На головну сторінку

Різдвяне свято


Один з найзнаменніших і найвеличніших празників святкового календаря, яким власне започатковується рік, є Різдво Христове, що в народі йменують просто Різдвом. Розпочинається воно в опівніч після Святвечора між 6 і 7 січня. У давнину, як уже мовилося, це була Коляда – свято народження Сонця. З прийняттям християнства його було приурочено до народження Ісуса Христа. Відтак повсюди в храмах відправляють нічну Божу службу, яка завершується удосвіта.

Першими сповісниками народження Христа були діти та підлітки. Вдосвіта семи-восьмилітні хлопчаки йшли до односельці віршувати-віншувати, себто вітати родичів та сусідів зі святом Різдва Христового. На Чернігівщині віншувальники, заходячи до хати (обряд цей здійснювали удосвіта до сходу сонця, бо в різдвяну ніч "добрі духи-душі та бог урожаю залишалися в господарстві до сходу сонця"), казали:

— Зі Святим Різдвом будьте здорові!

Їм відповідали:

— Й вас також вітаємо й бажаємо здоров’я!

Після цього полазник декламував:

З Святим Різдвом вітаю. Всім здоров'я бажаю: Господарю на воли, Господині на квочки. Хлопцям дівчатам на гуляння, Малим дітям забавляння...

Менші діти здебільшого оббігали лише родичів і найближчих сусідів, приказуючи:

Я маленький хлопчик, Ізліз на стовпчик, У дудочку граю, Колядочку знаю.

Або

Горобчик летить, Хвостом вертить, — А ви, дядьку, переймайте, Мені копійочку дайте!

Була й така форма віншування: підліток, оббігаючи в Різдвяну ніч оселі, показував господарям яблуко. Це означало, що він бажає, аби в них щедро вродила садовина. Полазника годилося обдаровувати ласощами або грішми.

Загалом віншувальників чекали з нетерпінням як добрих сповісників і щедро віддячували яблуками, горіхами, бубликами, а найчастіше спеціально випеченими маленькими хлібинами "з душею". Вважалося: чим більше дітей завітає до хати, тим щедрішим буде Новий рік. Колядували, як правило, лише хлопчики, дівчатка ж в передріздвяних обрядах участі не брали, оскільки за давнім віруванням на великі свята першими полазниками мають бути представники чоловічої статі, котрі й ощасливлять хату-господарство, і вже зовсім зле, коли першою провідає хазяїв жінка...

Після церковної служби, яка закінчувалась о 4-5-й годині, всі розходилися по домівках, Зайшовши до оселі, парафіянин врочисто сповіщав хатніх:

— Христос рождається!

Йому відповідали хором:

— Славімо його!

У давніші часи, принаймі до XVIII століття, у церквах під час богослужби співали світських колядок. Згодом, коли релігійний центр перенесли з Києва до Москви, Синод заборонив виконувати їх, оскільки в Росії подібних пісень не знали. Але ця заборона в Україні не виконувалась, тому московська патріархія змушена була видати спеціальний дозвіл колядувати лише з Богословника, в якому пропонувалися тексти виключно релігійного змісту.

Відтак після привітання родина сідала за вранішню Святвечерю, доки не зійшло сонце. Адже за віруваннями, добрі духи перебувають у хаті лише у сутінки. При цьому господар скроплював оселю свяченою водою, обкурював пахучим зіллям і запалював свічку – прообраз сонця, яке, на думку дайбожичів, "святкувало свої іменини". Помолившись, усі сідали на лави, застелені рушниками, при цьому годилося "продмухувати місце", щоб не покалічити добрих духів.

Після першої ложки куті господар піднімав келишок і виголошував:

— Будьмо здорові зі Святим Різдвом! Хай Господь милує нас і має нас у своїй опіці на кожному кроці, а всім померлим пошли, Боже, царство небесне, раювання в небі!

Після цього мили посуд, оскільки наступна трапеза вже мала бути скоромною. Всі з нетерпінням, адже нарешті закінчився довготривалий пилипівський піст, чекали м'ясних страв. Тим паче, що в кожній родині до Різдва готували свіжину – ковбаси, окорок, печене м’ясо, холодець та інші традиційні українські наїдки.

Розговіяшись, лягали спочивати. До обіду, як правило, ніхто не ходив у гості, винятком, а відтак і обов'язком, було лише "везти до діда вечерю". Під обідню пору, спорядивши святкові повози, одружені діти (син з невісткою чи дочка з зятем) провідували батьків або дідусів. Вони брали з собою три хлібини, кутю, сало та ковбаси, вінок, посвячений на Спаса та пляшку горілки. З ними були й діти, які перед цим не носили вечері. Батьки з нетерпінням чекали бажаних гостей: господар статечно виходив назустріч, одчиняв ворота і щедро напаковував сіна для коней. Господиня у свою чергу зустрічала дітей на порозі, цілуючи і вітаючи зі святом.

Нарешті з'їжджалася вся родина і гуртом сідала за святковий стіл. Запаливши свічку, господар першим смакував кутю, запрошуючи при цьому померлі душі, а присутнім зичив здоров'я, щастя й статків. Так почергово вчиняли всі гості. Наповнивши чарчину горілкою, ґазда виголошував святковий тост:

— Пошли, Боже, царство небесне й вічне панування в небі всім тим, що відійшли з нашого роду, а нам усім пошли, Боже, щастя, здоров'я, многая літа!

