Інформаційний бюлетень ІКААПУ Інформ. № 7 (67) 2006

Можливо не всі читачі бюлетеня знають біографію автора, одного із фундаторів туристської пісні на просторах Радянського Союзу – Юрія Візбора. Йому перше слово.

"Я родился 20 июня 1934 года в Москве, в родильном доме им. Крупской, что на Миусах. Моя двадцатилетняя к тому времени матушка Мария Шевченко была привезена в Москву из Краснодара молодым, вспыльчивым и ревнивым командиром, бывшим моряком, устремившимся в 1917 году из благообразной Литвы в Россию, Юзефом Визборасом. (В России непонятное для пролетариата «ас» было отброшено, и мой отец стал просто Визбором.)

... Я помню, как арестовывали отца, помню и мамин крик. В 1958 году мой отец Визбор Иосиф Иванович был посмертно реабилитирован."

Після навчання у школі, в 1951 році Юрій Візбор вступає в московський педінститут, де почав писати вірші та пісні для капусників. Закінчивши ВУЗ, вчителював у селищі Кузема Архангельської області, а потім служив в армії радистом на Півночі. Тоді ж в армійських газетах з’являються перші його публікації. Після служби повертається в Москву, де працює в молодіжній редакції радіо і телебачення. Був одним із організаторів радіостанції «Юність», яка почала свою роботу в жовтні 1962 року. Причетний до виходу журналу з гнучкими платівками «Кругозор» (1964 рік). Знімався в кіно, найвідоміша роль: Борман у «Сімнадцятьох миттєвостях весни». Писав прозу, сценарії для кіно і телебачення. Знімав документальні фільми. Ходив з альпіністами в гори, тренував гірськолижників, малював картини, і постійно писав пісні.

Пісні Юрія Візбора «Домбайский вальс», «Ты у меня одна», «Серега Санин», «Песня альпинистов», «Телефон», «Милая моя», «Наполним музыкой сердца», «Одинокий гитарист», «Волейбол на Сретенке» стали класикою для бардів. Помер Ю.Візбор у вересні 1984 року. Передчуттям звучить його вірш із записника, датований 1982 роком.

Не плачь обо мне Украина!

Литва золотая, – не плачь,

Когда меня вывезет к тыну,

Зевая от скуки палач.

Когда канцелярская курва

На липком от пива столе

Напишет бумагу такую,

Что нет, мол, меня на земле.

В Україні звучать пісні Юрія Візбора, бо їхня життєздатність оптимізмом підтримує людей у нелегкі часи. Харків’яни створили клуб пісенної поезії, який назвали його іменем. Президент клубу – Михайло Босін, віце-президенти – Олег Бондар і Тетяна Кротченко. Представники клубу співали в 1989 році на організованому мною у Сумах 1-му фестивалі КАП «Булат», а президент був і на ювілейному – 10-му. 23-25 червня 2006 року клуб ім.Ю.Візбора провів 5-й фестиваль. Щоб розповісти читачам бюлетеня про його атмосферу, напередодні домовилися з Михайлом Босіним про мій приїзд.

5-й регіональний фестиваль пісенної поезії «Время Визбора»

У перші два дні всі заходи проходили у дитячому таборі «Берізка» за Змієвом, а заключний концерт відбувся у Харкові у неділю. Концерт у п’ятницю був присвячений пам’яті Юрія Візбора. Президент клубу розповів про епоху Візбора, з творами якого він познайомився ще у далекому 1959 році, і деякий час був його сусідом у Москві. Тоді пісні між регіонами поширювалися через туристські зльоти та походи. Пан Михайло заспівав пісню «Волейбол на Сретенке», яка закінчується словами.

Да, уходит наше поколение –

Рудиментом в нынешних мирах,

Словно полужесткие крепления

Или радиолы во дворах.

Далі пісні Ю.Візбора та інших бардів співали харків’яни Ірина Федорова, Дмитро Макляков, Тетяна Соловйова, Валерій Степанов, Олександр Яковенко, москвич Лев Болдов, артемівець Ігор Лі. Власні вірші прочитали Ніна Карбуєва з Харкова та Ігор Щербаков з Артемівська. Дует Босін-Кротченко виконав цикл пісень Юрія Візбора та його першої дружини Аріадни Якушевої, як пісенне звернення бардів один до одного.

Ты у меня одна,

Словно в ночи луна,

Словно в году весна,

Словно в степи сосна,

Нету другой такой

Ни за какой рекой,

Нет за туманами,

Дальними странами.

Ты – мое дыхание,

Утро мое ты раннее,

Ты и солнце жгучее,

И дожди.

Всю себя измучаю,

Стану я самой лучшею,

По такому случаю

Ты подожди!

Завершився концерт колективним виконанням пісні «Милая моя».

Директор фестивалю Валерій Болотов, перед концертом, познайомив присутніх з порядком поселення та запропонував записатися і здати гроші бажаючим харчуватися в їдальні. Він не прочитав, а прокричав вірш, перстом вказуючи на глядача. Криком шокують, і фіксують сказане у підсвідомості незахищеного слухача. Прийом несумісний з гуманізмом бардів. Вчитайтесь у слова пісні Ігоря Михальова пам’яті Юрія Візбора, написаної у вересні 1984 року.

Девятнадцатое сентября

Я хотел рассказать про друзей, оборвавшихся в осень,

Что ушли не допев, не дожив до последней зари.

Я хотел рассказать, но слова будут лишними вовсе,

Так давай помолчим – здесь чего уж теперь говорить...

Так давай помолчим – ведь уже репетируют где-то

Те оркестры, что будут Шопена играть возле рвов...

Он придет, этот день – закачаются наши портреты

В черных рамках скупых, запоздало-признательных слов.

Мы не станем гадать, кто теперь оборвется струною,

Кто уйдет в темноту, осветив нам фонариком след.

Это будет еще, это будет с тобой и со мною,

Но пока мы живем – живы с нами и те, кого нет.

...

