу для каші товкли в ступі, щоб не дробити зерно.

Поряд з кутею обов'язковим компонентом святовечірньої трапези був "узвар" ("озвар", "вар", "сушениця") – компот із сухофруктів: груш, яблук, вишень, слив тощо. Узваром переважно завершували вечерю.

Обрядовим хлібом українців на Свят-вечір здавна виступав "керечун" ("карачун", "книш", "лежень"), який випікали з пшеничної, рідше житньої чи ячмінної муки. Часто в ньому запікали зерна різних культур – жита, квасолі, кукурудзи, маку, а також додавали часник і мед [5]. На думку деяких дослідників, "керечун" уособлював божество, яке могло викликати плодючість та добрий урожай в наступному році. З ним пов'язувався ряд магічних обрядів і звичаїв на Різдво і на Новий рік: купали у воді, в якій вмивалися члени родини, котили від порога до стола, залишали для лікування худоби, прив'язували до ярма волів під час весняного заорювання та ін.

Загальнопоширеними стравами в багатьох регіонах України були пироги і пісний борщ. Пироги пекли або смажили з маком, відвареними і товченими сливами, на Поділлі і Лівобережжі – з гречаною кашею, квасолею, горохом. Українці Карпат готували вареники з картоплею, капустою або з капустою і грибами. В меню Святвечора традиційно входили рибні страви, голубці з пшона, капуста, горох, гриби на олії та інша їжа. Особлива увага приділялась в обрядовій трапезі часникові, що, за народним повір'ям, оберігав людину від злих сил і забезпечував здоров'я. Після закінчення вечері складали в горщик чи миску від куті ложки і перев'язували їх повереслом із сіна, щоб "в літі худоба не розбігалася і не губилася" [6]. На Різдво, зразу ж після півночі або рано-вранці, господар (рідше господиня) з коновкою для води ніс "керечуна" до річки чи потоку. Обмивши чи покропивши обрядовий хліб водою, витирали його рушником. Гуцули при вмоканні хліба в воду приказували: "Не купається хліб у воді, але я у здоров'ї і силі", а набираючи воду – "не беру я воду, але молоко, мед і вино". (Але найчастіше цей звичай побутував у гуцулів на Новий рік) [7]. Зайшовши до хати, господар урочисто оповіщав:

– Христос рождається!

– Славімо Його! – відповідали члени родини.

Потім "керечуна" тричі котили від порога до столу, відгадуючи, щасливим чи нещасливим буде рік для сім'ї. Характерним звичаєм Різдвяно-Новорічних свят на Україні був прихід першого відвідувача – "полазника". Селяни турбувалися, щоб перша зустріч ("полазник") в їх оселі у ці дні відбулася з людиною доброю, щасливою, багатою. Іван Франко, що спостерігав цей звичай на Прикарпатті, зазначав: "Хто перший увійде в той день до хати, називаєся "перший полазник". Коли увійде молодий, гарний, здоровий чоловік, а до того з грошима, то се добра ворожба: весь рік у хаті будуть усі здорові і будуть гроші вестися. Коли ж увійде старий, хорий, особливо стара баба, або коли хтось прийде чогось зичити, то се злий знак" [8]. Жінка вважалася завжди поганим "полазником".

До давніх елементів цього повір'я належав поширений в багатьох регіонах України звичай наділяти функціями "полазника" домашніх тварин – вола, коня, корову, вівцю і навіть собаку, котрих вранці вводили до хати. Серед вчених побутує думка, що віра в "полазника"-тварину була попередницею "полазника"-людини і що вона генетично пов'язана з культом тварин, характерним для язичницьких вірувань землеробських народів [9]. Першими сповісниками народження Христа і початку Різдва були переважно діти, які вже вдосвіта йшли до родичів, сусідів і односельців віршувати "віншівки". В змісті віншівок переважали мотиви побажання щастя, здоров'я, достатку:

З Святим Різдвом вітаю, Всім здоров'я бажаю: Господарю на воли, Господині на квочки, Хлопцям – дівчатам на гуляння, Малим дітям забавляння. Христу-Богу вихваляння!