Родинна вечеря тривала допізна. Ніхто з присутніх не згадував сумних історій та образ, бо це трапезування мало "очистити всіх од скверни і об’єднати злагодою та любов’ю". Подібну символічну роль у гуцулів виконував і обрядовий танок "Кругляк", що ознаменовував Бога Сонця. Не обходилось, звичайно, і без колядок, серед яких найпопулярнішою була така:

Ой у полі плужок оре, Славен Ти є. Славен єcu, Славне сонечко На небеси!

Надвечір село знову оживало - починалося масове колядування. Щоправда, не в усіх місцевостяx України воно було однаковим: на Покутті діти ходили колядувати на Святвечір, на Слобідській Україні, Поліссі, колишній Гетьманщині й Гуцульщині – першого дня Різдва, а на західному Поділлі - лише вранці наступної днини. Та все ж першими розпочинали колядувати діти, а вже потім молодь і дорослі.

Різдвяні колядницькі гурти складали переважно парубки. Вони заздалегідь вибирали ватагу, себто керівника, Міхоношу, Козу, Пастуха з пугою та інших дійових осіб, які варіювалися в кожному регіоні. Козу, як правило, зодягали у вивернутий вовною назовні кожух, прилаштовували солом’яні роги, хвіст і дзвіночок на шию. З ними постійно ходили Циган, Лікар, Єврей, Смерть з косою тощо. Неодмінним атрибутом усіх колядницьких ватаг мала бути звізда, яку носив ватага (Береза).

Заходячи на подвір'я, колядники спочатку просили дозволу колядувати і, коли господар зголошувався, починали забавну виставу з віншувальних пісень-колядок та жартівливих сценок.

Ой сивая та і зозулечка. Щедрий вечір, добрий вечір. Добрим людям на здоров'я! Усі сади та і облетіла. А в одному та і не була. А в тім саду три тереми: У першому — красне сонце, У другому — ясен місяць, А в третьому — дрібні зірки. Ясен місяць — пан господар. Красне сонце — жона його, Дрібні зірки — його дітки.

У поетичних текстах оспівувались господар, господиня та їхні діти, їм зичили щастя і здоров'я, а господарству — статків і щедрого приплоду. Якщо в родині були діти, котрі довго не розмовляли, то таким давали напитися води з ритуального дзвіночка. Це начебто мало "оживити дзвінкий голос". Жінки, аби в них росли великі коноплі, непомітно обливали Міхоношу водою. Якщо в оселі була дівчина, то вона обдаровувала кожного колядника яблуками чи горіхами. У деяких місцевостях України, крім хлопчачих, ходили й дівочі ватаги.

Одержані продукти молодь віддавала на "великі вечорниці", які справляли на Богородицю (8 січня). Це були чисто молодіжні розваги, і якщо на них приходив хтось із чоловіків, то над ним збиткувалися, глузували з нього й виганяли геть, бо, за повір'ям Мати Божа "родила сина без чоловіка". Зароблені гроші віддавали не громадські потреби та церкву.

У селах, як правило, організовували кілька колядницьких ватаг, і між ними нерідко відбувалися своєрідні змагання: хто більше збере дарунків. Але саме ці дійства створювали неповторний колорит і особливу святковість колядування.

З Різдвом пов'язано чимало прислів'їв: Дми не дми — не до Різдва йде, а до Великодня.
Краще Різдво тріскуче, ніж пекуче.
Обійдеться на Різдво без свяченого, а на Великдень без куті.
Не дивниця, що на Різдво метелиця (за різдвяними днями вгадували погоду і майбутній врожай).
Зелене Різдво — білий Великдень.
Який день Різдва, такий і на Петра (12 липня), бо як по Різдвові, так і по Петрові.

Наступний по Різдвові день – свято Богородиці. Особливо пошановували його жінки, вважаючи деінде ще більш знаменнішим, ніж саме Різдво Христове, оскільки воно пов’язане з Матір’ю Божою. У народі щиро вірили, якщо вагітна жінка або її чоловік будуть працювати в той день, то народиться дитина з фізичними вадами – шестипала, безпала або зі зрослими пальцями. На Богородицю можна було колядувати й жіночим ватагам.

Було за звичай у цей день відвідувати бабів, які приймали роди, пригощати пупорізок вечерею, а також справляти обіди та панахиди по померлих (вважалося, що вночі всі небіжчики сходяться до церкви і їм правлять молитви священики, які також померли).

У деяких місцевостях, зокрема на Галичині, до сходу сонця запалювали на подвір’ї Дідуха, перестрибували через вогонь і переганяли через нього домашню худобу, оскільки вночі "мають гуляти відьми".

Відтак з дайбозькими народинами Сонця християнство ув’язало один з найбільших своїх празників – Різдво Христове.

— Христос рождається!

— Славімо Його!


Василь Скуратівський
  
Джерело: Василь Скуратівський. Дідух. Свята українського народу. – 1995. – К.: Освіта. – 267 с.
Статтю додано:  28.12.2009
Відредаґовано:
Переглядів: 6963
  Коментарі     ПРАВИЛА!     ДЕ СКАЧАТИ mp3 ?!
[cховати]

  Адреса цієї сторінки: http://www.pisni.org.ua/articles/259.html

  ПІДПИШІТЬСЯ! ГРУПИ У СОЦМЕРЕЖАХ
  НОВІ ПУБЛІКАЦІЇ