У суботу з 12-ї години працювало три майстерні. Проблему підготовки виконавців в Україні обговорювали раніше з Ігорем Лі. Він запросив у майстерню послухати конкурсантів. Почув кількох авторів і всі вони співали для себе, а барди завжди прагнули донести пісню до слухача. Потішила пані, яка перед співом попередила, що недавно отримала «гран-прі» на одному з фестивалів. На це майстер відповів, що відзнаки до уваги не беруться. На його пропозицію відвідати поетичну майстерню (О.Виноградський, О.Бондар, Л.Болдов, В.Шендрик), бо її вірші більш органічні ніж пісні, вона відповіла: «Мені вже 38 років, тому потрібно співати пісні». Порадив їй пройти авторську майстерню. Не знаю, чи слухав її Володимир Зачепа, але у конкурсному концерті виступила як поет.

Концерт гостей був схожий на пісенний марафон із 12 номерів, по півгодини кожному. Співали та читали вірші харків’яни Василь Коваленко, Дмитро Макляков, Олександр Яковенко, Ірина Федорова, Микола Чернов, Владислав Алтухов, артемівці Ігор Щербаков, Валентин Овсянніков, Ігор Лі, москвич Лев Болдов, дніпропетровці Валерій Олексюк та Микита Шошин. Впевнено виступили перспективний Д.Макляков та молодий і амбітний О.Яковенко. Вразили імпровізацією дніпропетровці та В. Алтухов, і пісня М.Чернова «Зелений хміль», яка присвячена матері.

Після урочистого відкриття фестивалю – конкурсний концерт, де виступило 17 претендентів, із них 9 поетів. Вела концерт Валентина Рощина. Виступ конкурсантів оцінювало журі у складі артемівців Віктора Шендрика, Ігоря Лі, миколаївця Олексія Торхова, москвича Льва Болдова, харків’ян Володимира Зачепи, Олега Бондаря, Ірини Легонькової. Спеціальним призом фестивалю нагороджений учасник ВВВ Бугай Афанасій Іванович, приз клубу отримали дніпропетровці Валерій Олексюк та Микита Шошин, призами глядацьких симпатій нагороджені Володимир Фоменко та юний Євген, кращий поет – Ігор Щербаков, кращий виконавець – Олександр Яковенко (пісня Ю.Візбора «Я в долгу перед вами»), кращим автором визнано Валерія Степанова за пісню «Телефон», заключну частину якої пропоную.

...

Алло! Твой голос

Почему-то пропадает.

Чужая память, разведенные мосты.

Я верю, скоро жизнь нам

встречу нагадает.

Никто не знает

с кем сейчас твои мечты.

Ты ведь солнце мое,

Дай твои поцелую ладошки.

Словно лучики руки

скорее ко мне протяни.

Я люблю тебя, слышишь?..

Ты любишь меня хоть немножко?

Что, куда-то спешишь?

Ну, пока...

Позвоню?

Позвони...

Приз симпатій журі отримала поет із Донбасу Зейтуна. Прочитайте фрагмент її вірша «Ти моя мрія», де за епіграфом із трьох віз можна вибрати тільки одну: в Америку, рай, Спілку письменників. Америка пропущена, рухаємось до раю.

...

Квиток в огонь. І к бісу візу.

Не пекло ти, але й не рай.

Де мій квиток до парадізу?

Де теплий той адамів край?

Тут скоса дивляться на мене:

Хто роздавав місця поетам?

Самі гріхи. Створіння скверне.

Ганьба і строфам, і куплетам!

Що ж... небеса – святі та чисті.

Щоб не знімати в небі ґвалту,

Бо почуваюсь не на місці,

Збрешу на краще, що по блату.

Квиток в огонь. І Богу візу.

З небес униз. Вперед! Мерщій!

І для морального стриптизу

Знімаю одяг із душі.

Відкрито все: і серце, й розум.

Думки розбіглись по паперу...

Але редактор став у позу –

Не ту обрала я манеру.

Не ті думки, не так розкриті,

Глумливий стиль, плигає розмір...

Чи варто плавати в кориті,

Коли поки що кличе простір?

Квиток в огонь. Кому ж цю візу?

Запропонують же сміття!

Повільні кроки до карнизу...

Кому потрібне це життя?

Колись в якомусь Сан-Франциско

В моїх рядках побачить рідне

Якийся емігрант-хлопчисько –

І я відчую, що потрібна.

Із присутнім на фестивалі головним редактором газети «Вечірній Харків» Ігорем Леонідовичем Костроміним обмінялися візитками. Сказав йому про випуск бюлетеня, і він був радий, що у бардів України є можливість друкувати твори та інформацію. Подарував мені примірник газети з адресою сайту і запропонував знімки з фестивалю. Від знімків відмовився, бо технічно не можу їх використати у бюлетені.

Поки журі визначало переможців, на сцені був «вільний мікрофон», де виступали ті, хто записався. Запам’ятався виступ Олександра Босіна з піснею Булата Окуджави «Франсуа Війон» під акомпанемент на клавішних джазиста Владислава Алтухова. Інтонаційно це була не традиційна молитва прохача, а діалог з Господом. Чому звернув увагу на цей виступ, бо його батько Михайло Босін у статті «Что происходит?» (бюлетень №2(3) за 1999 рік) писав: «Самая большая ошибка, на мой взгляд,- это борьба за чистоту жанра, которая наблюдается практически на всех фестивалях авторской песни. Эта тенденция толкает прекрасных композиторов сочинять посредственные песни, прекрасных исполнителей сочинять «бесцветную» музыку, сильных поэтов - читать свои стихи под штампованную мелодию и убогий гитарный аккомпанемент. Это сильно тормозит развитие авторской песни». Можу порадіти за сім’ю Босіних, де син вільний у виборі і заспівав у сучасному стилі, а глядачі підтримали його бурхливими оплесками.

Не всі хочуть адаптуватися до сьогодення. Той, хто організовував харчування, не мав морального права перекладати на інших свої прорахунки та безпричинно нацьковувати на мене вахтера палацу культури, де перед концертом залишив сумку. Дисонансом до загального піднесення прозвучав його заклик на урочистому відкритті: «Чтобы все уехали людьми, которые пропагандируют то прошлое, когда нам было хорошо». Згадаймо рядки з вірша Юрія Візбора «Ночная дорога».