Різдво є одним із найвеличніших і найзнаменніших празників зимового циклу, яким, власне, започатковується рік. Із ним тісно пов'язаний обряд колядування, що своїми витоками сягає ще дохристиянських Часів.

Свято Коляди супроводжували численні звичаєві дії, насамперед ритуальний обхід дворів із величаннями і побажаннями. Протягом віків він видозмінювався, поступово включаючи нові і нові компоненти. Але обов'язково колядування поєднувалося з відповідними обрядовими та ігровими діями, танцями, музикою, жартами тощо. Вони надавали святові поетично-величальної піднесеності, справляли на співучасників обрядових дій незабутнє емоційне враження. Крім того, традиційні різдвяно-новорічні обряди і звичаї у сукупності з процесом колядування сприяли об'єднанню народу, вихованню любові до батьківської домівки, формуванню щирих патріотичних почуттів і національної свідомості, прищеплювали пошану до рідної історії і культури. Талановитий український вчений Ксенофонт Сосенко, аналізуючи їх зміст, прийшов до висновку, що "однодумне переведення ідеї любови і об'єднання в кожній рідні на просторах усієї України робить ці ідеї й кличі всенародними. І так є фактично, бо виразом загальнонародного почуття любови і з'єдночення є формальне свято народного збору в другім дни Різдва Христового" [10].

Майже всюди підготовка до колядування починалася ще задовго до зимових святок, участь у якій найактивніше приймала неодружена молодь, особливо парубки. Кожен куток села визначав свого ватажка – "березу", або "отамана". Ватажком міг бути тільки той, хто знав найбільше народних колядок і міг вести колядування згідно з давніми звичаєвими вимогами. В багатьох місцевостях "береза" мав спеціальні атрибути влади – прикрашений ритуальний посох або дзвіночок [11]. Остаточний розподіл колядників на групи відбувався в день Різдва. Після обходу церкви кожна група на чолі з своїм ватажком обходила з колядою визначений куток села.

До складу групи колядників входили також "міхоноша", "кінь", музиканти, танцюристи ("плєсаки"). До обов'язків міхоноші належало збирання подарунків і пожертвувань. "Конем" була людина веселої вдачі, витівник і жартун. Реквізит колядників складався із "зірки", у рівнинних селах Закарпаття – масок зміїв. Часто вони ходили із так званим "вертепом" – моделлю лялькового театру.

В XVIII–XIX ст. великого поширення набуло колядування з участю "ряжених" – переодягнутих у "цапа", "козу", "діда", "бабу", "запорожця", "ведмедя" тощо парубків, рідше і дівчат, які розігрували народні вистави: "Козу", "Вертеп", "Зірку", "Царя Ірода" та інші.

Обряд колядування завершувався влаштуванням святкових вечорниць і громадських трапез, розподілом заколядованого, насамперед грошей. Згідно давньої традиції значну частину грошей колядники обов'язково виділяли для ремонту сільських культових споруд (церкви, дзвіниці), придбання нового церковного реквізиту.

З Різдвяним днем українські селяни пов'язували чимало своїх прикмет про врожай і погоду в наступному році:

– Як на Різдво сніг, то добра озимина буде;

– Як на дві неділі перед Різдвом рясний іней, то перед Петром (12 липня – М. Г.) буде на гречці рясний цвіт;

– На Різдво метіль – бджоли будуть гарно роїтися;

– Як на Різдво зеленіє, то на Великдень багато нових могил видніє;

– Який день Різдва, такий і на Петра, як по Різдві, так і по Петрі;

– Зелене Різдво — білий Великдень [12].

За тиждень після коляди, напередодні Нового року – 31 грудня (13 січня) – відзначали Щедрий вечір. Це залишок стародавнього, імовірно, язичницького звичаю. За християнським календарем – це день преподобної Меланії. В народній традиції обидва свята об'єдналися і тепер святкуються як Щедрий вечір або Меланки.

Щедрим або багатим цей вечір вважався в народі тому, що на відміну від Свят-вечора до передноворічної святкової трапези входили також скоромні страви: ковбаси, свинячі кишки з кашею, смажене м'ясо та інші. Крім них готували ще вареники з сметаною, книші й обов'язково гречані млинці з додачею м'яса. В деяких регіонах України, зокрема українсько-білоруського пограниччя, варили другу кутю, заправляючи її смальцем.

Щедрий вечір, як значне свято різдвяного циклу з добре розвиненою обрядовістю і звичаями відзначалось не в усіх районах України – найбільше на теренах Гуцульщини і Наддніпрянщини, натомість для галицького Поділля такі дійства характерні в переддень Водохреща. В день Меланки в селянському господарстві виконувався цілий ряд ритуальних дій виробничого характеру. Зокрема, вперше запрягали і привчали до роботи молодих волів і коней. На Гуцульщині жінки загадували на вугликах майбутню врожайність тієї чи іншої культури, для чого в деяких селах розкладали навіть "живу" ватру. Вуглики розкладали на маглівницю або пранник, кожен з яких означав певну культуру: жито, овес, кукурудзу, картоплю тощо. Спопелілий вуглик віщував врожайність відповідної культури, той що погас – ні [13].

Гуцули влаштовували перед новорічною вечерею також "свято печі". За народним віруванням, у день Василя (1 (14) січня) вона йде "в танець", "віддається". Тому на свято Меланки господині старанно змащували її свіжою глиною ("аби не кляла, що немащена"), знімали різні речі і прикраси. Ніхто тої ночі не спав і не сидів на печі, щоб не було важко їй "танцювати". Звечора на піч сипали овес, аби "мала чим коня годувати, як їхатиме в місто на герць". Основною подією Щедрого вечора та Нового року на Україні було щедрування, яке супроводжувалося церемоніальним обходом хат із побажанням щастя, здоров'я і благополуччя членам сім'ї. На відміну від колядування в обряді щедрування активну участь брали дівчата і жінки, а також діти. Учасників щедрування і поздоровлення господар обов'язково обдаровував грішми, пиріжками, солодощами.

Святкування щедрого вечора не обходилось без народних вистав з переодягненням. Найбільш популярним різновидом новорічного рядження була "Меланка". Побутували парубоча і дівоча "Меланки". В першій переодягались і виконували ролі хлопці, в другій – дівчата.

В парубочій народній інтермедії Меланка, як головна дійова особа, зображалась безпомічною, безпорадною господинею, яка все робить недоладу. Її супроводжували "дід", "коза", "циган", "циганка", "кінь", "ведмідь", "журавель", "чорт" та інші персонажі ряджених. Вони жартували, обмінювалися дотепами, виконували відповідні ролі і розігрували сценки з народного життя: "дід" плакав і просив у господаря "на ліки" для Меланки, "циган" пропонував обміняти коней, "циганка" приставала до перехожих, щоб поворожити, тощо.

У Прикарпатті до персонажів ряджених входили також "орач" з чепігами від плуга і "сівач" зі саквами через плечі, які здійснювали символічну оранку ниви і засівання її зерном. Провідним мотивом даного архаїчного обряду виступало прагнення хлібороба забезпечти успіх майбутнього врожаю [14]. Серед дійових осіб дівочої "Меланки" основними персонажами були "Меланка" і "Василь", одягнуті у весільний наряд молодих. Їх супроводжував гурт дружок. На відміну від парубочої ватаги ряджених, дії якої проходили переважно в селянській оселі, дівоча щедрувала під вікнами хати. За обрядові дійства господарі обдаровували її грішми – "Меланці на вінок".