В два конца идет дорога, но себе не лги:

Нам в обратный путь нельзя.

Слава богу, мой дружище, есть у нас

враги,

Значит, есть, наверно, и друзья.

У концерті майстрів, крім членів журі, гостей, керівників клубу виступили харків’яни Лариса Вировець, Ольга Підлісна, Олександр Мельник та миколаївці Ганна Трохименко, Надія Агафонова. На сцені показали свої твори майже всі бажаючі, хто приїхав на фестиваль. Познайомився з Володимиром Лісним, але не почув його пісень.

Заключний концерт проходив у палаці культури Червоно заводського району. Спочатку нагородили переможців конкурсу, і вони виконали по одному твору. За роботу на 5-ти фестивалях відзначили Ігоря Лі. Він майстерно заспівав, чаруючи глядача. Прикро, що не всі, хто у нього прослуховувався, почули цей спів. Потім вірші читали миколаївці, які поспішали на автобус. За ними виступив Юрій Чайка, а далі гості, майстри та учасники, яких не було у таборі. Запам’ятався спів дуету Володимир Зачепа-Марина Короп та поетичні мініатюри Миколи Манжоса, коли глядачі захлиналися від сміху. Чотири години проходив концерт і було цікаво його слухати завдяки натхненню виконавців і конферансу Олега Бондаря та Ольги Біди. Завершив вечір президент клубу гумористичною піснею «Два монастиря», що прозвучала як гімн наполегливим жінкам: «А в это время женщины копали, и продвигались женщины вперед».

червень - липень 2006 року

Харків – Лариса Петрівна Вировець

На фестивалі «Время Визбора» почув як читала вірші пані Лариса. Потім отримав її твори, в яких відчувається складна доля особистості, що прагне знайти своє призначення.

ЗГАДКА ПРО ВЕЧІР

Землі вичісую волосся,

ковтун трави з граблів виймаю...

...Про що в цій повісті ішлося?

Про те, що все колись минає?

Приймай, кажу я, чи зрікайся –

то все однакова морока.

...Змети ж подрібнені дзеркальця –

бо ще комусь потраплять в око...

Коли зростаєш – тиснуть шати,

пече розжарене повітря.

Так важко шкіру полишати,

її здираючи об вістря

нових часів, ідей, стосунків!..

Душа моя, дівча цибате,

пестлива мрійниця, ласунка –

ми звикли в полум’я стрибати...

Десь по річках принишкли мавки,

день відцурався від галявин,

в усі старенькі добрі мапи

чорнильні, чорні в’їлись плями...

Музика грав нам щось угорське,

співзвучне темі і моменту,

та хазяям набридли гості,

і час нагадував про ренту.

І я стискала білі пальці,

Нехай не бачать болю люди...

...Приймай, я знаю, чи зрікайся –

уже болючіше не буде.

СЛОВО

Не тисяча сердець – нехай одне здригнеться

у відповідь мені, коли я донесу

покладені в чіткі рядки, малі тенетця –

жагу мою й любов, і радощі, і сум.

Навіщо говорю я мовою твоєю –

і плачу знов і знов?

Кажу собі: «Затям,

не вернеш до життя засушену лілею,

не чути слів німих на відстані життя...»

ВЕЧІР

Іржавіє бузкове небо і

щільніше тулиться до вікон,

у нетрі вуличні занедбані

пливе вогнів яскравий віхоть.

Спливає рік, спливають сутінки,

життя спливає ледь помітно

у кріслі цім, в дешевій суконьці,

в горішнім поверсі над Містом,

що й слова не промовить рідною

до тебе, наче ти чужинка

у цих краях... Милуйся ж мідною

густою фарбою з відтінком

нічного неба, та мереживо

свого життя плети із слів,

в шухлядках пам’яті збережених...

Поки цей вогник не зітлів.

СПІЛЬНА МОВА

Шукати спільну? Де вона?

Є рідна, вже напівзабута

(мов амнезійного вина

віками діяла отрута) –

і та, що, начебто, могла

нас поєднати до загину,

що обіцяла два крила –

чи не хрестом лягла на спину?

А що співцеві? Залюбки –

про що завгодно – хоч якою –

аби не купчились думки,

що не дають, бува, покою.

Кого шукати? Взагалі –

близькі по духу, не по крові –

ви є на лагідній Землі?!

Уже і сніг упав на скроні...

І лиш дитинства дивній джміль –

гуде – про що – і сам не знає.

Та пісня лине звідусіль –

і знов у куряву пірнає.

І давнім шляхом навпростець,

крізь полини й білоголовник

іду – сама собі митець,

суддя, і Бог, і співрозмовник.

Попросив поета написати творчу біографію.

Дизайнер-поліграфіст за фахом, художник-аквареліст та поет за покликанням.

Вірші пишу з підліткового віку (хто їх не писав у тому віці!), але до першої поетичної збірки («Акварели», Харків,

Колорит, 2003 р.) дуже прискіпливо відібрала біля сорока.

Писала довгий час російською, бо в Харкові здавалося, що рідна мова не потрібна вже нікому, її ніде не було чути. При першій нагоді, коли збагнула, що і від мене щось залежить в цій царині - повернулася до своєї рідної, української. Заново відкрила у ній для себе поетичний світ. Боюсь патетики, тому не хочу багато говорити на цю тему. Скажу тільки, що україномовна поезія зараз надає зміст моєму життю.

Відвідую поетичний гурток, клуб авторської пісні, беру участь в фестивалях. В червні 2004 року зайняла перше місце на фестивалі "Час Візбора" в номінації "Поезія".

Зараз мрію про створення україномовного творчого клубу в Харкові, що дав би можливість вільно спілкуватися рідною мовою. Шукаю однодумців.