З Новим роком тісно пов'язаний давній звичай "засівання", який зранку виконували хлопчики до 14 років. Заходячи до хати родичів чи сусідів, вони здійснювали символічне посівання зерном, що носили з собою в торбинках, виголошуючи одночасно новорічне поздоровлення, як, наприклад:

Сію, вію, посіваю, з Новим роком поздоровляю. На щастя, на здоров'я та на Новий рік, Щоб уродило краще, як торік: Жито, пшениця і всяка пашниця, Коноплі під стелю на велику куделю. Будьте здорові з Новим роком та з Василем. Дай, Боже!

або:

Місяченьку, мій братіку, Зійди рано, постій мало, Поки я бички запрягаю, Жито-пшеницю розсіваю. Сійся, родися, жито й пшениця, Без кукілю, без метелиці, А нам, діткам, по варяниці [15].

Особливе місце в Новорічний день посідали дівочі гадання про шлюб, риси характеру судженого, долю загалом. У різних районах побутували свої форми ворожінь. Найвідомішим було гадання на чоботях. Дівчина знімала свої чоботи і клала: в правий – кусень хліба, в лівий – шмат печені. На подвір'ї вона ставала спиною до воріт і, заплющивши очі, кидала їх через ворота на вулицю. Якщо за браму воріт падав чобіт із хлібом, то, за повір'ям, після одруження життя буде щасливе, а якщо з печенею – погане. Носок чобота вказував напрямок проживання судженого.

Рахували кілки плетеного тину (тричі по дев'ять); яким попадеться останній, таким і буде чоловік – товстим чи тонким, струнким чи згорбленим. Кілок з корою означав багате життя в шлюбі, без кори – бідне, з сучками – конозистий характер судженого. Крім того, лічили палиці попарно: якщо в кінці тину залишалося непарне число – заміж не вийде.

Поширеним прийомом ворожінь було слухання різних звуків: луни, людських голосів, гавкоту собак тощо, які трактувалися в негативному або позитивному планах. Зустріч із першою твариною на вулиці вказувала на вдачу судженого: з собакою – на лиху, а життя собаче, з вівцею – на тиху і сумирну і т. п.

Крім ворожінь існували різні народні прикмети на погоду і врожай у Новому році:

– Коли під Новий рік добрий сніг, то сій гречку;

– Коли під Новий рік небо в зірках, буде урожай грибів;

– На Новий рік погода – буде в полі урода;

– Якщо на Новий рік падає м'який сніг, то буде врожай, а якщо тепло, то літо буде дощовим;

– Коли на Новий рік ожеледь на деревах – уродить садовина [16].

Період святок зимово-календарного циклу закінчувався святом Водохреща (Йордана, Богоявлення), яке супроводжувалося також різними обрядовими діями, звичаями та повір'ями. Центральне місце серед них займали обряди, пов'язані з водою. Хоча з утвердженням на території України християнства вони приурочені "таїнствам" хрещення Ісуса Христа, але їх генетичну основу становлять давні народні мотиви.

Вечір напередодні Водохреща – 5 (18) січня – українці відзначали святковою трапезою, яка основними елементами повторювала передріздвяну і носила теж сімейний характер. Називали його по-різному: "Бабин вечір", "Голодна кутя", "Другий Свят-вечір", "Голодний Свят-вечір", "Водохресний Свят-вечір" тощо. Весь день 18 січня дотримувались строго посту. Надвечір ішли до церкви на святкову службу, що завершувалася освяченням води. Останню пили перед святовечірньою трапезою, оскільки, за віруванням людей, вона мала велику життєдайну силу. Свяченою водою господар (господиня) кропив усіх членів сім'ї, хату, подвір'я, господарські будівлі, домашню худобу, сільськогосподарський реманент та ін. Кропивом служив пучечок колосків із "дідуха", або із засушених васильків. Одночасно один із членів родини писав крейдою або олівцем хрести на хатніх речах, начинні, дверях, вікнах, одвірках, господарських спорудах. На території західноукраїнських земель хрести виписували часто розведеним на посвяченій воді тістом. У той же день у деяких районах Українських Карпат і Прикарпаття солом'яними перевеслами перев'язували фруктові дерева.

Перед Водохрещами (на "Бабин вечір") готували ті ж самі страви, що й перед Різдвом, але в меншому асортименті. Головними з них вважалися знов-таки кутя та узвар. До святовечірньої трапези могли входити пироги, вареники з капустою, голубці, смажена риба, гречані млинці на олії та інші страви, а також різноманітний обрядовий хліб. Зокрема, в деяких селах Бойківщини, Гуцульщини і Лемківщини господині пекли тонкий корж із житнього борошна, так звану "паляницю" [17]. Напередодні вечері кожний член сім'ї кусав "паляницю" перед порогом хати і мовчки їв. З нею господар обходив хату, всі господарські будівлі і кропив їх свяченою водою. Цим він, за народним віруванням, виганяв нужду із господарства. На Волині обрядовим хлібом був, помащений смаженою олією і цибулею, книш із кислого житнього тіста. Тут же побутувала спеціальна хрещенська страва – "гречушки" – млинці із гречаної муки, розведеної на молоці з додачею яєць і масла.

Основні елементи ритуалу вечері в день "Голодної куті" повторювали ті, що описані в зв'язку з різдвяним Свят-вечором: кликали мороза, підкидали кутю до стелі тощо. В деяких районах України святовечірня трапеза завершувалася обрядом "проганяння куті". Для цього виходили діти на подвір'я і зчиняли гамір, шум: били полінами, макогоном чи іншими предметами в ріг хати, по воротах, пустих посудинах тощо, одночасно приказуючи:

Тікай, кутя, із покуття, А узвар, – іди на базар, Паляниці, лишайтеся на полиці, А "дідух", – на теплий дух, Щоб покинути кожух.

Господарі часто "проганяли кутю’ пострілами з рушниці.

Після вечері всі члени сім'ї клали свої ложки в одну миску, а зверху – хлібину, – "щоб хліб родився". Кутю, яку не з'їдали, виносили курям. За народним повір'ям, це мало забезпечити їх добрий "приплід".

Напередодні Йордана в багатьох регіонах України виносили в садок або на вигін "дідуха" і пускали його на "теплий дух", тобто спалювали. Таким способом селяни намагалися прогнати зиму і накликати весну. Попіл з "дідуха" дівчата згрібали і відносили на город, – "аби огірки родили". Центральною подією в день Водохреща було водосвяття на річці або озері, де для цього спеціально прорубували ополонку в формі хреста. Сюди приходили всі дорослі і діти села. Вони приносили з собою посуд на воду – глечики, коновки, пляшки тощо, а господар як глава сім'ї – свічник на три свічки ("Трійцю"). Тут, власне, і відбувалась найвеличніша, найурочистіша церемонія Йорданських свят. Зокрема, після молитви над ополонкою священник вмочував тричі в воду срібного хреста, після чого вона вважалась освяченою. Процес водосвяття супроводжувався, як правило, пострілами з рушниць. Під час рушничної стрільби в небо підкидали голубів, яких теж приносили з собою. Голуби символізували появу "Божого духа".

Набрана з посвяченої ополонки вода вважалась найцілющою. Її берегли протягом року і вживали при внутрішніх хворобах, змазували хворі місця на тілі, суглоби, лікували дитячий переляк, породіль при пологах, кропили від злих духів хати, стайні та ниви при першому весняному засіві тощо. На місці церемонії матері змащували дітям лоба – "щоб мудра була голова", очі – "щоб добре бачили", вуха – "щоб чули тільки гарні слова". З лікувальними властивостями йорданської води пов'язувались інші звичаї та обряди українців. Так, у центральних і східних районах України мали місце хрещенські купання, під час яких найсміливіші чоловіки і парубки стрибали в освячену ополонку. За народним уявленням, цим вони могли оберегти себе протягом всього року від різних хвороб.