Київ – Олег Сухарєв

В Боярці були (мова про фестиваль «Лісова фієста», де традиція відзначати день народження Юрія Візбора). Було багато українських авторів, навіть щось доносилось цікавеньке, але як завжди багато людей і познайомитись окремо ні з ким не вдалося, хоча ми і не шукали знайомства, бо спілкувались із старими давно знайомими – Сашком Музикою, Вовою Кучинським, Дюшею Кулінським, Сашком Науменком, Вадіком Народницьким та ін. Олекса Бик мав приїхати в неділю, але ми в неділю вранці рушили на Київ. Ще бачив Жука, більше нікого.

Учора, 27 червня, в приміщенні видавництва "Смолоскип" на запрошення Романа Скиби виступав Едік Драч, чудовий був концерт та приємне спілкування.

Харків – Олег Бондар

"ВРЕМЯ ВИЗБОРА" ИДЁТ И НЕ КОНЧАЕТСЯ

В пятый раз прозвучали позывные фестиваля "Время Визбора" над разомлевшим от июньского зноя Донцом. В пятый раз с 23 по 25 июня собрались друзья Клуба Песенной Поэзии имени Юрия Визбора, чтобы поделиться новыми песнями, стихами, впечатлениями, собрались, чтобы "+наполнить музыкой сердца+". В этом году фестиваль обрёл статус межрегионального и на нём были представлены барды, авторы-исполнители и поэты Харьковской, Сумской, Донецкой, Днепропетровской, Одесской и Киевской областей.

Ещё раз было отчётливо показано, что нет границ для песен и стихов, нет языковых, временных и пространственных барьеров. Изысканная современная украинская поэзия Ларисы Вировец (г.Харьков) и Зейтуны (г.Артёмовск) перемежалась с французским шансоном в исполнении Владимира Фоменко (г.Харьков), жёстким, честным, чеканным стихом Игоря Щербакова (г.Артёмовск). Образная, яркая, запоминающаяся речь Льва Болдова (г.Москва), восхитительный полёт фантазии Анны Трохименко (г.Николаев), очарование украинских стихов Ольги Беды (г.Харьков) - украшение фестиваля.

Виртуозная гитарная пластика и гармония голосов ансамбля в составе Никиты Шошина и Валерия Алексюка (оба из Днепропетровска) дополнялась окрепшим голосом барда Александра Яковенко (г.Харьков) и обаянием автора-исполнителя Валерия Степанова (г.Харьков).

Фестиваль состоялся и прошёл на высоком творческом уровне благодаря неформальной помощи городского управления культуры и титаническим личным усилиям президента КПП им. Юрия Визбора академика Михаила Босина, директора фестиваля Валерия Болотова и группы активистов Клуба им Юрия Визбора.

Первый вечерний концерт по традиции "Времени Визбора" посвящён творчеству самого Юрия Иосифовича. Формат фестиваля предполагал проведение двух концертов в Занках, на берегу Донца, на территории бывшей детской базы отдыха "Берёзка", и гала-концерта в Харькове. За искреннее гостеприимство нижайший поклон до земли всему персоналу базы.

В Занках работали творческие мастерские по трём направлениям. Поэтические вели Александр Виноградский, Олег Бондарь (Харьков), Виктор Шендрик (Артёмовск) и Лев Болдов (Москва); с авторами-исполнителями работал Игорь Ли (Артёмовск) - самый преданный фестивалю исполнитель бардовских песен; бардов готовил к конкурсному концерту Владимир Зачепа (Харьков).

Параллельно с работой творческих мастерских шли сольные концерты участников фестиваля. Самую большую аудиторию собрал сольный концерт харьковского виртуоза-пианиста Вячеслава Алтухова. Никаких роялей в кустах, - просто торжество исполнительского мастерства плюс современная техника для электрифицированных помещений, - но сколько удовольствия от дивной музыки!

Во второй день фестиваля песни и стихи и со сцены, и в кулуарах радовали собравшихся непрерывно в течение 22 часов 45 мин. Слабаки отпали в нирвану, а истинные ценители авторской песни восторженно отпели у костров до рассвета, разминаясь перед гала-концертом, который состоялся в день закрытия фестиваля 25 июня.

В гала-концерте на сцену ДК Строителей вышли призёры и гости фестиваля. Публика в зале по достоинству оценила мастерство и класс исполнителей, явно не желая отпускать выступавших со сцены. А посмотреть и послушать было кого. Поэзией из своих новых книг, изданных к Фестивалю под эгидой КПП им. Юрия Визбора, порадовали Николай Манжос ("Есть шанс"), Николай Воротняк ("Ворскла") и Валерия Белоус ("Гранулы). Все трое достойно представили зрителям Харьковское отделение МСПУ. Ожидаемой приятностью Фестиваля стала презентация книги Ларисы Вировец "На одном языке", в которой представлено творчество пяти русскоязычных соавторов из России, Украины, Канады, Израиля и США. Харьковские СМИ не обошли фестиваль вниманием: в работе фестиваля принял главный редактор газеты "Вечерний Харьков" Игорь Костромин.

Ярчайшим событием гала-концерта стало выступление Вячеслава Куприенко (авторская песня, гитара) и Геннадия Бондаря (гитара). Всего четыре песни показали со сцены мастера из г. Бородянки, что под Киевом, но каждая из них прозвучала как великолепный, законченный моноспектакль. Сердца зрителей очаровал дуэт в составе Владимира Зачепы и Маргариты Короп. Два отделения концерта по два часа каждое пролетели на одном дыхании.

Итоги фестиваля: четыре новых поэтических сборника (авторы – Николай Манжос, Валерия Белоус, Николай Воротняк, Лариса Вировец, все – г. Харьков, все публиковались в "Отражении"), новый музыкальный диск, автор музыки и исполнитель – Владимир Зачепа. И для всех зрителей и участников огромный заряд энергии и оптимизма.

Львів – Оксана Копак (Кришталева)

червень 2006 р. Б., Львів

Недарма усі мандрівники (кочові народи) були найкращими психологами – вони, подорожуючи, вивчали людський побут, звичаї і той вираз обличчя, який властивий тільки певному регіонові.