Дівчата намагалися чимшвидше прибігти з наповненими водою посудинами додому, щоб судилася щаслива доля, якнайскоріше вийти заміж. Вони ж вмивалися нею, вкинувши попередньо в посудину з водою гілку калини або коралеве намисто, з надією, що стануть ще вродливішими. В багатьох місцевостях України дівчата та жінки прагнули захопити з собою з річки кілька камінців. Улітку їх клали на городі, щоб рясно родили огірки, капуста та інші овочеві культури.

Під час посвячення води пасічники уважно стежили за тим, чи "ходить табунами риба" в ополонці, що було доброю прикметою на щедрі рої бджіл. На території Полісся йорданською водою обов'язково кропили вулики, приказуючи заодно молитву: "Мухи Божі, горопахи цілоденні, здоровимо вас зі святами, – зиму виганяємо, лихі сили в голоді залишаємо, вас святою водою благословляємо!"

Повернувшись з освяченою водою додому, господар давав її пити членам родини, кропив усі житлові і господарські будівлі, двір, худобу (крім свиней і птиці). День Водохреща відзначали за святковим столом, на якому, крім ритуальних куті та узвару, знову з'являлися скоромні страви: ковбаси, м'ясо, свиняча кишка тощо. В деяких регіонах України 19 січня повторювали обряди "Голодного Свят-вечора" – закликання морозу, вовків, вітру, випровадження куті і тому подібне.

На Водохреща, як і на Різдво та Новий рік, намагалися запрогнозувати погоду і врожай:

– На Водохреща день теплий – буде хліб темний;

– Удень йде сніг – на врожай гречки: вранці – ранньої, в обід – середньої, а ввечері – для пізньої;

– Якщо на Водохреща зоряна ніч – вродяться горіхи і ягоди;

– Коли на Водохреща дерева вкриті інеєм, то навесні у відповідний день треба сіяти ярову пшеницю: "вродить, як гай!";

– Якщо на Водохреща день ясний, сонячний, то хліба в даному році будуть чисті, а якщо понурий, небо вкрите хмарами – у хлібі буде багато "сажки" (золи).

Наступного дня після Водохреща – 7 (20) січня – святкували день Івана Хрестителя (Івана Предтечі). Відзначення трьох найбільших празників зимового циклу закінчувалося.

На Івана Предтечі до роботи ще не приступали, а лише починали готуватися до трудових буднів. Вранці селяни роздавали худобі разом із соломою рештки хліба і солі, що лежали на покуті від "багатої куті", – "аби скотина плідна була". Сіно (солому), яке в період святок в оселі лишалось, ховали під стоги, що, за народним повір'ям, повинно було захистити їх від мишей. Його клали також під квочки, – "щоб курчата велися". Найбільш нетерплячі жінки вносили до хати гребені, мички, елементи ткацького станка, але роботи не починали, – "бо ще гріх".

8 (21) січня відоме в українців як Різдвяний день (співпадав з справжнім Різдвом рівно через два тижні) або Пів-Івана – день "вирядження" та "проганяння святок". Це засвідчує відома народна приказка: "Прийшов Предтеча і забрав свята на плечі". За давнім звичаєм у цей день заміжні жінки прив'язували мотузки до днища з гребенем і волочили їх від хати до хати, гостюючись по черзі в кожній з них. У деяких селах центральних районів України організовували гуртівні "вирядження" і "проганяння свят", для чого влаштовували в одного із господарів колективну гостину. Аналогічні складчини і "вирядження свят" влаштовувала молодь. Для неї теж приходила пора братися за роботу, про що нагадувала і народна приказка: "Тік і притік причинок приволік".

Наступного дня починалися вже справжні трудові будні. Жінки і дівчата пряли, ткали, вишивали, чоловіки – молотили, заготовляли дрова, ремонтували і майстрували знаряддя праці і т. п. Хоча весну треба було чекати ще досить довго, але подумки селянин був уже на ниві чи полонині.