Скажу відразу – Волинь означає для мене тамтешні люди: прості, щирі та роботящі. За два дні нашої нової мандрівки ми побували у 8 місцях. Та про все – за порядком. У суботу зраненька нашою першою зупинкою була Жовква (Львівська область). Відрадно, що провінційне містечко реставрують, відновлюють стародавні будівлі. Я почувалась там, немов у Європі.

Кілька годин дороги – і ми перетнули межі Львівщини і опинились на Волині, у Володимирі-Волинському. Звідти екскурсовод поїхала з нами у Зимне – невеличке селище, в якому зараз відреставрований жіночий православний монастир. А чому Зимне? Кажуть, там на зиму зупинявся князь Володимир. Тобто, зимував там. За 15 років монахиням вдалося підняти з руїни храм і зразково впорядкувати територію.

Повернулись назад до Володимира-Волинського, побачили пагорб, на якому стояв дитинець князя і піднялись на дзвіницю собору, з якого – чудова панорама міста.

Під вечір приїхали в Луцьк і оселилися у недорогому готелику (ми завше вибираємо скромні, але ошатні готелики, аби було де переночувати). Готель наш стояв посеред базару, але з вікон було видно залізничний вокзал, автостанцію і новоспечений луцький супермаркетисько „ТАМТАМ”, в якому ми пізно ввечері успішно отоварились. (З нашої розмови відразу було ясно, що ми зі Львова, а галичан там, як виявилось, люблять).

Наступного ранку на нас чекав Луцький замок, збережений на 80 відсотків. Та й екскурсовод нам трапився винятково розумний. А це, погодьтеся, велика справа. Звичайно, для такого гарного і мальовничого міста, як Луцьк (стародавня назва – Лучеськ) треба було б виділити окремий день, але ж ми хотіли стільки всього побачити!!!

Наш мікроавтобус (а була компанія всього лиш 20 осіб) вирушила в Олику – селище, де зберігся старий польський костел і замок-резиденція князів Радзивілів. (Кажуть, у давнину там робили липові лика, звідси й назва - олика). Щоправда, із замку зробили психлікарню, а на реставрацію костелу немає коштів. Ми знимкували руїни, вони також гарні. Місцеві обивателі, оличани, дивились на нас із неприхованою цікавістю – екскурсії тут побачиш не щодня. А от коли б наш туристичний бізнес запрацював усерйоз – щоб і з добрими дорогами, і з готелями, то ті ж таки оличани жили б від самого туризму, як порядні європейці.

Через 15 хвилин ми вже були на території Рівненщини, у стародавній Клевані. Там у жалюгідному стані збереглися уламки місцевого замку і старий костел, у якому й досі служать Меси недільними ранками. Кажуть, що від Олики до Клевані прокопано підземний хід. Місцеві жителі, котрі живуть у простих сільських хатах, ходять по вулицях, мощених дорогОю європейською бруківкою. Дивина та й годі – село і бруківка... Тільки й тої слави...

А взагалі-то я маю багато знімків із нашої екскурсії, і можу зробити віртуальну екскурсію для тих, хто хотів, але так і не зміг (цього разу) потрапити з нами на Волинь. А для тих, хто хоче вирушити з нами у наступні мандри, з радістю повідомляю, що вже заплановано наступну екскурсію на південь Тернопілля за таким маршрутом: Микулинці (руїни замку і славний пивзавод), Теребовля (замок і місто), можливо Струсів (вежа), Зарваниця (без коментарів), Сидорів (замок-корабель), Чортків (замок і місто), Скала-Подільська, Язловець (монастир) і Нирківський водоспад (Червоногородський каньйон). Дата – 30 вересня-1 жовтня, орієнтовна ціна 140 грн., якщо не зміняться ціни на бензин і готель.

Артемівськ – Ігор Лі

Попросив Ігоря написати про фестиваль в Криму і послужний список барда.

Добрый день, Петр Васильевич! Только вернулся из Крыма! Если бы не погода - было бы совсем хорошо! На фестивале "Крымское Приазовье" был впервые. Организаторы: Аржанцев А.В. - директор пансионата (любитель авторской песни); Ольга Королева (Москва. Занимается творческими вопросами: приглашение гостей; программа фест. и т.д.) это был 9 фест. Были Нина Конецкая (Питер); Александр Ефремов (Воронеж); Лев Болдов (Москва); Владимир Каденко (Киев); Михаил Барановский (Винница); Владимир Новиков (Киев); Юрий Чайка (Харьков); Дмитрий Макляков (Харьков); Михаил Нестеров и Светлана Абрамова (Симферополь); Владимир Шишкин и Павел Гребенюк (Симферополь); Сергей Шишкин (Севастополь); Василий Ежов (Феодосия); Михаил Фурсов (Симферополь); Елена Лебедева (Бостон); Константин Фролов (Ялта)... вроде бы все. Фестиваль проходил со 2.07 по 6.07.2006 г. В программе фестиваля были спектакль, режиссер - постановщик Юрий Чайка, все участники фестиваля - они же участники спектакля. Был в составе гостевой делегации от "Приазовья" в " Барзовку". Очень понравилось. Спектакль, заключительный концерт проходили в Щелкино. Зал был полон!!!! Очень теплый прием! Ну, вот вкратце ...

ТЕПЕРЬ ОБО МНЕ

ЛИ Игорь Владимирович. Родился в 1964 году в г. Душанбе, где и провел почти 30 лет жизни. В 1987 году впервые послушал КСП-шный фестиваль "ВАРЗОБ - 87" где были И. Михалев; Ю. Ким; О. Митяев и др. 1989 г. Грушинский. - тогда писал и пел только свои песни. Дипломант Грушинского (автор). 1989 – первая публикация в литературном альманахе, (название, к сожалению, забыл). В Душанбе он был ОДИН, поэтому и не запоминал название; одна песня (текст) и несколько стихотворений. На сегодняшний день более 150 (если не 200) фестивалей за плечами. Лауреат Чкаловского; Воронежского; Фестиваля городов Поволжья (Волгоград); Оренбургского; Кувандык - 91; Байконур – 90 и 91. Был на Бардсплаве. Постоянно ездил на Грушинку с 1989 по 1993 г.г., потом уехал на Украину. Уже с Украинской делегацией ездил на " Петербургский Аккорд"-98. На Украине больше знают как исполнителя, (в России, ЕСЛИ ПОМНЯТ, то больше как автора). С 1993 по 2000 г.г. был организатором фестиваля "Осенняя Ялта". Сейчас живу в г. Артемовск Донецкой области. Растут две доченьки: МАРИЯ И ДАРЬЯ. В прошлом году записал Диск "Ночной Экспромт". Ну, вот и все.

Харків – Антоніна Тимченко

Читаючи час

Молодь вважається наймобільнішою частиною суспільства, котрій легко вдається зжитися зі змінами, поглянути на речі з іншого боку, врешті, бути досить непередбачуваною. Усе це, звісно ж, стосується і молоді харківської, але тут слід сказати про виняткову рису, яка і є предметом нашої розмови. Молоді харків’яни виявляють подиву гідну постійність у таланті і творчості, зокрема, творчості літературній, а Харківська організація Національної спілки письменників України всіляко цьому сприяє. І важливим тут видається саме співробітництво – не вчителя і учня, маститого метра і зеленого новачка в поезії, прозі, драматургії чи перекладі, а, передусім, письменника і письменника, творця і творця; відбувається діалог, «спів-слухання» і «спів-прочування» старшого покоління та молоді.

Чи не найяскравіший приклад подібного спілкування – літературний семінар «Молода Слобожанщина», котрий щороку збирає юних літераторів із усієї області. Модель проведення цього заходу конкурсна: спершу проходить фестиваль, де відбувається попередній відбір учасників, далі – заочний розгляд, коли визначається остаточно склад секцій (а їх цього року було аж вісім: дві секції української поезії, дві – російської, секція української прози, секція російської прози, секція перекладу та секція «Зелений пагін» – для зовсім юних). Третім етапом є безпосередня робота секцій, коли опоненти й учасники спілкуються з приводу творчості, розглядають подані рукописи та дискутують щодо них.

Але подібна схема зі своєю виструнченістю та продуманістю лишається, по суті, тільки схемою, оскільки відбувається в цей час інше. Іде навчання одне від одного свіжої достиглості, близькості обрію, шуму моря в отворі мушлі, золотого плоду на яблуньці, посадженій своїми руками. Це не метафори, а слабосила спроба передати характер зв’язку між опонентами, так званими наставниками і молодими поетами, прозаїками, котрі вперше (вдруге, втретє...) оголюють перед усіма своє найсокровенніше, коли за юною золочівкою Г. Плужник,

...Снег тихонько с веток падал,

Как не падал никогда...

Неповторності, ні-на-кого-не-схожості, оригінальності шукають у собі і у світі учасники семінару, шукають точності слова і почуття, свого шляху в літературі та у житті.

У цей час старше покоління вчиться безпосередності та нової, юної, але такої глибокої філософії. Знову і знову вчиться бути переконливим навіть у поясненні можливих «невправностей» у добірках учасників семінару. Вчиться за критерій брати власну інтуїцію, власний поетичний слух та мудрість свіжого голосу початківця.

Ось що каже з цього приводу один із опонентів цьогорічної секції української поезії, член НСПУ Юлія Максименко:

Виходить так, що ми визначаємо рівень учасників за тим, наскільки якісно, точно, яскраво, життєво вони вміють втілювати у віршах своє поетичне чуття. А де воно – це чуття? Звідки береться? Звідки ми знаємо, що воно таке? І де взагалі Поезія? В буфеті на верхній поличці? Цілком можливо, що і там вона також є. Вона – скрізь. Напевне, вже сам процес створення світу містив у собі поезію. Вона і у чорній крові Н. Корольової, і в кишені емігранта, змальованого Р. Даньком, в істериках М. Даниленко, і в самотності, прирівняної до останнього рядку в епілозі А. Трофімовою.

Якою тільки вона не буває: епатажною, тендітною, авангардною, сучасною, дитячою, захоплюючою, невагомою, і навіть все це водночас.

Чомусь дехто проходить повз неї і не помічає, дехто намагається зачерпнути великим ополоником якомога більше, дехто переносить її на віях і цього цілком вистачає. Іноді вона нагадує мені вічний хліб з роману Біляєва – їси його їси, а його стає все більше і більше.

Але хто сказав, що вірші і поезія це одне і те саме? Хто сказав, що не вірші пишуть нас, а ми пишемо їх? Якби це було так, їх міг би писати кожен. Але ж ні, поезія сама обирає, до кого приходити в гості. І робить вона це незалежно від віку, статі і національності.

Наведені Юлією прізвища учасників семінару – лише дрібка з усієї направду талановитої молоді, представленої на семінарі. Але слід бути свідомими того, що подібне спілкування молодших і молодших, молодших і старших семінаром обмежитися не має. Буквальним підтвердженням цієї тези вважаю те, що останнім часом мали місце зразу кілька молодіжних заходів. По-перше, відбулася презентація збірки поезій вихованки семінарів Ганни Панахно, по-друге, літературно-мистецьке свято «Впереди себя», яке провів І. Риссенберг, та, по-третє, вечір «Зв’язок поколінь». Останній захід став таким собі підсумком передуючих подій, адже зібрав представників і «молодшого», і «середнього», і «старшого» поколінь харківських письменників, а «зв’язок» відбувався у прямому сенсі – утворювався ланцюг художнього слова сімдесяти-, тридцяти- і шістнадцятирічних, і слова ці були різні, і кожне з них – сильне своєю відвертістю, сміливістю, незахищеністю, безпосередністю, виваженістю, виболеністю, світлом.

На разі робота також триває – відбувається підготовка літературного альманаху «Левада», котрий видається за результатами «Молодої Слобожанщини».