Отже, традиційна різдвяно-новорічна обрядовість українців відзначалась надзвичайною багатоманітністю і виражала споконвічне прагнення хлібороба і скотаря забезпечити щастя і добробут, відвести зло, передбачити майбутнє і вплинути на нього. Святки сприяли зближенню й згуртуванню всіх членів сім'ї, сусідів і односельчан в одну велику родину, усвідомленню себе як єдиного кровного і духовного організму. Нехай же вони допоможуть нам згуртуватися й сьогодні, у велику і відповідальну пору визвольних змагань, згуртуватися кожною сім'єю, селом, містом – усією нацією. Хай ведуть нас до цього споконвічні ідеали, вилеліяні в неперевершених своєю святковістю, красою, добром і любов'ю обрядах, звичаях і традиціях, народному колядуванні і щедруванні.

1 Франко І.Я. Людові вірування на Підгір'ю // Етнографічний збірник. – Львів, 1898. – Т. 5. – С. 204.
2 Колесса Ф. Людові вірування на Підгір'ї в с. Ходовичі Стрийського повіту // Етнографічний збірник. – Львів, 1898. – Т. 5. – С. 91.
3 Курочкін О.В. Новорічні свята українців: Традиції і сучасність. – К., 1978. – С. 63.
4 Артюх Л.Ф. Українська народна кулінарія: (Історико-етнографічне дослідження). – К., 1977. – С. 103–111.
5 Ґонтар Т.О. Народне харчування українців Карпат. – К., 1979. – С. 97.
6 Франко І.Я. Людові вірування на Підгір'ю // Етнографічний збірник. – Львів, 1898. – Т. 5. – С. 205.
7 Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. – К., 1987. – С. 291.
8 Франко І.Я. Людові вірування на Підгір'ю // Етнографічний збірник. – Львів, 1898. – Т. 5. – С. 205.
9 Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы: Зимние праздники. – М., 1973. – С. 269.
10 Сосенко К. Культурно-історична постать старо-українських свят Різдва і Щедрого Вечора. – Львів, 1928. – С. 73.
11 Курочкін О.В. Новорічні свята українців: Традиції і сучасність. – К., 1978. – С. 74.
12 Прислів'я та приказки: Природа, господарська діяльність людини. – К., 1989. – С. 400.
13 Гуцульщина: Історико-етнографічне дослідження. – К., 1987. – С. 290.
14 Курочкін О.В. Новорічні свята українців: Традиції і сучасність. – К., 1978. – С. 95.
15 Колядки та щедрівки: Зимова обрядова поезія трудового року. – К., 1965. – С. 541.
16 Прислів'я та приказки: Природа, господарська діяльність людини. – К., 1989. – С. 386.
17 Ґонтар Т.О. Народне харчування українців Карпат. – К., 1979. – С. 99.


Михайло Глушко
  
Джерело: Колядки і щедрівки. - Київ "Музична Україна", 1991р. 240с.
Статтю додано:  28.12.2009
Відредаґовано:
Переглядів: 31660
  Коментарі     ПРАВИЛА!     ДЕ СКАЧАТИ mp3 ?!
[cховати]
3. asdfg (гість) 18.01.2011 22:01    
20 Ангелят, 10
грають, 9
сплять,
а найкрасивіший
Ангелочок в
цей момент читає це
повідомлення !
Відішли це 10 людям і
Мені!
Якщо 5 з них повернеться
назад, одна людина яку
ти
дуже любиш зробить тобі
сюрприз
( це правда) завтра твій
найгірший день якщо не
розішлеш
0/0

2. vqen (гість) 30.12.2010 07:54    
Вінчую весь український народ з Новим 2011 роком,Різдвом Христовим.Бажаю здоровя,злагоди в Україні,в українських сімях,у Верховній Раді.Ісус Христос родився.Славіте йогою
0/0

1. oksgur (користувач) 08.01.2010 20:38    
Спасибо за информацию. Хоть деткам смогу рассказать и колядки с ними выучу.
0/0


  Адреса цієї сторінки: http://www.pisni.org.ua/articles/262.html

 ВХІД
Е-мейл: 
Пароль: 
  Забули пароль?
  
  ПІДПИШІТЬСЯ! ГРУПИ У СОЦМЕРЕЖАХ