Таким чином, маємо право відчувати певну гордість за літературну Харківщину, зі її потужні молоді сили, котрі надалі лишаються в Спілці письменників або обирають (створюють) альтернативні організації. Мої слова про гордість, звісно ж, не виключають існування низки проблем, пов’язаних із молодіжним літературним рухом. Нагальний брак державної програми, котра б санкціонувала певну працю на місцях, функціонування кабінетів молодого автора при обласних письменницьких організаціях, план розповсюдження книжок молодих авторів. Попереду велика робота як членів Спілки, так і юних літераторів із удосконалення власного слова.

Але гордість впертим пагінцем пнеться угору. Бо нація має пишатися своїми героями. Бо тільки так існуватиме повага до слова, до людей, що несуть його, до молодого громадянина, котрий звертається до кожного з нас із малесеньким, але таким своїм віршиком.

Усе це б не мало б жодного значення, коли б не вводило кожного з нас у контекст. Контекст літератури, часу, творення, потрібності існування. Коли б усе це не моделювало нової реальності. Ні, не реальності, відірваної від сьогодення, проблем, насущних питань, а реальності, котра, всотавши буденність, біль, негаразди, сірість і підсвітивши їх світлом творчої самопожертви, самоприниження, абсолютного ототожнення себе зі словом, трансформується у новий вимір, коли усі ми – разом, коли для кожного цікаво та важливо, що відчуває інший і коли нота «до» минулого римується з нотою «після» майбутнього.

Читаймо час!

Вибрав кілька із присланих раніше Антоніною віршів.

***

Вночі завія спати не дала

і їхати заборонила зранку.

Я різьблені знайшла, старезні рамки

в будинку, де забувся давній лад.

Благословивши вдруге свій постій

і завіконня, холодом залляте,

мовчазність рам взялася притуляти

до репаних посоловілих стін.

І думала б, що спокій цей люблю,

аж раптом – зблиск, немов удар по лобі...

Як наче старець по важкій хворобі

уперше вийшов перед Божий люд.

Щось поміж рам жахнуло і злягло,

і я завмерла посеред кімнати

і те видіння силилась прогнати,

а ним ще дихало порожнє тло,

чи нездійсненне застогнало в нім,

чи то була повернення щемливість,

а ясно чулося – таки щасливий,

у кого є потреба в кожнім дні.

Хотілося тікати – хоч завий,

був страх, була розорена Помпея...

Я й досі жду, а раптом серед неї

лишився хтось із подихом живим.

***

Більше немає життя, крім цієї любові.

Стіл на веранді, на ньому – надкушена груша,

кішка проходить і мружиться, мліє від сонця.

Лійка зелена. Вогніє фізаліс у вазі.

Більше немає життя, крім цієї любові.

Я окуляри знайшла на дорозі і книгу.

Все це несу на веранду, всміхається кішка.

Сяду читати, а там, на пожовклій сторінці:

«Більше немає життя, крім цієї любові...»

***

Кленочок при нашому домі – смішний, довгоногий,

і листя вродило йому цьогоріч – із горнятко,

а він розпрямився, буяє: не крона – корона,

зелений-зелений, тонкий, непідкупно сміливий.

А осінь прийшла – на чолі оселилася зморшка,

застигла брова у юнацько-трагічному злеті –

і скільки життя, нетамовано гострого болю

у нім, до кісток продираючім, жовтогарячім!

А буде зима. Чи він знає, що вернуться весни?

О наше яріння, горіння, пронизливість миті!

І дай же нам, Боже, любити так самобезжально,

як зараз кленочок і плаче, і жде, і палає.

Львів – Богдан Лялька

На Інтернет-сторінці http://pisni.org.ua у розділі «Матеріали та статті. Авторська пісня та співана поезія» можна прочитати останні номери бюлетеня, брошурки, статті Оксани Кришталевої та Костянтина Павляка.

---------------------

Рубрика «Поетичне знайомство»

Наталка Позняк

У магазині Спілки письменників «Сяйво» в Києві з великої кількості збірок поезії вибрав кілька, а коли пізніше розгледів одну із них «По дорозі до казки», то зрозумів, що з Наталкою Позняк познайомився на «Мазепа-фест», Полтава-2004. Вона друкувала повідомлення про той фестиваль у бюлетені. Передмова до збірки відомого барда Олександра Смика. Упорядник.

Ця книга писана Згори

Тільки люди щирої вдачі, з тим відкритим оком для бачення дивовижжя світу, можуть здолати шлях від зупинки Бути Причетним до зупинки Відбутись. Тоді, за часів першої «Червоної Рути», в ейфорії українського здвигу вона була серед тих налитих сонцем маківок українського студентства, які, ковток за ковтком, вбирали омріяну Свободу Слова і гартувались Освяченням Духу. Багато хто з моїх друзів називав її дивною. Це тільки у нас відкритість і щирість вважаються дивацтвом. Вона просто не вписувалась у виміри більшості галицьких панянок із нашого кола. Таке собі дівчисько – поліське диво. Всім цікавиться, всюди встигає, всюди там, де вогонь музики і слів.

Щоправда, вже тоді відчувалась академічність пізнань, що теж було досить дивно для такої молодої особи. Як і всі, хто з початку відроджував українську культуру «за просто так», Наталка згодом брала участь у багатьох оргкомітетах музичних фестивалів.

Можливо літературно-музичне середовище фестивалів теж уплинуло. Зеленим листям вибухнуло «коріння» в її першій книзі поезій, і вийшла книжка така ж щира і прозора, як її вишивання, що відродилось в ній разом із Україною. Але вже зараз по цій дорозі до казки йде не Червона шапочка чи Попелюшка, а людина з власною оцінкою цінностей, своїм світобаченням, відчуттям журналістського здорового «его».

Пройди з нею, читачу, по цій дорозі, не стримуй себе у почуттях, побудь трішечки у святій наївності дитинства, подивись на цей світ дитячими очима.

Відкрийся і Станься.

Ця книга писана Згори, а це означає – на Добро.

* * *

Я хочу дарувати людям радість.

Коли захочу і кому захочу.

Я хочу сонцю щиро усміхатись

І зорі з неба рвати опівночі,

Ховаючи за пазуху, як вишні,

Що червнем проступають біля серця.

Минуле, сьогодення і колишнє –

Космічна кров, що у тобі сміється.

І ти летиш у небо, наче вітер.

Це просто, коли крила за плечима.

Коли умієш жити. Просто жити,

Усі зірвавши маски і личини.

А знаєш, і на щастя буде мода.

Її колись благословить Всевишній.

І ти відчуєш дивний смак свободи,

Що на вустах проступить соком вишні.

* * *

Якщо у моїх це силах –

З’єднати усі світи,

Я подарую крила,

І дам тобі знак – лети.

Хай сил додає кохання.

Дорога твоя – іди.

Зіркою в небі стану,

Коню принесу води.

Якщо ж у страшнім двобої

На землю з коня впадеш –

Вихоплю з рук я зброю

І стану до бою теж.

Бо є заповіт єдиний,

Що з нами на сотні літ:

Ти – моя половина,

З тобою я цілий світ.

Наталка Позняк народилася 13 травня 1972 року на Рівненщині. Дитинство і юність пройшли в старовинному містечку Дубровиця над річкою Горинь.

Закінчила Київський національний університет ім.Т.Шевченка. З початку 90-х захоплювалася музичними фестивалями, з лауреатами «Червоної рути» об’їздила всю Україну, познайомилася з багатьма творчими особистостями.

Працювала на телебаченні, мала кілька авторських програм на НТУ, серед них «Ностальгія за піснею», «Портрет в інтер’єрі», «Дебют». На практиці освоїла майже усі журналістські жанри, друкувалася у багатьох українських і закордонних виданнях. Нині – журналіст відділу культури газети «Без цензури».

Лауреат всеукраїнського конкурсу ім.Б-І.Антоновича «Привітання життя» (1995 р.) Член літературного об’єднання «Радосинь», яким керує Д.С.Чередниченко. Головний редактор однойменного часопису. Захоплюється перекладами з білоруської та англійської.

«По дорозі до казки» - перша поетична книжка авторки.

* * *

В небі ще рано.

Небу ще місячно.

Крила органу

Зорями мічені.

Вдарять у серце

Дзвонами срібними.

Може, усе це

Хтось мені видумав?

Може, усе це

Просто наснилося –

Просто у серце

Зірка скотилася.

Воякові УПА

Рідня обрала чужину,

А він поставив – залишатись.

Він слову честі склав ціну,

Коли було лиш чотирнадцять.

Ціна – прокльони, забуття,

Сніги, Сибір, удари в спину.

Він все пройшов і, наче стяг,

Проніс любов до України.

Вона давала волі й сил,

Щоденно ловлячи приціли,

Не зрадить лицарства батьків,

Не втратить мужності і віри

І повернутись в рідний дім.

Позаду – майже ціла вічність.

А він уміє ще молитись

І усміхатись щиро всім.

І тільки серце защемить,

Коли малий вояка нині

Під прапор схилиться на мить

І мовить: «Слава Україні!».

І хай не завжди грають туш,

У вояка своя дорога.

Йому судилась перемога

На полі бою наших душ.

* * *

Цей вечір був вагітним одкровенням,

Цей вечір був одним з небагатьох.

Самотня казка стомленої сцени

Шукала шлях для осяйних зірок.

А зорі цебеніли у криницю,

Де сім небес і де не видно дна,

Де наших душ відкрила таємницю

Безмежно-недосяжна глибина.

Зійшлись за стіл майбутнє і колишнє,

І кожен причастився з джерела.

Слова мовчали і мовчала тиша.

Мовчали зорі. Музика жила.

* * *

В.Шинкаруку

Моє літо іще далеко,

Вашій осені ще не час.

Тільки Мавка всміхнеться декому,

І весну розгада Лукаш.

Тільки пісня торкнеться пам’яті,

Розбудивши правічну тишу.

Тоді люди не будуть лукавити,

Тоді люди писатимуть вірші.

* * *

На чорне небо падав білий сніг –

Німа сльоза великого причастя.

У тисячі незнайдених доріг

Сто тисяч літ невипитого щастя.

Мільйони зір на дні крихкого неба –

Мовчання сивих крапель самоти.

І знову довгий шлях веде до себе.

І знов себе не можу там знайти.

* * *

А світ стоїть в благословенній тиші,

І пахне м’ята силою землі.

І дощ на чистім плесі вірші пише

Про нас – таких безмежних і малих.

Ми молимось – до Неба чи до Бога,

В багатті догора вчорашній день.

А понад нами зоряна дорога

Через віки до Вічності веде.

Десь за туманом залишилось місто.

В нічного лісу інші голоси.

І серце усміхається пречисто,

Відкривши світ у крапельці роси.

* * *

Моє життя – це вічний шлях до тебе.

Єдиного, коханого, земного.

У натовпі ловлю тривожний погляд:

Ти – справді той, кого дарує Небо?

Надія знов спалахує, та линуть

В туманну далечінь примарні вежі.

І, мрії обламавши дивні крила,

Реальність буднів заступа безмежжя.

Нелегкий шлях Летючого голландця –

Одна у морі серед шалу п’яного.

Багато кандидатів у коханці,

Але немає серед них коханого.

Сміюся, біль затиснувши під серцем,

Зриваю квіти не моїх цілунків

І п’ю свободи божевільний трунок,

І вірю в Долю, що іще знайдеться.

---

Щиро дякую за вичитку бюлетеня Тетяні Бовт.

Петро Картавий

Джерело:

p_karta@mail.ru

Статтю ввів:

bohdanko

05.08.2006

Відредаґовано:

Переглядів:

2554

Адреса цієї сторінки: https://www.pisni.org.ua/articles/101.html

Наші друзі: 1 2

Горгани

Увага! При будь-якому використанні матеріалів сайту обов'язкове посилання (для сайтів - відкрите для пошуковиків гіперпосилання) на "Джерело: проект "Українські пісні" https://www.pisni.org.ua"!

8 ms